— Олено, ти ж не думаєш, що я це так залишу! — мій голос тремтів, ніби тонка струна, готова порватися від найменшого дотику. Я стояла посеред вітальні її квартири, руки мимоволі стиснуті в боки, а серце калатало так гучно, що заглушало навіть тікання годинника на стіні.

Переді мною — моя сестра, Олена, з блідим обличчям і очима, що уникали мого погляду. А за її спиною, у дверях спальні, маячив мій чоловік, Дмитро, з розстебнутою сорочкою і виразом, ніби його щойно витягли з якоїсь підземної нори.

— Сестричко, послухай. — почала Олена, її голос звучав так, ніби вона ковтала слова. Вона простягнула руку, ніби хотіла торкнутися мого плеча, але я відступила на крок назад. — Це не те, що ти думаєш. Ми просто розмовляли. Давно не бачилися.

— Розмовляли? — я не втрималася від саркастичного сміху, хоч усередині все кипіло від обурення. — А це що, Дмитре? Твоя “розмова” з моєю сестрою? Ти ж мав бути в офісі, на тій нараді з клієнтами! А замість того стоїш тут, у її квартирі, посеред білого дня!

Дмитро ступив уперед, його обличчя почервоніло, а очі забігали, шукаючи порятунку. Він завжди був таким — майстром уникати прямих відповідей, ніби життя — це гра в хованки.
— Оксана, кохана, це помилка. Я я заїхав, бо, — він запнувся, ковтнувши слину. — Бо Олена подзвонила, сказала, що їй потрібна допомога з ремонтом. От і все. Нічого такого.

Я повернулася до нього, відчуваючи, як сміх накочує хвилями. Уявіть: ти приїжджаєш до сестри, сповнена радощів, планів на вихідні, а натомість натрапляєш на таке.

Його машина — той самий чорний седан, що ми купили разом два роки тому — стояла під під’їздом, як живий докір. Я побачила її ще з вікна своєї автівки, і весь світ ніби перевернувся.

— Допомога з ремонтом? — я підвищила голос, дивлячись прямо на Олену. — А чому ти не сказала мені? Чому не подзвонила: “Сестричко, приїдь, поможи, бо твій чоловік тут уже дві години копирсається з інструментами”? Ні, ти мовчала, а я їхала сюди, щоб поділитися новинами про підвищення на роботі! Про те, як ми з Дмитром плануємо поїздку до Італії на 10 днів!

Олена опустила голову, її пальці нервово крутили край скатертини на столі. Квартира, яка завжди була для мене домом — з її м’якими подушками, полицями з нашими дитячими фото і ароматом свіжозвареного чаю, — тепер здавалася пасткою.

— Я не хотіла тебе турбувати, — прошепотіла вона. — Ти така зайнята. А Дмитро просто.

— Просто що? — перебила я, повертаючись до нього. — Просто вирішив, що моя сестра — кращий варіант для “допомоги”? Скільки це триває, га?Ти ж не вперше тут, правда? Я бачила твою куртку на дивані, ту, синю, з кишенею, де ти завжди кладеш ключі від гаража!

Дмитро видихнув, ніби здувся, і опустив плечі.

— Оксана, будь ласка, не роби з мухи слона. Це сталося нещодавно. Минулого місяця, після тієї вечірки у нас удома. Ми з Оленоюми просто потоваришували. Нічого серйозного.

— Потоваришували? — Я подивилася на Олену, і в її очах блиснуло щось — не каяття, а радше страх, що все викрито. — Ти моя сестра! Ми разом росли, ділилися секретами, плакали. А тибереш мого чоловіка? Як ти могла?

Вона нарешті підняла погляд, і в її голосі з’явилася нотка виклику.

— Оксана, ти не розумієш. Ти завжди така ідеальна — кар’єра, дім, плани. А я? Я самотня, без роботи, без нічого. Дмитро мене слухає. Він каже, що з тобою все холодно, як у холодильнику.

Я аж підстрибнула від обурення. Холодно? Після всіх тих вечорів, коли я чекала його з роботи з гарячою вечерею, після тих поїздок на море, де ми сміялися до ночі?

— Холодно? — повторила я, дивлячись на Дмитра. — А ти що скажеш? Ти справді так думаєш? Після того, як я відмовилася від підвищення в Києві, щоб бути з тобою тут, у Львові?

Він мовчав, дивлячись у підлогу. Тиша повисла важкою завісою, і в ній чулися тільки наші прискорені дихання.

— Відповідай! — запитала я, і мій голос відлунював від стін.

— Так, — нарешті видавив він. — Оксана, ти сильна, незалежна. Але з Оленою легко. Вона не тисне, не планує кожну хвилину.

Я відступила, відчуваючи, як земля йде з-під ніг. Легко. Оце все, що я для нього значила — напруження і плани? А Олена — легкість?

