Я нарешті прийшла до того стану, коли думка оточуючих мене вже не хвилює. Мені байдуже чи я сподобаюся іншим, чи мій зовнішній вигляд їм сподобається, чи я в модному одязі, чи у мене трендова сумка, чи взуття на шпильці.
Я одягаюся так, щоб мені було зручно і комфортно, а все інше мене вже не хвилює. Побула я молодою, нахапалася тих «бліх», коли тільки й думала, як іншим сподобатися, а в свої п’ятдесят вже як хочу, так і виглядаю.
Я самотня, є діти від першого шлюбу, які вже самостійні, тому я тільки з новою силою почала прислухатися до себе та до того, що мені приємно, а що ні.
Ходжу й на побачення, не без того, але так, щоб якось цікаво провести час, а не для того аби мати з ким старість зустрічати. Для такої функції у мене є подруги, вони мене точно не підведуть.
І ось якось на роботі до мене підходить колега, ми роки з ним працюємо і він має славу такого собі ловеласа. Не знаю який він вже раз розлучений, але ніколи до мене інтересу не проявляв, а тут на побачення кличе:
– Слухай, там мої батьки вирішили мене до нігтя притиснути. Кажуть, як не візьмуся за розум, то все майно перепишуть молодшому братові. Він сім’янин з трьома дітьми і вони можуть таке утнути. А мені б дуже квартира пригодилася, дуже.
– А я тут до чого?, – нічого не розуміла я.
– Ну, ти жінка скромна, мало косметики на тобі, врівноважена. Моїм батькам ти сподобаєшся – це точно, ти кардинально відрізняєшся від усіх жінок, з якими я зустрічався.
Я очі витріщила. Так, Богдан завжди крутив з молодими жінками, молодився як міг, слідкував за собою, а тут, я, яка на вершині свого самоприйняття, задоволеності собою, і я, бачте, протилежна тому квітнику, який він за життя зібрав?
– А чого ж, – кажу я трохи подумавши, – Піду я до вас в гості.
– Дякую! Ти мене дуже виручиш! Проси за те, що хочеш.
– Добре, я щось придумаю.
Поїхали ми до його батьків в село. Я ще так їду і думаю, як можна за хату в селі так з братом тягатися? І тут ми приїжджаємо до такої хати, що в мене просто слів нема – наче з картинки, квітник, плиточка. Все охайне і аж сяє достатком.
Батьки хоч і не молоді, але ще повні сил, зустріли нас привітно, я їм сподобалася, Богдан аж світився від щастя.
Знаєте, коли я погоджувалася, то хотіла якось справжнього Богдана перед ними “показати”, але ці люди виявилися такими добрими і щирими, що я не могла й рота розкрити, щоб описати, який їхній син фрукт.
– Які ми раді, що ти, Оленко, геть інша, ніж всі його попередні жінки. Ми йому не раз казали, що не треба гнатися за яскравою обгорткою, що все найцінніше – всередині людини, її думки, і її дії, як результат.
– То виходить, що Богдан діє так, як підказує йому його нутро.
– Та на жаль, так. Тому ми розуміємо, чого він ніколи не буде з такою жінкою як ти. Але, знаєш, у нас є молодший син, він недавно став удівцем, там троє дітей, але він справляється. Думаю, що вам треба якось зустрітися…
Вся ця розмова була не при Богдані, він якраз з батьком біля шашликів був, тому й не знав, що батьківські статки точно пройдуть повз нього.
Ми дуже тепло попрощалися і я й не думала ні про якого брата, як тут Богдан прийшов весь такий щасливий:
– Мама попросила у мене твій номер телефону, то я дав. Так, що не підведи!
Я тільки здивувалася, як в таких батьків виріс такий син.
І ось дзвінок:
– Олесю, ми в місті з Петром. Давай на каву сходимо?
І знаєте що? Петро мені сподобався і я тепер живу в тому прекрасному великому будинку…
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота