У невеликому містечку, де каштани щовесни вкривають вулиці білими свічками, життя тече повільно й передбачувано. Саме тут, у стінах старої гімназії, розгорталася драма, якої ніхто не помічав за гамором перерв.
Софія була тією дівчиною, яку вчителі називали «надією школи», а однокласники — просто «невидимкою». Вихована в суворих традиціях старої інтелігенції, вона звикла тримати спину рівно, а думки — при собі. Її батьки, люди суворих правил, вважали, що найкраща прикраса дівчини — це знання та скромність. Тому Софія ніколи не носила яскравих речей, не відвідувала гучних вечірок і завжди поверталася додому рівно о шостій.
Але серцю не накажеш. Вже цілий рік дівчина жила в полоні власної таємниці. Її обранцем став Марк — зірка паралельного класу, капітан футбольної команди й хлопець, чия посмішка змушувала дівчат забувати про уроки. Софія спостерігала за ним здалеку: як він недбало закидає сумку на плече, як сміється з жартів друзів, як впевнено крокує коридором. Для неї він був мешканцем іншої планети — яскравої, сонячної та недосяжної.
Єдиною людиною, якій Софія наважилася відкрити душу, була її сусідка по парті — Мар’яна. Зовнішність Мар’яни була повною протилежністю Софіїній: пишна фігура, русява коса товщиною в кулак і погляд, сповнений житейської хитрості. Мар’яна теж мала види на Марка, але той ігнорував її залицяння, віддаючи перевагу дівчатам із «вищого ешелону» популярності.
Якось після уроків, зачеплена черговою холодною посмішкою Марка, Мар’яна не стрималася. Вона перехопила хлопця біля розкладу й уїдливо кинула:
— Дарма ти носиш носа так високо, Марку. Краще б звернув увагу на тих, хто по тобі справді сохне. Он Софійка з 11-Б за тобою вже рік зітхає. Кажуть, вона за один твій погляд готова в огонь і в воду.
Марк здивовано підняв брову. Софія? Ота тиха дівчинка з книжками? Він раніше ніколи не сприймав її як дівчину — лише як частину шкільного інтер’єру. Проте в його голові миттєво прокинувся азарт мисливця.
Увечері Марк поділився новиною зі своїм найкращим другом Артемом. Артем був людиною іншого гарту — спокійний, розсудливий, він часто витягував Марка з халеп.
— Уявляєш, Артеме, — сміявся Марк, підкидаючи м’яч, — виявляється, наша «відмінниця» Софія таємно закохана в мене. Може, варто розважитися? Трохи уваги — і вона розтане. Артем насупився. Він давно спостерігав за Софією, але робив це мовчки. Його захоплювала її витонченість, тихий голос і те, як вона заправляла пасмо волосся за вухо, коли хвилювалася.
— Не посміюйся з неї, Марку, — серйозно сказав Артем. — Вона не така, як інші. Вона справжня. Не ламай їй життя заради розваги.
— Та я ж не збираюся нічого ламати! — відмахнувся Марк. — Навпаки, подарую дівчині казку. Раптом я теж закохаюся? Будемо ідеальною парою на випускному.
Наступного дня Софія ледь не впустила книжки, коли Марк зупинив її біля бібліотеки.
— Привіт, Софіє. Знаєш, я раніше не помічав, які в тебе гарні очі. Може, сходимо в кіно в суботу?
Для дівчини це був грім серед ясного неба. Вона погодилася, ледь чутно прошепотівши «так». Відтоді її життя перетворилося на солодкий сон. Вони гуляли парком, разом розв’язували задачі з фізики, він дарував їй квіти й шепотів компліменти, від яких паморочилося в голові. Софія розквітла — її погляд став впевненим, а посмішка — чарівною.
Проте Артем бачив зворотний бік медалі. Одного дня, коли вони готувалися до іспитів, він запитав Марка:
— Ти досі граєшся? Софія дивиться на тебе так, ніби ти її персональний бог. Що ти будеш робити після школи?
Марк вдоволено посміхнувся:
— Друже, будь реалістом. Мені треба вступати до юридичної академії в столиці. У Мар’яни дядько там декан, вона вже пообіцяла «підштовхнути» справу. А Софія… вона мила, але надто правильна. З нею нудно. Зараз розважимося — і розійдемося. Артем відчув, як всередині закипає обурення, але промовчав, лише міцно стиснув кулаки.
