— Оленко, тут така справа. — Андрій нервно барабанив пальцями по столу, уникаючи мого погляду.

— Яка мені різниця, що твоїй матері тепер ніде жити? У нас її ноги, щоб більше не буде! Нехай виганяє зі своєї квартири твою сестру і повертається додому! Але не до нас!

Я рішуче кинула сумку Галини Петрівни їй під ноги, відчуваючи, як уся накопичена втома від цього місяця виплеснулася назовні. Свекруха в паніці глянула на свої речі, потім на сина.

— Я більше не дозволю вам маніпулювати нами! — додала я твердо.

— Ти не можеш мене вигнати! — Галина Петрівна дивилась на мене. — Андрію, скажи їй!

Андрій, блідий, переводив погляд з матері на мене.

— Мамо, ти весь цей час нам брехала! І поводилася неправильно!

— Я твоя мати! Де твоя підтримка? — Галина Петрівна спробувала взяти сина за руку, але він відсахнувся.

— Мамо, я думаю, тобі дійсно краще повернутися додому! — твердо сказав Андрій. — Я приїду допомогти вирішити питання з Юлією та Олегом! Але жити з нами ти більше не будеш!

— Ви виганяєте мене на вулицю? — свекруха перейшла на здивований шепіт.

— У вас є своя квартира! — відрізала я. — І досить з нас твого перебування!

Галина Петрівна різко випросталася, її очі блиснули, але Андрій вчасно перехопив її погляд і став між нами, знаючи характер матері.

— Добре! Піду! — сказала вона нарешті. — Але запам’ятай, Андрію, ти обрав цю жінку замість рідної матері!

Коли двері за свекрухою зачинилися, в квартирі запанувала тиша. Андрій опустився на стілець і обхопив голову руками.

— Не можу повірити, що вона так з нами вчинила!

— А я з легкістю! — хмикнула я, підходячи до чоловіка. — Твоя мати не зміниться! Навіть зараз вона намагалася змусити тебе відчувати провину!

— Найгірше, що. — Андрій підняв очі на мене. — Ця квартира навіть не моя! Вона твоя, від твоїх батьків! По суті, я тут теж гість.

Я раптом усвідомила, що спільне проживання з Галиною Петрівною не тільки створило кнапружені стосунки з нею, а й показало тріщини в наших власних стосунках.

— То ти думаєш, що я можу вигнати й тебе? — тихо запитала я.

Андрій не відповів, і ця мовчанка стала красномовнішою за будь-які слова. Та сцена була лише передвісником набагато глибшої кризи, яку тепер нам доведеться пережити чи не пережити в нашому шлюбі.

Я працюю менеджеркою  невеликій компанії, де щодня доводиться розв’язувати складні завдання, координувати команди та приймати швидкі рішення.

Мій чоловік Андрій — прораб у будівельній фірмі, спокійний і надійний, як скеля. Ми одружені вже чотири роки, і до того дзвінка від його матері наше життя було досить гармонійним.

Ми жили в затишній двокімнатній квартирі в центрі нашого містечка, яку я успадкувала від батьків. Це був наш маленький світ: ранкові кави разом, вечірні прогулянки парком, вихідні з друзями. Але все змінилося, коли в наше життя увірвалася Галина Петрівна.

Все почалося одного звичайного вечора. Я сиділа за кухонним столом, переглядаючи звіти на ноутбуці. День на роботі був напруженим — ми запускали новий проект, і я мусила перевірити всі деталі.

Андрій готував вечерю, щось просте, як завжди: салат і смажену курку. Він любив куховарити, і це було одною з тих дрібниць, які робили наші стосунки особливими.

— Оленко, послухай, — раптом сказав Андрій, ставлячи тарілки на стіл. — Мама дзвонила сьогодні. У неї проблеми з житлом. Каже, що їй потрібно пожити в нас деякий час.

Я підняла голову, намагаючись зрозуміти, чи це жарт.

— Пожити в нас? У твоєї матері ж є своя квартира в передмісті. Чому вона не може залишитися там?

