— Олено, ти серйозно? — голос Олега був наповнений обуренням і ледве стримуваною злістю. Він стояв посеред нашої маленької кухні, тримаючи в руках зошит, списаний його акуратним почерком. — Ти справді думаєш, що можеш просто взяти і поїхати, залишивши мене розбиратися з усіма?
Я стояла біля плити, де щойно вимкнула газ під каструлею з супом. Мої руки ще тримали дерев’яну ложку, але пальці повільно стискалися, відчуваючи холодну гладкість дерева. Його слова були, але я не відвела погляду.
— Олег, — мій голос був рівним, хоч усередині все кипіло, — ти запросив до нас шістьох своїх родичів. Шістьох, Олег! І ти жодного разу не спитав, чи я згодна. Ти просто вирішив, що я готуватиму, прибиратиму, розважатиму їх, поки ти гулятимеш містом і розповідатимеш, який ти чудовий син і брат. А я, між іншим, не твоя прислуга.
Він кинув зошит на стіл, і той глухо гупнув об дерев’яну поверхню. Його очі звузилися, а обличчя почервоніло від образи.
— Це моя сім’я, Олено! Вони приїжджають раз на рік! Ти хочеш, щоб я сказав їм: «Вибачте, моя дружина не хоче вас бачити»? Ти уявляєш, як це виглядатиме?
Я поклала ложку на стільницю і повернулася до нього, схрестивши руки. Мій погляд був твердий, як камінь.
— А ти уявляєш, як виглядатиме, коли я скажу їм, що ти не дав мені жодної гривні на продукти для їхнього приїзду? Що ти витратив усі наші заощадження на свої «прогулянки» і ресторани? Чи, може, ти сам поясниш, як я маю нагодувати сімох людей, включаючи тебе, на 200 гривень, які залишилися в сімейному бюджеті?
Олег завмер, його губи стиснулися в тонку лінію. Він явно не очікував, що я заговорю про гроші так прямо. Але я не зупинялася.
— Ти склав цей свій «ідеальний план», — я кивнула на зошит, — де я маю готувати триразове харчування, прибирати за всіма, бронювати столики, шукати екскурсії. А що робитимеш ти? Водитимеш їх по місту і хвалитимешся, який у нас гарний Київ? Олег, я втомилася бути невидимкою у власному домі.
Він різко підійшов до столу, його рухи були різкими, як у людини, яка втрачає контроль.
— Ти перебільшуєш! Я просто хочу, щоб усе було добре! Чому ти завжди робиш з усього проблему? — його голос підвищився, і я відчула, як повітря між нами стало густим, напруженим.
Я подивилася йому прямо в очі.
— Проблема, Олег, у тому, що ти не бачиш мене. Ти бачиш тільки себе і свій план. Але знаєш що? Я не гратиму за твоїми правилами. Я вже купила квиток до Львова. У понеділок, коли ти поїдеш зустрічати своїх родичів, я поїду до подруги. Готуй свою вечерю сам.
Його обличчя спалахнуло, очі блиснули від гніву.
— Ти цього не зробиш, — сказав він. — Ти не залишиш мене одного з усіма. Ти не зможеш.
Я посміхнулася. Не тепло, не ніжно, а холодно і впевнено.
— Спробуй мене зупинити, — відповіла я, повертаючись до плити, щоб зняти каструлю. — І не забудь купити продукти. Твоїй мамі подобається борщ, правда? Сподіваюся, ти знаєш рецепт.
Той день, коли Олег увійшов на кухню з своїм зошитом, був лише початком. Я пам’ятаю, як усе почалося: звичайний вечір, я сиділа за столом із ноутбуком, намагаючись закінчити звіт для роботи.
Моя робота в маркетинговій агенції вимагала постійної уваги, і я часто засиджувалася допізна, перевіряючи цифри, аналізуючи кампанії, відповідаючи на листи клієнтів. Олег знав, як багато я працюю, але це ніколи не зупиняло його від того, щоб додавати мені нових «обов’язків».
— Олено, подивись, що я придумав! — його голос був сповнений ентузіазму, як у дитини, яка щойно склала пазл. Він тримав у руках той самий зошит, списаний його планами, і його очі сяяли від передчуття похвали.
Я відірвалася від екрану, відчуваючи, як у скронях починає пульсувати легкий біль. Робочий день був важким, а вдома я сподівалася на тишу і спокій. Але Олег явно мав інші плани.
— Що там? — спитала я, намагаючись приховати втому в голосі.