Випускний бал був сповнений блиску, музики та усмішок. Але для Софії це був день найбільшого страху та найбільшої надії. Останнім часом Марк уникав її, посилаючись на підготовку до іспитів, але вона відчувала — справа в іншому.
Коли сонце почало сходити, а музика в залі стихла, Софія побачила Марка та Артема на шкільному подвір’ї. Вона підійшла до них — тендітна, у небесно-блакитній сукні, схожа на лісову мавку.
— Марку, нам треба поговорити наодинці, — тихо сказала вона. ї
— Кажи тут, Артем свій, у нас немає таємниць, — недбало відповів хлопець, навіть не дивлячись на неї.
Софія глибоко вдихнула, збираючи всю свою мужність.
— У мене буде дитина. Твоя дитина.
Тиша, що запала, здавалася фізично відчутною. Марк повільно обернувся, і на його обличчі з’явилася не очікувана радість, а здивована гримаса.
— Що? Дитина? — він розсміявся холодним, чужим сміхом. — Дівчинко, ти що, книжок перечитала? Звідки ти знаєш, що вона моя? І взагалі, зараз медицина просунута — піди і виріши цю «проблему». Мені такий тягар на хвості в університеті не потрібен.
Слова Марка вразили до глибини душі. Софія стояла, не в змозі поворухнутися. Вона розвернулася і побігла геть, не розбираючи дороги. Раптом вона почула за спиною глухий звук. Озирнувшись, дівчина побачила неймовірну картину: Марк сидів на траві, витираючи носа, а над ним стояв Артем, важко дихаючи.
— Більше ніколи не смій так говорити про неї, — процідив Артем, дивлячись на колишнього друга.
П’ятнадцять років пролетіли як одна мить. Софія вийшла з салону краси в центрі Києва. Сонце виблискувало на її волоссі, а елегантний діловий костюм підкреслював статус успішної жінки. Вона зупинилася, щоб дістати телефон, і раптом її погляд зупинився на чоловікові, що проходив повз.
Він виглядав втомленим. Рідке волосся, недорогий одяг, розгублений погляд.
— Марк? — невпевнено покликала вона.
Чоловік зупинився. Він довго вдивлявся в обличчя жінки, поки в його очах не зблиснуло осяяння.
— Софія? Тебе не впізнати. Ти… ти чудово виглядаєш. Як життя?
— Дякую, все добре. Маю свою справу, виховую сина. А ти як? Сім’я, діти?
Марк опустив очі.
— Був одружений двічі. Але не склалося. А дітей… дітей Бог не дав. Знаєш, — його голос здригнувся, — я часто згадую ту ніч на подвір’ї. Ти тоді… ти ж не залишила ту дитину?
Софія спокійно подивилася йому в очі:
— Залишила. Мій син — моє найбільше щастя.
В очах Марка з’явився хижий вогник, змішаний з розпачем.
— Це мій син! Я маю право його бачити! Ти не смієш ховати його. Я знайду його і розповім усю правду!
Софія не злякалася. Вона лише сумно посміхнулася, і в цій посмішці було стільки гідності, що Марк мимоволі замовк.
— Ти можеш спробувати, — лагідно відповіла вона. — Я ніколи не приховувала від нього історію його появи. Ми часто згадуємо тебе. Навіть з вдячністю.
— З вдячністю? — ошелешено перепитав він.
— Так. За те, що ти тоді виявився боягузом. Якби ти повівся інакше, я б, напевно, вийшла за тебе заміж. І все життя прожила б із тим, хто мене не цінує. Я б ніколи не дізналася, що таке справжня любов, і не зустріла б чоловіка, який став для мого сина найкращим батьком у світі, хоч і не рідним.
У цей момент до тротуару під’їхав великий чорний позашляховик. З дверей вийшов широкоплечий чоловік з теплим поглядом і легкою сивиною на скронях. Він підійшов до Софії, ніжно обійняв її за плечі та привітався. — Привіт, люба. Готова? Син чекає нас у ресторані.
Марк стояв як укопаний. У цьому впевненому, успішному чоловікові він впізнав Артема. Того самого Артема, який п’ятнадцять років тому не побоявся піти проти друга заради справедливості.
Софія сіла в машину, навіть не озирнувшись. Авто плавно рушило з місця, залишаючи Марка на самоті з його порожнечею. Він дивився вслід червоним вогням фар, розуміючи, що в ту далеку випускну ніч він втратив не просто «проблему», а єдиний шанс на справжнє життя.