Андрій сів навпроти, уникаючи мого погляду.

— Вона передала квартиру Юлії. Сестра почала серйозні стосунки з хлопцем, і вони хочуть жити окремо. Мама вирішила допомогти їм.

— Передала квартиру? Просто так? — Я відклала ноутбук. — А сама куди? До нас? Без жодного обговорення?

— Ну, вона подзвонила мені сьогодні вранці, — зізнався Андрій. — Сказала, що все вже владнала з документами. І що це тимчасово.

Я відчула, як напруга піднімається всередині. Галина Петрівна ніколи не була моєю улюбленицею. Вона завжди знаходила, до чого причепитися: то моя робота забирає забагато часу, то я не так готую, то ми ще не думаємо про дітей.

Але ми бачилися рідко, на свята, і це було терпимо.

— І коли вона приїде? — запитала я, намагаючись звучати спокійно.

— Завтра ввечері, — відповів Андрій тихо. — Оленко, це ж моя мама. Я не міг відмовити.

— А мене запитати? — Я встала, ходячи по кухні. — Наша квартира маленька, Андрію. Де вона спатиме? На дивані в вітальні?

— Так, вона сказала, що їй все одно. Головне — бути з родиною, — Андрій спробував посміхнутися. — Це ненадовго. Вона вже шукає варіанти обміну квартири.

— Обміну? Скільки це триватиме? Місяць? Два? — Я зупинилася біля вікна, дивлячись на вечірнє місто.

— Максимум пару місяців. Зараз з нерухомістю все швидко, — запевнив він. — Давай будемо розумними. Вона ж одна, без допомоги.

Я зітхнула. Не хотіла здаватися черствою, але інтуїція підказувала, що це не закінчиться добре.

— Гаразд, але тільки тимчасово. І ніяких змін у нашому побуті, — сказала я нарешті.

Андрій обійняв мене.

— Дякую, кохана. Ти найкраща.

Наступного дня Галина Петрівна прибула раніше, ніж очікували. Я щойно повернулася з роботи, а двері вже відчинилися, і в коридор ввалилася жінка середнього зросту з фарбованим каштановим волоссям, з великою валізою та кількома пакетами.

— Привіт, доню! — вигукнула вона, обіймаючи мене, ніби ми найкращі подруги. — Дякую, що приймаєте стару!

— Добрий вечір, Галино Петрівно, — відповіла я, відступаючи. — Ми вас чекали пізніше.

— Навіщо відкладати? — вона махнула рукою. — Андрію, синку, допоможи з речами!

Андрій вибіг з кімнати, обійняв матір і взяв валізу.

— Мамо, чому не попередила? Ми б зустріли тебе на вокзалі.

— Я не гість, щоб церемонії розводити, — засміялася вона, знімаючи куртку. — Оленко, постав чайник, будь ласка. З дороги завжди спрага.

Не чекаючи відповіді, вона пройшла на кухню і почала оглядатися.

— Яка компактна кухонька! — зауважила вона. — У мене була вдвічі більша. Але нічого, звикнемо.

Я переглянулася з Андрієм, який тільки знизав плечима. Вечір почався з розмов про її подорож, про Юлію та її хлопця Олега. Галина Петрівна розповідала, як рада за доньку, як хоче, щоб у неї все склалося.

— Молодим потрібно свій простір, — казала вона, попиваючи чай. — Я своє віджила, тепер допомагати дітям.

— А чому не зняти квартиру для Юлії? — запитала я обережно. — Навіщо віддавати свою?

— Ой, доню, знімати — це гроші на вітер. 15 000 гривень на місяць мінімум! А так вони спокійно влаштуються, — пояснила вона. — Я не шкодую.

Ми поговорили ще трохи, і я пішла готуватися до сну, сподіваючись, що все мине гладко.

Перший тиждень був відносно спокійним, але дрібні непорозуміння накопичувалися. Галина Петрівна вставала рано, о шостій ранку, і починала поратися на кухні. Я звикла пити каву в тиші, але тепер щоранку чула її коментарі.

