— Ти чого тут стовбичиш, га? Нащо ти Ярему скривдив? Зараз я тобі розкажу як треба поводитись, ач який! — голос Алевтини, відомої своїм гострим язиком мешканки третього під’їзду, пролунав на увесь наш затишний двір.

Я саме йшов до свого під’їзду, коли почув її люте гарчання. Зупинився на безпечній відстані, відчуваючи, як усередині неприємно холоне.

— Він хотів у вікно кинути камінь! Я не дав! Ми трохи посперечались, — відповів я, мій голос тремтів, але я намагався триматись. Не міг я дозволити такому статись.

Алевтина тільки сплюнула від обурення, наче я їй щось найгірше сказав.

— Брешеш, як завжди! На мого онука наговорюєш? Заздриш, мабуть, що він має і маму, і тата, а ти що? А ти, малий, сам запитай своїх «батьків» де вони тебе узяли, вони тобі все розкажуть! Пора вже, виріс!

Світ навколо наче потьмянів. Слова «сам запитай своїх ‘батьків’» тавром пропекли свідомість. Я відчув, як палає обличчя, а в горлі застряг важкий клубок.

— Це неправда! Ви вигадуєте! Вони мої батьки! — випалив я, але вже сам не був упевнений у своїй правоті. Я побачив її торжествуючий, злісний погляд, і більше не зміг витримати.

Я розвернувся і побіг. Просто побіг геть, подалі від цієї жінки і її жахливих слів.

Як і в кожному багатоквартирному будинку, наш двір мав свій негласний «парламент» — місцевих панянок на заслуженому відпочинку. Вони збиралися щовечора на лавках під старими липами, обговорювали курси валют, ціни на продукти та, звісно, наше спільне життя. Останнє, треба визнати, їх цікавило найбільше. Вони знали, здавалося, все про всіх: хто що купив, хто куди поїхав, і хто на кого криво подивився.

Я мешкав у цьому домі з мамою, Оленою, та татом, Максимом. Нашому дому виповнилось вже майже два десятки років, і я ріс тут. Мої батьки — справжня опора, їхня турбота завжди була щирою і безмежною.

Але у цих вечірніх зібраннях була своя ложка дьогтю — Алевтина з третього під’їзду. Її присутність завжди вносила напругу. Вона була майстром з вишукування недоліків, чуток і пристрасним любителем «правди-матки», яку вона висловлювала без найменшого натяку на такт чи милосердя.

Того вечора, до мого повернення додому, якраз і трапилася ця неприємна подія. Я трохи затримався в парку, грав у футбол, і коли проходив повз лавочки, Алевтина вже розповідала свою версію нашої з Яремою сутички. Її голос був наповнений обуренням.

— Я кажу, Ярема ж тільки гратися хотів! Ну, подумаєш камінцем націлився, Остап, налетів, як коршун! Бачите, захисник знайшовся! А подивіться, яке воно неслухняне!

Саме в цей момент я і підійшов. І Алевтина, відчувши «сцену», вирішила виступити на повну потужність.

Я біг, не розбираючи дороги, поки не опинився у нашому міському сквері. Я упав на вологу траву під старою вербою і дав волю сльозам, які душили мене ще біля під’їзду.

«Сам запитай своїх ‘батьків» — ці слова гули в моїй голові, заглушаючи все.

Це був не просто закид, це була гірка підозра, яка іноді з’являлася в моїх дитячих думках, коли я чув, як сусідки перешіптуються або коли хтось із дітей натякав на щось, чого я не розумів. Але я завжди відганяв ці думки, дивлячись на ніжне обличчя мами Олени, на її завжди турботливі руки, що готували мій улюблений пиріг із яблуками, або на те, як тато Максим терпляче вчить мене ремонтувати велосипед.

Неправда! Це не може бути правдою!

Я згадав, як кілька місяців тому я сильно застудився, температура була висока. Мама сиділа біля мого ліжка всю ніч, не стуляючи очей, раз-по-раз міняючи вологий компрес. Коли вона зморилася, її змінив тато. Вони були поруч, їхні обличчя були сповнені справжнього переживання. Хіба ж так поводяться люди, які тебе не люблять? Хіба ж це не є справжня любов?

Я піднявся, витер сльози і вирішив іти додому. Мені потрібно було запитати, прямо, без натяків.

Коли я підійшов до нашого під’їзду, на сходах сиділа мама. Її обличчя було бліде, а дихання важке. Вона була на останньому місяці вагітності, і я знав, що така прогулянка для неї — справжнє випробування.

Вона побачила мене, і на її обличчі на мить з’явилося полегшення, яке тут же змінилося на занепокоєння.

— Остапе! Де ти був? Я тебе скрізь шукала, — сказала вона, намагаючись підвестися. Її рухи були незграбні і повільні.

Я відчув різкий укол провини. Мій «бунт» спричинив їй незручності, і, можливо, щось більше.

— Я був у сквері, мамо. Вибач, я не хотів тебе засмучувати, — прошепотів я.

