Я вже третій день сиджу вдома, загорнута у ковдру, з чашкою малинового чаю, і тихо шкодую про те, що не можу поїхати до мами в село. Ще й Святвечір на носі. А цей день у мене завжди асоціюється з бабусею. З нею, яка створювала магію Різдва не лише для нашої сім’ї, а й для моєї душі.
Коли я була малою, Святвечір був особливим днем. Бабуся будила нас на світанку. У напівтемряві, ледь чутно, вона казала: “Дітки, поводьтеся тихо, не сваріться і не сперечайтеся. Скоро станеться диво — народиться Дитятко Ісус”. Її голос, теплий і лагідний, завжди звучав як молитва. Тиша наповнювала весь дім. Здавалося, навіть стіни слухалися її.
У цей день ми готували 12 страв. Кожна страва була особливою, мов мала свою душу. Бабуся навчила нас терти мак у макітрі, але ніколи не дозволяла називати його маком — лише “зернятами”. “Назвеш маком — буде неврожай”, — казала вона, і ми вірили. Бо хіба можна сумніватися у словах бабусі?
На стіл ставили хліб, який називали “василями”. Під цей хліб клали чотири головки часнику і копійки, — щоб рік був ситим і багатим. А ще — сіно під скатертину, — “щоб худібка в господарстві плодилася”, пояснювала бабуся. Вона знала всі ці дрібні, але магічні деталі, які створювали незабутню атмосферу свята.
Накривали строго 12 страв, і вся підготовка проходила в тиші та напівшепотах. Найстарший у родині (а у нас було четверо дітей — я і троє братів) заносив до хати дідуха. Цей момент був особливим. Ми всі завмирали, слухаючи, як він віншує: “Поможи, Боже, у радості й веселості ці свята провести і на другий рік кращого дочекати”. Ці слова завжди звучали урочисто, як давній оберіг, переданий від покоління до покоління.
Коли сідали за стіл, бабуся першою брала ложку куті. Вона була найстаршою, і за традицією мала розпочати вечерю. Кутю треба було скуштувати тричі, з молитвою та вдячністю. А після вечері ложки залишали на столі. “Це для душ наших рідних, яких уже з нами немає”, — казала бабуся. Я тоді замислювалася, як це вони прийдуть? Але щось у цьому було таке, що не потребувало пояснень. Просто тепло і віра.
Це була магія. Історія. Традиція. Це був настрій, який дійсно грів серце. Хоч зараз багато хто каже, що ці обряди — не про віру, я думаю, що саме в цих деталях була віра. Віра в родину, тепло і любов, які ми передаємо один одному.
Бабуся була провідником у цей світ спогадів. Вона відкривала двері до магії. І мені дуже шкода, що я не можу подарувати таку ж атмосферу своїм дітям. Сучасний світ уже не той. Він швидкий, галасливий, і, здається, зовсім не залишає місця для таких затишних традицій.
Але зараз, коли я сиджу, загорнувшись у ковдру, я ніби чую бабусин голос. М’який і лагідний. І бачу її руки, які ліплять вареники, розкладають хліб чи тихо поправляють свічку на столі. Це тепло завжди зі мною.
А у вас є такі спогади, що зігрівають душу навіть у найхолодніші дні? Може, настав час повернути хоча б їх у наше життя?
