Я ледь чула власні думки, не те що голос важливого клієнта на відеозв’язку. Я була посеред презентації, яка могла визначити успіх мого проєкту на цілий рік. Моє обличчя було напружене, але я намагалася посміхатися і зберігати професійний вигляд.
— Тож, як бачите, цей підхід дозволить нам значно оптимізувати процеси та отримати додаткову вигоду, — говорила я, намагаючись перекричати фон.
У цей час у кутку вітальні, яку наша гостя, Зоряна, перетворила на свій особистий простір, безтурботно працював телевізор. Там на повну гучність йшло якесь комедійне шоу з шаленим сміхом аудиторії.
Зоряна, зручно розташувавшись на дивані під ковдрою, повернулася до мене і, не вимикаючи телевізора, запитала:
— Софійко, а ти не могла б говорити трохи тихіше? Я нічого не чую!
Мій монітор показував, що клієнт, пан Олександр, підніс руку до вуха і нахилився до екрана, намагаючись щось розчути.
— Зоряно, — я говорила у мікрофон, але мій голос тремтів від роздратування. — У мене дуже важлива нарада! Я просила вимкнути телевізор!
— Я вже вимикала дві години тому! Я що, маю цілий день сидіти в тиші, як у бібліотеці? — вона відмахнулася від мене, наче від надокучливої мухи.
— Пані Софіє, — почувся в динаміку ввічливий, але холодний голос пана Олександра. — Здається, у вас якісь проблеми зі зв’язком? Ми не можемо розібрати ключові тези через сторонній шум. Може, перенесемо?
Це був провал. Я не могла дозволити, щоб цю зустріч перенесли.
— Пане Олександре, перепрошую, це технічна перешкода! — сказала я, знімаючи навушники і звертаючись до Зоряни вже без жодної дипломатії. — Зоряно, ти негайно вимкнеш телевізор, чи я його просто витягну із розетки? Я попереджала тебе, що це вирішальна зустріч!
Зоряна, нарешті, здивовано подивилася на мене. Вона була приголомшена моїм тоном.
— Ой, які ми нервові! — її вигук пролунав на всю кімнату. — Ну добре, добре! Тільки не треба так галасувати! Ти ж усе одно вже закінчуєш!
Вона вимкнула телевізор, але зробила це з таким гучним зітханням і демонстративною паузою, що мені стало соромно перед клієнтом. Я повернулася до монітора. Клієнт уже не посміхався.
— Пані Софіє, я думаю, на цьому ми завершимо, — сказав він, його голос був сповнений розчарування. — Ми зв’яжемося з вами пізніше.
Зв’яжуться пізніше. Це означало, що мій річний проєкт опинився під загрозою. Я заплющила очі і ледь стримала емоції. Коли дзвінок завершився, я глибоко вдихнула і повернулася до Зоряни, яка вже втупилася у свій телефон.
— Це було останнє! — мій голос був низьким, як ніколи. — Ти, мабуть, поїдеш сьогодні додому.
Зоряна підняла брови.
— Яке додому? У мене справи в місті? Я ж тільки приїхала, мені ще треба пробути тут, можливо тиждень!
— Ти пробула тут уже десять днів. І ти забираєш мій заробіток. Тож вибір зроблено.
— Це ти мені виставляєш ультиматуми?! — вона знову підвищила голос. — Я думала, ви гостинні люди!
Я відчула, що далі розмова має бути лише з Дмитром.
Наш сімейний стаж із Дмитром був ще дуже скромним, ми не прожили і року відтоді, як вийшли із РАЦСу під мелодії Мендельсона. Ми були у стані зеніту сімейного щастя: закохані, натхненні, і, що найголовніше, нарешті мали власну, хоч і невелику, але затишну квартиру.
Ми обидва працювали віддалено, тому облаштували нашу квартиру максимально комфортно для спільного життя та роботи. Ми цінували порядок, тишу і, звісно ж, наш особистий простір.
Після весілля ми поїхали у коротку подорож до гір, а коли повернулися, нас чекала новина. Її повідомила мама Дмитра: нас хотіла провідати й привітати його троюрідна сестра, Зоряна.
Її родина не змогла бути присутньою на урочистій церемонії, бо вони живуть у віддаленому селищі, де ведуть велике фермерське господарство і не можуть вільно розпоряджатися своїм часом.
Я поставилася до цієї новини спокійно і з розумінням. Справді, люди працьовиті, але вони все ж таки хотіли побажати нам «злагоди та любові», тож можна було підлаштуватися під їхній графік. Мені сказали, що Зоряна приїде сама на кілька днів, щоб вирішити якісь свої справи у місті.
— Софійко, ти ж розумієш, що їй треба десь зупинитися? У готелях зараз такі ціни, просто космічні! — сказала мені свекруха по телефону. — Вона переночує у вас, поки не вирішить усі свої питання.
Термін, звісно, був досить невизначений — «поки не вирішить». Але до нас їхали здалеку, ми не могли виставити людину на вулицю. Я погодилася.