Він розгорнув зошит і почав розповідати. Його слова лилися потоком: приїзд родичів, прогулянки Києвом, вечеря, екскурсії, театр, виїзд за місто. Кожен пункт його плану передбачав мою участь, але не як учасниці, а як організаторки.
Я мала купити продукти, приготувати їжу, забронювати столики, знайти маршрути, прибрати квартиру до блиску. І все це — без жодної згадки про те, як він допоможе.
— У неділю поїдемо на дачу, — продовжував він, не помічаючи, як мої брови повільно піднімаються. — Мама любить, коли там усе прибрано, тож, будь ласка, перевір, щоб усе було в порядку. І не забудь узяти кошик із їжею, щось легке, але смачне. Може, твої фірмові бутерброди? Ну оті із беконом і камамбером.
Я слухала, і з кожним його словом у мені наростало відчуття, що я — не дружина, а найнята помічниця. Він закінчив, посміхаючись, і чекав моєї реакції.
Я знала, що він сподівається почути: «О, Олег, це чудово! Ти все так гарно продумав!» Але цього разу я не могла змусити себе сказати ці слова.
— А де в цьому плані ти? — спитала я, дивлячись йому в очі. — Що робитимеш ти, крім того, що водитимеш їх по місту?
Він здивовано моргнув, ніби моє питання було несподіваним.
— Ну, я ж усе організував! Я їх зустріну, покажу Київ, проведу час із сім’єю. Ти ж знаєш, як це важливо для них.
— А для мене? — мій голос був тихим, але в ньому відчувалася напруга. — Ти подумав, що я можу бути втомленою? Що я можу хотіти провести тиждень не на кухні, а десь із вами, також погуляти містом?
Олег стенув плечима, ніби я сказала щось абсурдне.
— Олено, це ж сім’я. Ти завжди так гарно справляєшся. Мама ще досі згадує твої голубці.
Ці слова стали останньою краплею. Я відчула, як усе в мені стиснулося від образи. Не від його слів, а від того, як легко він брав мою працю за належне. Я встала, закрила ноутбук і пішла до спальні.
Тієї ночі я не спала. Я думала про те, як часто я поступалась своїм часом, своїми бажаннями заради його «ідеальних планів». І я вирішила, що цього разу все буде інакше.
Наступного дня я прокинулася з чітким планом. Я не хотіла сперечатися чи доводити щось Олегові. Я просто хотіла повернути собі контроль над своїм життям. Поки він був на роботі, я відкрила ноутбук і купила квиток до Львова.
Моя подруга Наталя давно кликала мене в гості, і я знала, що тиждень із нею, гуляючи вуличками старого міста, буде саме тим, що мені потрібно.
Коли Олег повернувся додому, я вже склала сумку. Він помітив її біля дверей і здивовано спитав:
— Це що, ти кудись їдеш?
— Так, — відповіла я, не відриваючи погляду від книги, яку тримала в руках. — До Львова. У понеділок.
Він засміявся, думаючи, що я жартую.
— Ти серйозно? А як же мої рідні?
— Вони твої рідні, Олег, — я закрила книгу і подивилася на нього. — Ти їх запросив, ти їх і приймай. Я впевнена, ти впораєшся.
Його посмішка зникла. Він підійшов ближче, його голос став різкішим.
— Ти не можеш так вчинити. Це ж неввічливо! Що я скажу мамі?
— Скажи правду, — я стенула плечима. — Скажи, що ти витратив усі наші гроші на свої розваги, і я не можу нагодувати шістьох людей. Або придумай щось інше. Ти ж у нас майстер планів.
Він стояв, не знаючи, що відповісти. Я бачила, як у ньому борються злість і розгубленість. Нарешті він сказав:
— Ти просто хочеш мене підставити.
— Ні, Олег, — я встала і подивилася йому прямо в очі. — Я просто хочу, щоб ти зрозумів, що я не твій додаток. Я людина зі своїми бажаннями. І цього разу я обираю себе.
Понеділок настав швидше, ніж я очікувала. Я прокинулася рано, зібрала останні речі і викликала таксі до вокзалу. Олег мовчав весь ранок, лише кидав на мене похмурі погляди. Коли я зачиняла двері, він кинув:
— Ти ще пошкодуєш про це.
Я не відповіла. Я сіла в таксі і поїхала, відчуваючи, як із кожним кілометром напруга в мені розчиняється. У Львові мене зустріла Наталя, і ми одразу пішли пити каву в маленьку затишну кав’ярню в центрі міста.
