Якби ж вона знала, що буде далі.
Я погодилася і стала з нетерпінням чекати, коли це все скінчиться аби піти на випускний разом з усіма. Далі я поїхала вчитися у велике місто і мене не хвилювала більше донька. Мати з батьком її виховували і навіть тішилися, що вона називає їх татом і мамою.
Все б нічого, але через неї, я недотримувала ні батьківської любові, ні грошей.
– Лізі треба на гурток, Лізі треба на одяг, Лізі треба на басейн…
Та й щось в мене ні з навчанням не складалося, ні далі з роботою, ні з чоловіками. Чомусь траплялися лише такі, які хотіли перебути зі мною до вдалішого варіанту, а потім просто зникали.
Коли ж я приїжджала додому, то не могла там бути, бо ввесь час ця Ліза мене діймала тим, яку їй ляльку купили, куди на екскурсію возили, що вона матиме рожеву шубку і навушники рожеві…
Кому це було цікаво слухати? А бути там, коли тебе практично ігнорують я вже не хотіла.
А далі мені взагалі відмовили в фінансовій підтримці:
– Ти працюєш вже, а ми маємо Лізу на ноги ставити, про навчання її подбати.
– А про мене ви геть забули!
– Ми про тебе дбали, оплатили навчання та проживання, а тепер вже сама.
А далі так втішилися, що я заміж вийшла, що переписали квартиру на неї!
– А що? у тебе є чоловік, то якось все у вас буде, а ми маємо Лізі забезпечити все, поки ще є сили.
З чоловіком якось у мене не складалося добре, а батьки до пенсії не дотягнули, не стало обох.
Лізі було вісімнадцять, жила, мов та королева, а я цього не могла дозволити і оскаржила заповіт. Квартиру ми продали і я отримала свою частку, а тепер хай вона без грошей поживе трохи та зрозуміє, яке то життя прекрасне.
– Я на пам’ятник дам, – казала їй я, коли та говорила, що не варто продавати квартиру, – у мене грошей нема своїх, а так буде у батьків найкращий. Ти що, батьків не любиш?
Звичайно, що я замовила звичайний, їм же байдуже, а мені гроші потрібні.
Через десять років мене Ліза запросила на весілля.
– Ти моя єдина родичка, – пояснила таке рішення.
Ну, таке, прийшла, щоб подивитися, як вона житиме і так з виду жених наче нічого, головне аби до мене з допомогою не зверталася. Зараз діти підуть і згадає за мене, щоб помогти.
І наче у воду дивилася – вже їх має двоє і поможи мені, сестро.
– Добре, але оплачуй мені житло тоді.
– Та у нас будеш жити, ми за містом будинок купили.
Я їй не казала, що вже давно з другим чоловіком, хоча і з ним не живу, якісь мені не такі попадаються. Дітей більше не мала, на носі п’ятдесят, а я ось так, як той листок, віюся по світу.
Думаєте, з добра пішла дітей няньчити? Вже нічого й не хотілося, хоч ще молода я була. А дітки такі милі, шустрі, мене бабусею кличуть і все їм цікаво мені показати, секрети розповісти, успіхами похвалитися.
Та й готую я смачно, вони у мене все з’їдають, не те, що Ліза сосисками та піцами буде годувати. Для них не шкода й з самого ранку встати та напекти кексів хрумкеньких ззовні і м’якеньких всередині…
Думаю про те, що виростуть вони і все, більше я доньці не буду потрібна, а вона, як так подивитися, й не має чого до мене бути прихильною…
Отак життя повернуло, що вона й справді чомусь єдина моя надія на прилаштовану старість. Чому доля так з мене пожартувала, як ви гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