Одного ранку я тихенько зайшла на кухню, щоб зварити каву. Вона вже стояла там, повністю одягнена.

— Доброго ранку, Оленко! — привіталася вона бадьоро. — Чому так рано? Не спиться?

— Доброго, — відповіла я. — Хотіла каву зробити.

Вона взяла мою кавоварку.

— Ти не так робиш. Треба зерна спочатку прогріти, тоді смак кращий.

— У мене свій рецепт, — сказала я, намагаючись забрати прилад.

Але вона вже висипала зерна назад.

— Навіщо витрачати на дорогий? Андрій звик до простого. Він у мене на розчинному виріс, і нічого.

Я глибоко вдихнула.

— Це мій вибір. Я купую для себе.

— Ой, які ми вибагливі! — засміялася вона. — Може, ще кухаря наймеш?

Тут зайшов Андрій, сонний.

— Що за галас? Мамо, чому не спиш?

— Я звикла рано вставати, синку. Сідай, зараз поснідаємо по-людськи, а не тими модними салатами.

Вона дістала яйця, ковбасу.

— Мамо, я не снідаю зазвичай, — почав Андрій.

— Ось через це у вас проблеми! Сніданок — основа дня. Коли ти в мене жив, завжди їв омлет.

Я вийшла з кухні, вирішивши випити каву в кафе по дорозі на роботу. Не хотіла слухати далі. Вечорами було не краще. Одного разу я повернулася і побачила, що мої вазони на підвіконні переставлені, а на їхньому місці — її статуетки.

— Це що? — запитала я.

— Я трохи прикрасила! Твої квіти стояли безладно, а мої фігурки додають затишку.

— Будь ласка, поверніть все як було. Це мої речі.

Вона відірвалася від телевізора.

— Яка ти сувора, Оленко! Я ж хотіла зробити приємно. У вас тут як у офісі — нічого теплого.

— Це наш стиль, — відрізала я.

— Андрію! — гукнула вона. — Поясни дружині, що старших треба поважати!

Андрій вийшов.

— Що трапилося?

— Твоя мати переставила мої вазони!

— Мамо, навіщо? — зітхнув він.

— Що такого? У нормальній родині мати має право на свій куточок!

— Бо ви тут тимчасово, — не витримала я. — Це наша квартира!

— Оленко! — почав Андрій. — Не говори так.

— А як? Вона все змінює: викидає мою їжу, переставляє речі, дивиться телевізор голосно допізна!

— Я не викидаю, а прибираю! У холодильнику стояла каша, яка вже псувалася!

— То було різотто, я вчора готувала!

— Різотти, пасти — все іноземне! Андрій на борщі виріс!

Місяць минув у постійних тертях. Я намагалася триматися, але Галина Петрівна ніби навмисно провокувала. Вона коментувала мою роботу: “Знову допізна? А хто вдома чекатиме?” Чи мою зовнішність: “Може, зачіску змінити? Ця робить тебе старшою”.

Одного вечора я повернулася втомлена, мріючи про ванну. Але в вітальні сиділа незнайома дівчина з Галиною Петрівною.

— А ось і наша трудівниця! — вигукнула свекруха. — Знайомся, це Світлана, перша подруга Андрія!

Дівчина встала, простягаючи руку.

— Приємно познайомитися. Андрій так багато про тебе розповідав.

— А я про тебе чую вперше, — сказала я, проходячи повз.

Галина Петрівна цокнула язиком.

— Яка неввічлива сьогодні! Світланка спеціально завітала. Ми з її мамою дружимо роками. Така талановита дівчина — і куховарить, і шиє!

Я пішла на кухню, наливаючи воду.

— Де Андрій?

— Чекаємо його! Я запросила Світлану на сюрприз. Вони ж три роки зустрічалися!

— І чому розійшлися? — запитала я.

— Андрій поїхав на роботу в інше місто, а я не могла залишити батьків, — відповіла дівчина.

— Така віддана! Не те що сучасна молодь, — підхопила свекруха.

Зайшов Андрій.