— Геть, — сказала я тихо, але твердо. — Обоє. З мого життя. Віднині ви для мене ніхто.

Коли я вийшла і двері зачинилися з тихим клацанням,  я дозволила собі розпастися.

Але це був лише початок. Щоб зрозуміти, як я дійшла до цієї миті, треба повернутися назад — до тих днів, коли все здавалося ідеальним, до сміху в родинному колі, до мрій про майбутнє.

Я маютридцять два роки, менеджер у рекламному агентстві, жінка, яка завжди вірила в сім’ю понад усе. І ось тепер, у цій порожній квартирі сестри, я зрозуміла: віра — це крихкий матеріал, що тріскається від першого ж випробування.

Все почалося два роки тому, коли я зустріла Дмитра. То був один із тих спекотних літніх днів у Львові, коли повітря пахне кавою з вуличних кав’ярень і свіжим хлібом. Я поспішала на зустріч з клієнтом, тримаючи в руках теку з ескізами, коли налетіла на нього біля Ринку. Кава з його стаканчика полетіла вбік, забризкавши мою блузку.

— Ой, вибачте! — вигукнув він, одразу хапаючи серветки з найближчого кіоску. — Я не дивився куди йду. Дозвольте, я вам допоможу.

Я розсміялася, дивлячись на його перелякане обличчя — високий, з темним волоссям і посмішкою, що робила його схожим на хлопця з романтичних комедій.

— Та нічого страшного, — відповіла я, витираючи пляму. — Головне, що кава не на ескізах. Я Оксана.

— Дмитро, — він потис мою руку, і його долоня була теплою, впевненою. — А ескізи — це щось важливе? Якщо так, то я мушу загладити провину. Вечеря? Сьогодні ввечері?

Я погодилася, бо чому ні? Життя — це не тільки робота. Того вечора ми сиділи в маленькому ресторанчику, де свічки мерехтіли на столах, а меню пропонувало страви з трюфелями. Він розповідав про свою роботу — програмістї, той, хто пише код для додатків, що змінюють світ.

— Уявляєш, — казав він, малюючи пальцем на серветці схему, — один рядок коду, і тисячі людей можуть замовити піцу одним кліком. А ти? Реклама — це ж мистецтво переконання.

— Не мистецтво, а наука, — заперечила я, сміючись. — Знаєш, скільки тестів ми проводимо, щоб зрозуміти, чому люди клікають на банер? Психологія, кольори, слова. Все для того, щоб продати.

Ми говорили до півночі, про мрії — він хотів поїхати в Японію, я — в Грецію. Про сім’ю: в нього брат у Києві, в мене сестра Олена, з якою ми завжди були нерозлучні. Тієї ночі я відчула: це щось особливе.

Наші стосунки розвивалися швидко, ніби літній дощ — несподівано і освіжаюче. Через місяць він познайомився з Оленою. То був сімейний обід у моїй квартирі: я готувала плов, Олена принесла салат.

— Привіт, Олено! — сказав він, обіймаючи її по-дружньому. — Оксана стільки про тебе розповідала. Каже, ти — королева кулінарії.
Вона розсміялася, її каштанове волосся розсипалося по плечах.

— Ой, не слухай її. Я тільки салати вмію. А ти, Дмитре, справді той програміст, що пише магію на комп’ютері?

Вони одразу знайшли спільну мову — обоє любили серіали, жартували про погоду. Я дивилася на них і думала: як добре, коли твої близькі ладнають. Олена тоді працювала фрілансером — перекладала тексти, але часто скаржилася на нестабільність.

— Знаєш, Оксана, — казала вона мені пізніше, миючи посуд. — Твій Дмитро — золото. Не те що мої колишні. Він тебе обожнює.

— Так, — відповідала я, посміхаючись. — І я його.

Ми одружилися через рік, у маленькій церкві на околиці. Весілля було скромним — 50 гостей, білі троянди і торт. Олена була подругою нареченої, в зеленій сукні, що підкреслювала її струнку фігуру.

— Ти щаслива? — запитала вона мене, поправляючи фату.

— Дуже, — шепнула я, обіймаючи її. — Дякую, що ти зі мною. Без тебе не було б цього дня.

— Сестри назавжди, — відповіла вона, і ми засміялися, згадуючи дитинство: як ми разом будували фортеці з подушок, як ділилися іграшками.

Життя після весілля було як мрія. Ми купили квартиру в центрі — кредит на 15 років, але щасливі. Ранками я варила каву, він цілував мене перед виходом.

— Бажаю тобі крутого дня, кохана, — казав він, зачиняючи двері.

— І тобі, генію коду, — відповідала я.

Олена часто заходила — то з книгою, то з ідеями для спільних поїздок. Одного разу ми втрьох поїхали на Пилипець, до водоспадів. Сніг хрустів під ногами, а ми сміялися, кидаючись сніжками.

