Студенти знали, що їхня улюблена викладачка англійської любить собак. І на день народження Вікторія Борисівна отримала в подарунок маленьку таксу, хлопчика. Назвала Черчіллем. У честь британського політика, яким захоплюється батько.
За матеріалами – Наш День.
– Пробачте, сер, але ви змушені залишатися вдома самі, – мовила до Черчілля. – Робота.
Батьки Вікторії жили й працювали в одній з європейських країн. Кликали до себе. Їздила в гості, але залишатися поки що не хотіла.
Трикімнатна квартира іноді видавалася надто великою. Приходили подруги. Ненадовго. Поспішали до чоловіків-дітей. Вікторія знову залишался сама. Вона знала, що ніколи не зможе стати матір’ю. Тому про заміжжя не думала. На запитання колег і друзів, коли нарешті зважиться змінити сімейний стан, відповідала: «Встигну». Її таємниці, крім батьків, не відав ніхто.
І ось у її житті з’явився Черчілль. А також нові сусіди. Колишні звели будинок у приміському селі й виставили квартиру на продаж. Тепер сюди заселялася сім’я: батько і донька – дівчинка років шести-семи на інвалідному візку.
– Перепрошую, що заставили речами коридор, – ніяковіючи, мовив новий сусід.
Дівчинку цікавив Черчілль. Вона посміхалася до песенятка великими голубими очима. Вікторія витягнула з коробки таксу і поклала в теплі долоньки маленької сусідки.
– Його звати Черчілль. Мене – Вікторія. Або Віка. А яке твоє ім’я?
– Софійка. Соня. Мама називала Сонечком. А татко – Володимир.
Пізніше Вікторія дізналася, що Володимир з сім’єю потрапив у авapію. Дружина загuнула. Чоловікові пощастило найбільше. Тепер він каpтає себе, що живий. Змінив квартиру і мікрорайон: гадає – стане трохи легше. Соні потрібна опepація. То ж гроші, які залишилися від продажу трикімнатного помешкання, береже для доньки. Але цієї суми мало.
– Можна, я буду приходити до Соні? – попросила Вікторія. – Вона ж цілі дні сама.
– Якщо вам не важко, будь ласка. І я хотів би залишити запасні ключі від квартири. На всяк випадок. Колишні мої сусіди також мали наші ключі.
– Сер, – мовила до Черчілля Вікторія, – ви не проти товариства юної леді? Їй сумно самій. Вам також.
Песик не заперечував.
Наступного ранку Вікторія прийшла з таксою до сусідки.
– Соню, ти хотіла б, аби Черчілль був з тобою, поки я на роботі?
Дівчинка радісно сплеснула руками.
Удень Володимир працював механіком у автосервісі, вечорами – таксував. Заробляв гроші доньці на опеpацію. Вікторія приходила після роботи за Черчіллем і часто на годину-другу залишалася з Сонею. Дівчинка переказувала вигадані казки, які розповідала Черчіллю. Показувала нехитрі малюнки, на яких – птахи, котики, песики. І ділилася своєю мрією: коли виросте, буде лікaрем. Лікуватиме мурчиків, бровків, черчіллів, аби в них не бoліли лапки і вони могли бігати.
– Соню, колись ти підеш до школи. А зараз твоєю вчителькою можу бути я. Англійські слова будемо вчити також. Хочеш?
Дівчинка сплеснула руками, що означало згоду.
– Вікторіє Борисівно, ви ніколи раніше не поспішали з роботи, – зауважили колеги. – На репетиторство, чи на побачення?
– На репетиторство, – відповідала.
Дехто здвигав плечима, мовляв, навіщо їй репетиторство? З такими батьками, точніше, з їхніми статками, доньці-одиначці грошей на два життя вистачить.
«Діставали» й подруги:
– Віко, ти змінилася. Блиск в очах з’явився.
– Знайшла сенс життя.
– І як його звати? Хто він? Звідки? Із-за кордону? Батьки познайомили? Нарешті, тридцятка ж уже…
Вікторія турбувалася про Соню. А вдячний Володимир – про Вікторіїну «Шкоду». Сусід був чудовим знавцем автосправи. Мало не щотижня, як жартував, проводив «мeдогляд» автівки. І просив Вікторію бути обережною, бо на дорогах їздить купа вар’ятів.
Соня швидко опановувала науку. По-англійськи віталася з Черчіллем. Хвалилася батькові, що виконала домашнє завдання, яке дала тьотя Віка. Володимир радів, а в душі продовжував звинувачувати себе, що залишився живим він, а не дружина…
Вікторія збиралася на два тижні до Європи. У батька день народження. Сім’я намагалася бути разом на родинні свята…
Соня і Черчілль чекали Вікторію. Дівчинка розповідала песикові свої фантазії-казки. Він лежав на її колінах і слухав. Іноді підводив голову, дивився мудрими очима, немов хотів щось запитати, чи сказати. Вона усміхалася, і повторяла слова Вікторії:
– Що, сер Черчілль?
…А Вікторія розповідала про маленьку хвoру сусідку. І просила батьків-мeдиків посприяти, аби дівчинка змогла приїхати в закордонну клініку на опepацію, обіцяючи оплатити частину витрат. Батько, який ніколи й ні в чому не відмовляв доньці, пригорнув дружину й мовив:
– Будемо вважати, що допомагаємо нашій внучці.
…Соня й Володимир збиралися в дорогу.
– Вікторіє, як маємо розрахуватися з вами? – бідкався чоловік. – Все життя будемо винні… Дивна ви, сусідко… стільки добра чужим людям…
– Я буду сумувати за вами, сер Черчілль, – гладила таксу Соня.
«Долю перемагає той, хто її атакує», – один із крилатих висловів Вінстона Черчілля, який найбільше подобається Вікторіїному батькові. І їй також. Віка бoролася за долю чужої дівчинки. Нікому нічого не розповідала. Це була її друга таємниця. І наразі – сенс життя.
Батько сказав, що опepація була вдалою. Соня буде ходити.
… Вікторія ледве знайшла місце біля аеропорту, аби припаркувати «Шкоду». Оголосили про приліт літака. Півгодини, година… Нарешті почали виходити пасажири. Ось і Соня з Володимиром. Дівчинку везе на візочку працівник аеропорту. У руках зустрічаючих троянди, гвоздики. Хтось дістає з сумки пучок весняних первоцвітів. Вікторія не встигла купити квіти. Зате з її торбинки визирає щаслива мордочка Черчілля і кумедно звисає його довге вухо…
Ольга ЧОРНА.
