Я забігла до маленької кав’ярні біля зупинки – взяти чай із собою. За мною тягнувся день, повний зустрічей, і я ще не встигла в нього ввімкнутися.
Переді мною в черзі стояв чоловік років сорока. Високий, охайний, у дорогому пальті, але з дивною порожнечею в погляді. Він довго вибирав, потім попросив найдорожчий набір з кави та маленької пляшки лікеру, заплатив і відійшов убік.
– Це наш колишній власник. У нього була ціла мережа кав’ярень, – тихо сказала бариста, видаючи мені стакан. – Але таке на нього посипалося, що все втратив. Тепер заходить сюди раз на кілька днів. Завжди бере щось надто дороге, ніби собі на згадку.
Я кивнула, не коментуючи, зранку взагалі не люблю багато балакати.
Надворі чоловік стояв біля високого столика, розглядаючи покупку, ніби сумніваючись.
Мені б пройти повз, але ж це я.
– Тому у вас нічого й не склалося,- сказала я киваючи на його покупку.
Чоловік глянув на мене без радості.
– Йдіть куди йшли.
– Та я б пішла, але ви хапаєтеся за те, що не має сенсу.
– Ви з секти?
– Та ні, просто трохи знаю, як це. Хапаєтеся за звички, які давно не кажуть нічого про вас, бо ви давно змінилися, стали інші. І це нагадування не про час, коли був успіх, гроші і кохання. Це докір собі. А життя змінилося і ви змінилися.
Він помовчав, покрутив стаканчик.
– Мені так легше триматися за щось, коли все інше розсипалося.
– А якщо без загальних формулювань?
Він зітхнув.
– Партнер пішов, забравши бізнес. Проєкт згорнувся. Дружина сказала, що їй набридло чекати, коли я знову стану «тим самим». А минулого тижня потрапив в аварію. Все добре, але… ви розумієте.
– Розумію, – сказала я спокійно. – І знаєте, що я тут бачу?
Він уважно дивився.
– Ви втратили не союзника, а людину, яка не вміла бути поруч. Поруч з вами більше немає жінки, яка чекала не вас, а результат. Ви живі. А гроші… гроші – це плата за урок, який ви засвоїли.
Він усміхнувся вперше – по-справжньому.
– Ви так говорите, ніби самі через це проходили.
– Проходила. Просто замість втечі я пішла в роботу. Іншим шляхом, але теж не одразу розумним.
– Чому ви заговорили зі мною? – спитав він.
– Бо я не вірю в остаточні падіння, – відповіла я.
Він завмер.
– Чому?
– Бо люди, які вміють зупинитися, не зникають. Вони просто беруть паузу.
Він опустив погляд, потер перенісся.
– Мій батько завжди казав майже так само.
Я кивнула.
– Отже, у вас є хороший орієнтир.
Він усміхнувся.
– Марко, – представився він.
– Леся.
Ми ще трохи поговорили, але мені час було йти – я поспішала на роботу.
– Скажіть, – зупинив він мене на прощання, – ця зустріч… вона ж не випадкова?
Я на мить задумалась.
– Ні. Просто за все треба платити в цьому житті, як казала моя бабуся, краще віддати грошима. Це у вашому випадку.
– А в вашому?
– В моєму було часом, самооцінкою, мріями.
Він кивнув.
– Виходить, свій свого бачить здалеку?, – усміхнувся він криво.
– Не буду казати, що все буде чудово, але точно буде краще, ніж було, коли перестати чіплятися за минуле.
Ми попрощалися. Коли я знову прийшла по чай, то спитала про Марка.
– Не було його цього тижня, – здивовано сказала бариста, – Вже хвилююся чи щось не сталося.
– Сталося, – впевнено сказала я і на душі стало так тепло.
Бо є речі, які важливо проживати чесно.
І серед них завжди лишається людяність.
