Так, це було повідомлення від кохання минулого, ідеального хлопця Миколи. Так і бути. Піду від свого чоловіка Руслана до Миколи – навіть доля цього хоче.
І ніяка це не криза сорока років, просто вже пора думати в стосунках про себе, а не про усіх навколо, а ти йдеш після свекра і свекрухи, та ні, ще далі, за котом.
З Миколою я зустрічалася п’ять років і вірила, що от-от він скаже, що пора нам ці стосунки оформити офіційно. В двадцять п’ять все життя попереду, тому й не дуже переймаєшся тим, що в паспорті нема штампу. Ми спочатку зустрічалися, а потім почали разом жити.
Я вважала себе повноцінною господинею нашої орендованої квартири. Але в Миколи все було ідеальним, крім побуту – він не дуже переймався чистотою і вважав, що це мої обов’язки. Ну, знаєте, пошурхати за собою йоржиком – то твій обов’язок!
І отакі дрібниця за дрібницею і ми вже не пара.
Я це тяжко переживала, все надіялася, що він повернеться і треба лиш трохи зачекати.
Не повертався.
Тоді я й зустріла Руслана, а потім виявилося, що я при надії і весілля вже було питанням часу. Скажу чесно, що Руслан й до того натякав, що хотів би зі мною прожити все життя, а я просто перечікувала з кимось той період, коли мені знову зателефонує Микола.
Не знала я, що прийдеться чекати десять років.
Руслан був не зовсім іншим в побуті, але точно змивав за собою.
Але його найкраща якість – він справжній батько для нашої дитини, він залюбки ходить копати м’яча чи на річку, вони їздять з Дмитриком на велосипедах і все таке інше.
Мені просто здається, що я звикла до Руслана, він дуже зручний, хоч і недоречне порівняння. Але це як халат – дуже зручно і комфортно, але ж інколи хочеться якусь відверту яскраву сукню і каблуки…
Проте, ця вся рутина, коли навколо ти маєш і маєш, і маєш щось комусь допомогти, дати, принести, прибрати, запрати, переробити, випрасувати… Це просто так тисне, що ти розумієш, що ти не людина, а якась функція – всі тобою користуються, бо ти комусь жінка, комусь мама, комусь невістка, а комусь хазяйка кота.
І я так від цього всього втомилася, що те повідомлення від Миколи – то був як Божий знак: мої муки скінчилися, моє випробування скінчилося і я тепер попаду в рай.
Зізнаюся, що я шукала його в соціальних мережах, але його там не було, тому я не знала яким було його життя без мене.
Я йому відписала. Далі він мені і ми домовилися зустрітися на нашому улюбленому місці, на березі озера.
Я довго вибирала плаття, жалкувала, що не схудла до літа, істерика з цього приводу, наносила макіяж, стирала, знову наносила… Нарешті вже вибралася на роботу і почула від сина:
– Мамо, яка ти гарна!
– Це точно, – озирнувся на його слова чоловік, – Хоч би раз так одяглася вдома.
Я попрощалася. Одяглася б, якби не стовбичила пів дня на кухні…
На роботі все валилося з рук і я не могла дочекатися, коли його побачу. Всі думки займав Микола і тільки зрідка виринав погляд чоловіка…
До озера я то повзла, то бігла… Знала, що не спізнююся, але потім уявляла. Що в мене час на побілці неправильний і бігла…
Вже майже на місці, треба подивитися на своє відображення в вітрині… На мене дивилася жінка… я навіть не знаю яка… Вся розмальована, губи червонезним… Цей макіяж мені додав за п’ять років. Але бентежило інше – плаття… для чого цей виріз, цей розріз… Я, що геть у відчаї? Хіба це впевнена в собі жінка, яка просто проходила повз?
Та й для чого я туди йду? Щоб що?
Змінити одне на інше? Я ж уже знаю, який Микола.
Сіла на лавочку і написала, що не можу зустрітися, бо на роботі аврал.
Фото Ярослава Романюка.