— Олено, дивись, як Дмитро вміє будувати сніговика! — кричала я, фотографуючи.

— Він у всьому профі, — відповідала вона, посміхаючись йому. — Навчи мене, Дмитре?

Вони разом ліпили, а я думала: як же мені пощастило з такою родиною.

Але дрібні тріщини з’явилися непомітно. Спочатку — його пізні повернення з роботи. “Проект терміновий”, — пояснював він. Потім — дзвінки, на які він виходив у коридор. Я не підозрювала нічого, бо любила його.

Одного вечора, повертаючись з роботи, я вирішила заскочити до Олени. То був звичайний вівторок: я щойно дізналася про підвищення — зарплата з 30 000 до 45 000 гривень на місяць! Хотіла поділитися, обговорити відпустку. “Може, поїдемо в Карпати?” — думала я, паркуючи свою сріблясту “Тойоту”, яку ми з Дмитром купили торік.

Під’їзд Олени — знайомий, як власний. Двері відчинилися, і я піднялася сходами, серце сповнене тепла. Але коли я увійшла в квартиру, щось у повітрі змусило мене зупинитися. Аромат його одеколону — “Діор”, той самий, що він наносив щоранку. На столі — дві чашки кави, одна з помітним відбитком губної помади, рожевого відтінку, як у Олени.

— Олено? — покликала я, скидаючи пальто.

Вона вийшла з кухні, посмішка на обличчі — штучна, як маска.

— Оксана! Яка несподіванка. Проходь, чаю наллю.

Але я вже помітила: двері спальні прочинені, і там — його туфлі, чорні, блискучі. Серце закалатало сильніше.

— А це чиє? — запитала я, киваючи на взуття.

Вона зблідла, ніби примару побачила.

— А, це. Сусід залишив. Ремонтував щось.

Я не повірила. Пішла до спальні — і там він, Дмитро, сидів на краю ліжка, ніби нічого не сталося.

— Оксана? — вигукнув він, підскакуючи. — Ти як тут?

То був той момент, коли світ розколовся. Я дізналася: це тривало три місяці. Почалося з “невинних” зустрічей — Олена скаржилася йому на самотність, він — на мою “зайнятість”. Потім — обіцянки.

— Чому? — запитала я Олену, дивлячись у її очі. — Ти ж моя сестра.

— Бо ти завжди на першому місці, — відповіла вона крізь сльози. — А я хотіла відчути себе потрібною.

Дмитро додавав:

— Ми не планували, Оксана. Воно саме.

Я не дослухала. Тиждень після того — туман. Робота йшла крізь сльози: колеги помічали, питали.

— Оксана, ти в порядку? — запитала моя подруга Марта за обідом у кафетерії.

— Так, просто сімейні справи, — відповіла я, ковтаючи салат. — Розкажи про свій проект, краще.

Але ввечері, удома, я дзвонила адвокатці — жінці з гострим поглядом, яку порекомендувала Марта.

— Пані Катерино, — сказала я по телефону, голос тремтів. — Мені потрібна допомога з розлученням. Швидко.

— Розумію, — відповіла вона спокійно. — Приходьте завтра. Підготуйте документи: шлюбний договір, рахунки. Скільки спільного майна?

— Квартира, машина, заощадження — близько 150 000 гривень на рахунку.

— Добре. Ми все розділимо справедливо. Ви заслуговуєте на спокій.

Зустріч була холодною, як бізнес-план. Вона розкладала папери на столі:

— Ваш чоловік отримає половину, але якщо доведемо зраду — більше заберемо. Діти?

— Ні, — відповіла я. — Але є спільний бізнес-рахунок.

Процес тривав місяць. Дмитро дзвонив щодня:

— Оксана, давай поговоримо. Я шкодую. Це була помилка.

— Помилка? — відповідала я, кладучи слухавку. — Три місяці — це не помилка, це вибір.

Олена слала повідомлення: спочатку “Вибач”, потім “Я люблю тебе”, зрештою — “Ти сама винна, бо ігнорувала мене”.

Минув рік. Колишній і Олена побрались, вона нещодавно народила донечку. Малій було два місяці коли Олена стояла в мене на порозі з малою на руках.

— Сстро, я так не можу. Давай помиримось. Ми вчинили дуже не гарно, я розумію, але життя триває. Хочу. аби ти охрестила мою Соломійку. Іншої на твоєму місці не уявляю.

Я зачинила двері перед її носом. Навіть слова не сказала. Але ж мама не дає спокою. Хоче аби я все забула і помирилась із сестрою. Каже, що я повинна бути розумнішою, бо я старша.

А мені і гірко і смішно. ну от скажіть, ви б після усього погодились би охрестити дитину колишнього і сестри?

Головна картинка ілюстративна.