— Розкажи все! — сказала вона, коли ми сіли за столик. — Що це за бунт?
Я засміялася, відчуваючи, як легко дихати в її компанії.
— Це не бунт, Наталю. Це повернення до себе. Я просто втомилася бути невидимкою.
Вона кивнула, її очі блищали розумінням.
— Знаєш, я завжди думала, що ти занадто багато на себе береш. Олег хороший хлопець, але він, як би це сказати, звик, що ти все робиш за нього.
— От саме, — я зітхнула, розмішуючи цукор у каві. — І я дозволяла йому так думати. Але цього разу я сказала «досить».
Наталя підняла свою чашку, ніби пропонуючи тост.
— За твою свободу, Олено!
Ми цокнулися чашками, і я відчула, як у мені розквітає щось нове — відчуття, що я можу бути собою, а не чиєюсь тінню.
Тиждень у Львові був як ковток свіжого повітря. Ми з Наталею гуляли старими вуличками, пили каву в затишних кафе, відвідували музеї і просто говорили про все на світі. Я відчувала, як із кожним днем у мені оживає та дівчина, якою я була до того, як поринула в рутину сімейного життя.
Одного вечора, сидячи в ресторані з видом на площу Наталя спитала:
— А що буде, коли ти повернешся? Ви з Олегом поговорите?
Я задумалася, крутячи в руках келих.
— Не знаю. Я не хочу повертатися до того, що було. Але я не знаю, чи готовий він щось змінювати.
— А ти готова? — її погляд був серйозним, але теплим.
— Я готова бути чесною, — відповіла я. — Якщо він не захоче чути, це буде його вибір.
Коли я повернулася до Києва, квартира виглядала так, ніби в ній влаштували вечірку. На кухні громадилися брудні тарілки, у вітальні валялися порожні пляшки, а в коридорі стояв запах борщу, який явно не вдався. Олег сидів на дивані, гортаючи телефон, і виглядав втомленим.
— Ну що, як твій відпочинок? — спитав він, не піднімаючи очей.
— Чудовий, — відповіла я, ставлячи сумку біля дверей. — А твій тиждень?
Він зітхнув і нарешті подивився на мене.
— А як4 ти думала? Мама хотіла відпочити, але мусила готувати на 7 чоловік. Ми нікуди не могли підти, бо грошей не було, а кредит мені не погодили. Цілий тиждень семеро у квартирі. Тато був дуже незадоволений, а мама ображена на тебе. Ти просто нам усім зіпсувала відпочинок. Це ти хотіла почути, так?
Я лиш посміхнулась про себе, але не показала того, як мені його слова приємні. Між тим, він продовжував:
— Тепер тато телефонує ледь не щогодини і запитує, чи не знайшов я роботи. А мама наостанок сказала, що була про нашу сім’ю кращоїдумки. Вона тобі телефонувала?
— Так, – зізналась я чесно, – Ще першого дня. Запитала де я і що трапилось. Я все розповіла як є. Вона була щиро здивована бо ж раніше я не розповідала твоїм батькам який ти є насправді. Тепер, вони все побачили на власні очі.
— Щаслива? Тепер надзвонюють як малій дитині. Жити вчать. Дістали мене усі, – кинув він і пішов схопивши куртку із вішака.
Повернувся чоловік пізно ввечері ледь тримаючись на ногах. Ще тиждень я потерпіла його невдоволені коменьарі і вислухала образи на ввесь світ, а потім раптом подумала: а з якого дива?
Зателефонувала свекрусі, сказала, що син пустився берега і я нічого вдіяти не можу. Попросила приїхати і забрати, адже жити із ним не буду. Пані Наталя лиш охнула і сказала що будуть наступного дня.
Треба було бачити оі мого чоловіка коли повернувшись із чергового свята життя і ледь потрапивши ключем у замкову щілину замість мене на порозі він побачив свого татка. Вмить йому стало ясніше перед очима.
Розмова у них була довга і далеко не спокійна. Наступного дня мій чоловік поїхав “гостювати” до батьків разом з усіма своїми речами. Навіть бувай від нього не почула. Вийшов із гордо піднятою головою, ніби я його образила.
Та от, місяць минув, телефонує, кається і просить повернутись. Там, у батьків він працює, дивиться на світ ясними очима, повертає кредити. Обіцяє, що і у столиці знайде роботу, каже, що все зрозумів.
А я слухаю і хочу вірити і лячно. Як думаєте, варто давати ще один шанс?
Головна картинка ілюстративна.
