fbpx

Це було на початку двотисячних. Ми з Миколою були одружені вже два роки і мали намір купити квартиру. Заробити не було де, тому чоловік з бригадою поїхав за кордон. Спочатку він ще мені телефонував на пошту і я чекала годинами на дзвінок, але потім просто пропав.

Не було його пів року, не було його рік. Він не давався чути ні батькам, ні друзям і ми всі подумали про те, що сталося невідворотне.

Мені тоді було лише двадцять п’ять років і я не знала, як жити далі, бо платити за оренду треба було, а грошей у мене на оплату квартири не було.

Мама з татом відмовилися мені допомагати:

– Чого там сидіти?, – казали мені вони, – Та гроші лиш на вітер викидати? Їдь додому і будеш нам допомагати.

Я так і зробила, вернулася в село і допомагала батькам, далі влаштувалася на ферму і так плила за течією.
А потім до мене почав залицятися наш механік і я подумала, що втрачати мені нема чого і погодилася з ним і в кіно піти, і на танці, і просто погуляти.

Дуже приємно через стільки часу переживань і невідомості відчути ту легкість, живість, радість. Мені було добре з Василем і я не хотіла нічого міняти, ба, більше, я хотіла аби він мені запропонував одружитися.

Усе у нас до цього йшло, як тут мов грім серед ясного неба – вертається Микола! Я наче примару побачила і мені аж зле стало, чоловік думав, що від радості. Але ж ви розумієте, в якій я опинилася ситуації. Ще й Василь теж прийшов по мене і тут картина – чоловік вернувся, воскрес, так би мовити.

Василь глянув на мене таким важким поглядом і пішов. А Микола давай до мене з претензіями.

– А що ж це ти, жінко моя люба, та таке твориш? Не встиг я з роботи вернутися, а ти вже собі іншого знайшла?

– Яке вернутися? Ти більше року не давався чути. То що я мала робити?

– Так хоч жалобу носити, а ти що?, – не вгавав чоловік.

Звичайно, що ми його прийняли як треба і не знали як перед ним вину загладити. Я не якась там, я свого чоловіка любила і люблю, але ж скільки часу пройшло і я вже наші почуття поховала.

Чоловік не вгавав, казав, що я вчинила дуже погано і таки мене переконав в тому, що я маю все спокутувати.

Його історія була банальна для тих років – він не знав мови. Але хтось йому дав табличку, де написав, що той вміє робити і так з тою табличкою наші люди стоять, а працедавці приїздять та вибирають, кого їм треба рів копати чи будинок будувати. Попав він в бригаду з українців і все наче добре, бо є дах над головою і що їсти.

та й гроші обіцяли платити. Але тільки й обіцяли, бо пройшов і місяць і другий, а заробітку нема. Хлопці між собою говорять, але газді нічого не кажуть. А тоді Микола каже:

– Як ви мене підтримаєте, щоб ми всі разом казали, то я буду говорити.

Але як тільки хлопці побачили реакцію господаря, то не стали поруч з Миколою, а потупили очі і мовчали. Тоді їм видали гроші, а моєму чоловікові ні і ще й паспорт газда той порвав.

Отака халепа, що в чужій країні, де хоч мову вже трохи розумієш, але без документів, то як вижити? Не раз він вже був згідний на те, щоб його депортували, але йому було незручно, що він вернеться до мене без грошей.

А ось другу частину розмови, то вже дізналася я, коли прала його речі, де знайшла фото іншої жінки і лист, мови я не розуміла, але сердечка багато про що кажуть.

– Ой, що ти теж мені! Так. помогла мені та полячка і що? Я не вважаю, що я тобі зрадив, бо то геть інше.

– Ти з нею жив рік і не вважаєш, що то зрада?, – питаю я його.

– Ні, не вважаю, бо у мене була така ситуація. А от ти свідомо вибрала іншого чоловіка і тебе ніхто до цього не спонукав, ні голод, ні холод!

І ось через цю розбіжність в погляді на інші стосунки, ми й не змогли далі жити. Він вважав. Що він переді мною чистий і вірний. Мені цікаво. То у всіх чоловіків така позиція?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page