— Звичайно, нехай приїжджає, мамо, — сказала я. — У нас є гостьова кімната, вона невелика, але там затишно. Ми будемо раді.
Дмитро поїхав зустрічати сестру на вокзал. Я почала прибирати і готувати квартиру, готуючись до її приїзду. Увечері чоловік привіз Зоряну. Я була приголомшена. По-перше, вона привезла з собою невелику валізу для «кількох днів», а цілий ескорт великих, важких сумок. Дмитро ледь їх дотягнув до нашого четвертого поверху.
— Ой, привіт, Софійко! — вигукнула вона, протискуючись у дверний проріз. — Ти така худенька! Як ти тут живеш? Напевно, зовсім не їси? Тебе ж вітром віднесе!
Я трохи розгубилася від такого «компліменту». Я маю цілком пропорційну статуру, і порівнювати мій зріст і вагу з її досить помітними габаритами мені не хотілося. Я спробувала віджартуватися:
— У нас тут сильних вітрів не буває, Зоряно.
Вона, не звертаючи уваги на мою репліку, «втішила» мене:
— Нічого, зараз ми це діло трохи поправимо!
З цими словами вона повернулася до Дмитра і скомандувала:
— Діма, доставай!
Мій чоловік затягнув її сумки на кухню і разом із Зоряною почав витягувати звідти сільські дари. М’ясо, копченості, сири, сало, домашня птиця, молочні продукти…
Через п’ять хвилин уся наша невелика кухня була завалена продуктами. З сумок, наче з рогу достатку, вилетіло стільки їжі, що її вистачило б на місяць розміреного існування двох-трьох сімей.
Бачачи моє здивування, Зоряна голосно засміялася.
— Що ти так дивишся? Ми любимо поїсти! Не сидіти ж у місті впроголодь, як ви тут, на своїх салатиках!
Я зрозуміла, що моя гостьова кімната буде тепер не лише спальнею, а й сховищем провіанту.
Перші дні гостювання були схожі на вторгнення.
По-перше, Зоряна вирішила, що спати в окремій кімнаті їй незручно. Вона заявила, що там «занадто темно і самотньо». Недовго думаючи, вона перебралася у вітальню, де стояв великий, зручний диван. Це була та сама кімната, де ми з Дмитром працювали, коли не проводили зустрічі у кабінеті.
— Тут набагато веселіше! — заявила вона. — А ваша гостьова кімната нехай буде для Дмитра, якщо виникатимуть суперечки, хай іде туди!
По-друге, це стосувалося їжі. Я накрила наш скромний, але смачний стіл, приготувавши достатньо, як мені здавалося, страв на три дні. Але все зникло майже миттєво.
Тоді в хід пішли привезені родичкою продукти. Я була вражена її апетитом і тим, як вона їла, не зупиняючись, розповідаючи історії про своє господарство.
— Ну, це ж домашнє! Воно не таке, як ваше, міське, — говорила вона, накладаючи собі ще одну порцію.
Вона не тільки швидко споживала все своє, але й активно бралася за наші, дорогі та заздалегідь куплені делікатеси, які ми планували на вихідні.
— Ой, цей сир такий смачний! — казала вона, з’їдаючи половину головки. — Не шкодуйте, купіть ще!
Дмитро, бачачи моє напруження, намагався бути дипломатичним.
— Зоряно, ти ж казала, що тобі треба лише кілька днів? Як твої справи в місті?
— Та щось вони затягуються, — відповідала вона, посміхаючись. — Люди такі повільні! А мені тут у вас так добре! Годують, доглянута, можна подивитися щось цікаве по телевізору!
Найбільша напруга виникла, коли Зоряна зрозуміла, що наше життя не зупиняється через її приїзд. Ми з Дмитром, працюючи віддалено, повинні були постійно бути на зв’язку.
Я працювала у вітальні, а Дмитро — у невеликому кабінеті. Але вітальня була більшою, і саме там стояли мої робочі монітори. Після захоплення дивана, Зоряна вирішила, що весь простір вітальні належить їй.
— Зі мною ніхто не спілкується цілий день! — заявила вона одного ранку, коли я готувалася до важливого дзвінка. — Мені нудно! Я буду дивитися серіали.
— Зоряно, — я намагалася говорити дуже м’яко, — мені потрібна тиша. Через годину у мене буде відеоконференція з клієнтом, це дуже важливий дзвінок, від якого залежить мій річний дохід. Ти не могла б піти прогулятися чи посидіти у навушниках?
— Навушники мені тиснуть на вуха! — відповіла вона. — Я ж не винна, що у тебе така галаслива робота!
Дмитро намагався втрутитися.
— Зоряно, будь ласка. Софія просить!
— Діма, іди до себе в кабінет і не заважай мені! Я у відпустці! А Софія все одно цілий день сидить у телефоні! Нехай потерпить!
Вона демонстративно ввімкнула телевізор на повну гучність. Мені довелося перенести нараду, пояснюючи колегам, що у нас «технічні проблеми з інтернетом».