— Привіт. Світлано? Що ти тут робиш?

— Синку, дивись, кого я запросила! Вона повернулася!

Андрій розгубився.

— Мамо, могла б попередити.

— І зіпсувати несподіванку?

Вечір був випробуванням. Галина Петрівна хвалила Світлану: “Пам’ятаєш, як ви разом.” Світлана усміхалася. Коли вона пішла, свекруха проводила її.
— І часто такі сюрпризи? — запитала я Андрія.

— Я не знав. Ти ж не думаєш.

— Думаю, твоя мати хоче нас посварити!

— Ти перебільшуєш. Вона просто хотіла приємне зробити.

Повернулася Галина Петрівна.

— Яка чудова дівчина! І досі незаміжня. Чекає на гідного.

Я пішла в спальню, зачинивши двері.

Наступного ранку я вирішила поговорити з нею наодинці. Андрій пішов на роботу.

— Нам треба обговорити вчорашнє, — сказала я на кухні.

Вона не обернулася, перебираючи приправи.

— Слухаю.

— Запросити колишню — це провокація!

Вона повернулася з усмішкою.

— Яка ти недовірлива! Просто хотіла порадувати сина. Чи ревнуєш? Боїшся, що він зрозуміє помилку?

— Отже, ти вважаєш мене помилкою? — мій голос став спокійним.

— Я хочу, щоб син був щасливий з достойною жінкою. Він сам зрозуміє.

— А я недостойна? Тому ви переїхали, щоб контролювати?

— Я переїхала, бо Юлії потрібен простір! А те, що ти не створюєш затишок, не готуєш по-домашньому — твої проблеми.

— Досить брехати! Я дзвонила Юлії вчора. Вона сказала, що нівіть вона не змогла з вами жити під одним дахом!

— Ти дзвонила моїй доньці? — її обличчя змінилося.

— Так! І дізналася правду. Вас просто виставили із власного дому, а ви вигадали історію про допомогу!

Вона розгубилася, але швидко оговталася.

— Я хотіла, щоб у Юлії все склалося…

— Ні! Ви ледь не довели сім’ю доньки до розлучення! Спочатку Юлія, тепер ми!

Зайшов Андрій. Він повернувся з половини дороги, згадав, що забув документи.

— Що тут?

— Твоя мати визнала, що хоче нас розлучити!

— Нічого подібного! — обурилася вона.

— Андрію, її виставила Юля з чоловіком. Вона ледь не довела їх до розлучення. Ніякого обміну квартири!

— Мамо, правда? — нахмурився він.

— Не зовсім. Олег поставив умову, але я сама вирішила.

— А нам краще з вами? — усміхнулася я гірко. — Тому ви вирішили, що краще знаєте, як ми мусимо жити, запрошуєте колишніх, критикуєте?

— Чому я маю мовчати, якщо бачу, що син не щасливий? Ти вічно на роботі, не готуєш, дітей не плануєш!

— Мамо, досить! — підвищив голос Андрій. — Олена не мусить відповідати твоїм ідеалам!

— Звичайно, захищай її! А я без даху!

Я зібрала її речі і поставила під ноги.

— Яка мені різниця, що вам тепер ніде жити? У нас її більше ніколи не буде.

Коли свекруха вийшла Андрій поглянув на мене розгублено і якось приречено.

— Знаєш, я тількино-но зрозумів, що тут живу тільки із твоєї ласки. Ти от так просто будь-якої миті зможеш і мене виставити. – сказав і пішов у кімнату.

Наступного ранку він із дорожною сумкою, куди спакував найнеобхідніше стояв на порозі. Я нічого не розуміла.

— Я після вчорашної сцени поглянув на наш шлюб під іншим кутом. Поки поживу на об’єкті, Подумаю. Ти теж подумай, чи чоловік я тобі, а чи так – квартирант без права голосу.

Чоловік пішов, а я взагалі усього цього до купи не можу скласти. Як це розуміти, що він має на увазі? А головне: що мені тепер робити, га?

Головна картинка ілюстративна.