Вона тільки махнула рукою, але в ту ж мить обличчя її скривилося від болю. Вона застогнала і знову присіла.

— Мамо, що таке? — я кинувся до неї, відчуваючи паніку.

— Здається, почалося, Остапе. Води відійшли, — ледве промовила вона.

Я не розгубився, швидко вихопив телефон і викликав машину допомоги. Все відбувалося швидко. Я допоміг мамі спуститися до під’їзду, і вже за кілька хвилин прибула машина.

Коли її забирали, вона встигла стиснути мою руку.

— Не хвилюйся, синку. Все буде добре. Ти дорослий, почекай тата.

Я стояв біля під’їзду, відчуваючи, як тремтять руки. Мене розпирала суміш провини, страху і бажання нарешті поговорити.

Алевтина, яка досі сиділа на лавочці (бо її чоловік, наслухавшись про її витівки, пообіцяв їй «виховну роботу», коли вона повернеться додому, і їй довелося рятуватися втечею), спостерігала за цим із задоволенням, але потім, коли наші погляди зустрілися, вона швидко відвернулась.

Сусідка Світлана, яка все це бачила, підійшла до мене, обійняла за плечі і тихо сказала:

— Не звертай уваги на ту злу жінку, Остапе. Ти чудовий хлопець, і твої батьки тебе безмежно люблять.

Невдовзі з’явився тато. Він вискочив із машини, коли побачив мене.

— Остапе! Ти де був? Маму забрали, ти знаєш? Я не можу її додзвонитися!

— Знаю, тату, я викликав, — відповів я. — Я втік. Алевтина сказала, що ви мені не справжні батьки.

Тато глибоко вдихнув. Побачивши мої заплакані очі, він зрозумів, що настав час.

— Залазь у машину. Поїдемо до мами, і поговоримо по дорозі.

Ми рушили. В салоні запанувала тиша, яку я порушив першим.

— Тату, вона брехала, так? — запитав я, дивлячись йому прямо у вічі.

Батько зробив довгий видих, стиснувши кермо. Він намагався знайти потрібні слова.

— Ні, синку. Вона не брехала. Але і правду вона сказала лише частково.

Моє серце важко «опустилося».

— Тоді розкажи. Все.

— Ми з мамою дуже довго мріяли про дитину, — почав тато. — Але так сталося, що Олена не могла мати дітей. Це було велике випробування для нас обох. Ми намагалися різні методи, але нічого не виходило. Тоді ми вирішили забрати тебе з дитячого закладу. Ми дуже хотіли мати сім’ю.

Він зробив паузу, подивився на мене і продовжив:

— Пам’ятаю той день, коли ми приїхали. Це був великий дім, де багато маленьких ліжечок. Ти лежав у найпершому, біля вікна. Мама зайшла, побачила твій маленький носик, твої очі. Вона взяла тебе на руки і одразу сказала: «Максиме, це наш син. Я його більше нікому не віддам». Це була любов із першого погляду, Остапе.

Я мовчав, перетравлюючи почуте. Ніякого злого умислу. Ніякої зради. Тільки любов.

— Нам потрібно було розповісти тобі раніше, але ми все чекали, коли ти підростеш і зможеш все зрозуміти. Хотіли, щоб це було, як таємниця, але не як щось, що тебе змінить. Вийшло, що Алевтина нас випередила. Але те, що вона тебе назвала «приймаком», це злість. Ти наш син, рідний по духу. Ти син нашої любові і нашого вибору. Ти — найдорожче, що у нас є.

Я взяв його за руку, відчуваючи, як зникає останній острах.

— Я не серджусь, тату. Я тільки хочу, щоб у мами все було добре. І щоб вона мені сестричку подарувала!

Батько посміхнувся, його обличчя стало світлим.

— Все буде добре, синку. Особливо, коли її приїдуть підтримати двоє таких чоловіків!

Усе справді склалося чудово. Мама народила здорову дівчинку. Ми назвали її Златою. Коли я побачив сестричку, яка була така крихітна, і маму, яка так ніжно посміхалася, моє серце наповнилося радістю.

Після того, як ми поговорили, у нашій сім’ї зникла остання невідома. Ми стали ще ближчими. Злата стала центром нашого світу.

А от для Алевтини все пішло не так райдужно. Наші «парламентарки» влаштували їй справжній тихий протест. Щойно вона намагалася підійти до їхньої лавочки, як усі замовкали, підводились і мовчки йшли. Вона не могла знайти собі місця від обурення, але ніхто не хотів із нею говорити.

Навіть її чоловік, хоча й був людиною не без гріха (любив він іноді випити міцного напою), але після її вчинку не міг стримати коментарів:

— Ну що, договорилася своїм поганим язиком? Тепер з тобою навіть на одному гектарі ніхто не сяде!

Я вже не зважав на її злостиві погляди. Я мав те, що любив найбільше: справжню родину, справжню любов і маленьку сестричку.

Головна картинка ілюстративна.