Це сталося не раз. Я відчувала, що моя продуктивність різко падає, а клієнти починають відчувати сумніви щодо моєї відповідальності.
Я спробувала поговорити з нею про харчування.
— Зоряно, ми закупили продукти на тиждень, — сказала я. — І ми не розраховували на таку кількість гостей.
— Ой, Софійко, ти така скупа! — її вигук пролунав на всю квартиру. — Я ж не вимагаю від тебе чогось! Якщо тобі шкода, я сама куплю! Тільки скажи, скільки я маю тобі віддати?
Я не могла назвати точну цифру, бо це було питання не про гроші, а про межі. Я просто не хотіла, щоб мої продукти зникали в перші два дні. Але Зоряна, побачивши моє мовчання, зробила вигляд, що не зрозуміла натяку.
— Гаразд, не переживай! Ми ж родичі! Я обов’язково щось куплю тобі, коли поїду!
Ситуація загострювалася щодня. Її репліки про моє «слабке здоров’я» і «відсутність апетиту», її безцеремонне втручання в наше приватне життя (вона могла зайти до нас у кімнату без стуку) — усе це створювало атмосферу задухи.
Останньою краплею стала та вирішальна нарада, описана на початку. Я заздалегідь попросила Зоряну про дві години тиші.
— Я сьогодні працюю над дуже важливим фінансовим контрактом! — пояснила я. — Не можна, щоб мені заважали!
— Добре, добре, — відмахнулася вона. — Я піду до себе, у вітальню, і подивлюся телевізор.
Я подумала, що вона говорила про навушники. Але, як виявилося, вона вирішила, що «дивитися телевізор» означає ввімкнути його на всю потужність і змусити мене ледь не кричати у мікрофон. Коли я спробувала щось пояснити пану Олександру, вона втрутилася зі своїми репліками.
Коли дзвінок обірвався, а мій річний контракт опинився під загрозою, я відчула, що мені потрібно негайно розставити всі крапки над «і».
Я почекала, поки Дмитро вийде зі свого кабінету, і звернулася до нього.
— Дмитре, ти все чув?
— Так, я чув. Я не знаю, що з нею робити. Вона моя родичка.
— Я знаю, що вона твоя родичка. Але вона тут уже десять днів, і її поведінка поставила під загрозу мій заробіток. Якщо я втрачу цей контракт, це вплине на наш спільний бюджет. Ти ж знаєш, що моя робота приносить значну частину нашого доходу!
— Так, я розумію.
— Тоді давай поговоримо з нею разом.
Ми підійшли до Зоряни, яка, як ні в чому не бувало, гортала стрічку новин у телефоні.
— Зоряно, — почав Дмитро дуже спокійно, — нам шкода, але ми маємо попросити тебе поїхати сьогодні.
— Що? — вона витріщила на нас очі. — Ви мене виганяєте? Я ж маю тут ще стільки справ! Я ж казала, що мені потрібен час!
— Твої справи не можуть бути важливішими за нашу роботу і наш домашній спокій, — сказав я твердо. — Ти не поважаєш наших правил, нашого простору і моєї роботи. Ми гостинні люди, але ти використовуєш нашу доброту. Ти зайняла найкращий диван, змушуєш нас спати на маленькому, ти з’їдаєш усю нашу їжу і зриваєш мої важливі зустрічі.
Зоряна спробувала маніпулювати:
— Я подзвоню твоїй мамі, Діма! Вона буде обурена, як ви повелися з такою хорошою людиною!
— Звичайно, подзвони, — відповів Дмитро, хоч і був трохи напружений. — Але передай їй, що вона може сама спробувати прогодувати і втихомирити тебе. Бо на нашому ринку вже закінчується терпіння. Ми тебе пригостили, але не зможемо тебе утримувати, доки ти «наговоришся».
Зоряна, не очікуючи такого рішучого спільного фронту, обурено схопила свої речі. Через півгодини вона, гримнувши дверима, покинула нашу квартиру разом зі своїми величезними сумками.
За пів години мені зателефонувала свекруха, голос її був дуже високий. Вона почала обурюватися, чому ми так поставилися до «такої хорошої людини».
Я їй відповіла, що нехай вона сама спробує втихомирити Зоряну, якщо зможе. Я також додала, що більше не збираюся спати некомфортно на маленькому дивані, поки хтось вирішує свої справи, і не збираюся терпіти такий неповажний до себе і моєї роботи ставлення.
Свекруха, вислухавши мій різкий, але справедливий виклад ситуації, вимкнула телефон.
Мій чоловік, хоча й був не надто радий конфлікту, підтримав мене.
— Дякую тобі, Софіє, — сказав він, обіймаючи мене. — Якби ти не була такою рішучою, ми б від неї ще два тижні не відв’язалися.
Це точно. Родичів, які створюють незручності, краще відправляти якомога швидше. Тепер я сподіваюся, що таких непроханих, але затяжних візитів у нас більше не буде.
Головна картинка ілюстративна.
