В свої 64 роки я думала, що моє життя устелене спокійними стежками: діти виросли, онуки тішать, а наш з Ігорем шлюб, здавалося, був міцним, як дуб.
Ми прожили разом 20 років у нашій затишній трикімнатній квартирі в передмісті Львова, де кожен куточок нагадував про спільні радощі: від перших кроків наших дітей, Оксани й Андрія, до їхніх весіль і народження онуків – маленьких Софійки й Максимка.
Наша сім’я була прикладом гармонії: ми з Ігорем рідко сперечалися, завжди знаходили спільну мову, і я вірила, що так буде до кінця наших днів. Але одного дня я помітила, що він більше не дивиться мені в очі.
Ця дрібниця, як камінь у черевику, не давала мені спокою. І вона привела до правди, яка розбила все. що я так любила і берегла.
Це почалося восени 2024 року. Я готувала вечерю – наш улюблений борщ із пампушками, – коли Ігор повернувся з роботи. Зазвичай він заходив на кухню, цілував мене в щоку і розповідав, як минув день.
Але того вечора він мовчки скинув пальто, буркнув “добрий вечір” і сів перед телевізором. Я помітила, що він уникає мого погляду. Його очі, які колись дивилися на мене з теплом, тепер гасали по кімнаті, ніби шукали, куди втекти.
– Ігоре, щось сталося? – запитала я, ставлячи перед ним тарілку.
– Та ні, усе нормально, – відмахнувся він, не піднімаючи очей. – Просто втомився.
Я кивнула, але в душі щось защеміло. Наступні дні ситуація повторювалася: він приходив пізно, відповідав коротко, а коли я намагалася завести розмову, уникав зорового контакту. Мої спроби розпитати ні до чого не приводили.
– Ігоре, ти точно в порядку? – спитала я якось увечері, коли ми сиділи за чаєм.
– Маріє, не вигадуй, – його голос був різким, майже роздратованим. – Усе гаразд, просто роботи багато.
Але я знала його занадто добре. За 44 років я вивчила кожен його жест, кожен тон. Ігор щось приховував, і це не давало мені спокою.
Я почала згадувати дрібниці: він частіше затримувався на роботі, брав телефон із собою навіть у ванну, а одного разу я помітила, як він швидко закрив повідомлення на екрані, коли я увійшла до кімнати.
Мої думки гуділи, як бджолиний рій. Що він приховує? Проблеми на роботі? Здоров’я? Чи, може, щось гірше?
Не витримавши, я вирішила діяти. Спочатку зателефонувала нашому спільному другу, Петру, з яким Ігор часто грав у шахи.
– Петре, привіт. Слухай, ти не помітив, що з Ігорем щось не так? – запитала я, намагаючись звучати невимушено.
– Та ні, Маріє, усе як завжди, – відповів він. – Минулого тижня бачив його, нормальний, жартував. Може, ти собі щось накрутила?
Я подякувала, але тривога не відступала. Я обдзвонила ще кількох його друзів – Миколу, Степана, навіть двоюрідного брата Василя.
Усі казали, що Ігор поводиться як завжди. Але я відчувала: щось не сходиться. Тоді я згадала про Богдана – друга дитинства Ігоря, з яким я майже не спілкувалася.
Вони з Ігорем виросли в одному селі, і хоча Богдан давно переїхав до іншого міста, вони підтримували зв’язок. Знайти його номер було непросто: я обдзвонила кількох спільних знайомих, поки не дістала контакт.
Я набрала номер, серце калатало. Щоб не видати себе, я представилася вигаданим ім’ям.
– Добрий день, це Соломія, подруга Ігоря, – сказала я, намагаючись звучати невимушено. – Слухай, ти не знаєш, де він зараз? Ми домовлялися зустрітися, а він не відповідає.
Богдан помовчав, а потім відповів, ніби це щось буденне:
– Та Ігор, мабуть, у своєї дівчини. Він останнім часом часто до неї їздить.
Я відчула, як земля йде з-під ніг. “У своєї дівчини”? Мій Ігор? Я ледь стрималася, щоб не вигукнути.
– А, ясно. А хто вона, не знаєш? – мій голос тремтів, але я намагалася триматися.
– Та якась молода, не пам’ятаю імені. Він казав, що познайомилися десь на роботі. Ну, я не вникав, – Богдан говорив так, ніби це дрібниця.
Я подякувала і поклала слухавку. У голові гуділо. Молода дівчина. На роботі. Мій чоловік, з яким я прожила 44 роки, зраджує мені?
Я не могла повірити, але водночас усе складалося: його відстороненість, пізні повернення, заховані повідомлення. Я вирішила дочекатися його і поговорити.
Того вечора Ігор повернувся додому близько 22:00. Я сиділа на кухні, тримаючи в руках холодну чашку чаю. Він зайшов, кинув ключі на тумбочку і, як завжди, уникнув мого погляду.
– Ігоре, нам треба поговорити, – сказала я, стараючись, щоб голос не тремтів.
Він зітхнув і сів навпроти.
– Маріє, я втомився. Давай завтра?
– Ні, зараз, – я подивилася йому прямо в очі, але він відвів погляд. – Хто вона?
Він застиг. Його обличчя стало блідим, ніби я влучила в ціль.
– Про що ти? – його голос був тихим, але я чула в ньому напругу.
– Я знаю, що ти з кимось зустрічаєшся. Богдан розповів. Хто вона, Ігоре? – я намагалася тримати себе в руках, але голос зривався.
Він мовчав, довго, занадто довго. Потім зітхнув і потер обличчя руками.
– Її звати Юлія. Їй 30. Ми познайомилися на роботі. Це було випадково, Маріє. Я не планував.
Я відчула, як усе всередині стискається. 30 років. Вона була молодша за наших дітей! Я сиділа, намагаючись осмислити його слова, але в голові був лише хаос.
– Випадково? – перепитала я. – Ти зраджував мені, Ігоре. Як ти міг? Після 44 років, після всього, що ми пережили?
– Маріє, я не хотів тебе образити, – він нарешті підняв очі, але в них не було каяття, лише втома. – Це просто вона інша. З нею я відчуваю себе молодшим. Ти не зрозумієш.
– Не зрозумію? – я встала, відчуваючи, як гнів кипить у венах. – Я народила тобі дітей, я тримала цю сім’ю, поки ти будував кар’єру! А ти мені кажеш, що я не зрозумію?
Він мовчав, і це мовчання було гіршим за будь-які слова. Я чекала, що він попросить пробачення, скаже, що це помилка, але він просто сидів, опустивши голову.
– Іди геть, – сказала я тихо, але твердо. – Збирай речі і йди до своєї Юлії.
– Маріє, не треба, – він спробував узяти мене за руку, але я відсмикнулася.
– Я сказала, йди. Я не хочу тебе бачити.
Наступного дня я зателефонувала своїй доньці Оксані. Вона приїхала разом із чоловіком, і я розповіла їй усе. Оксана була в ступорі.
– Мамо, як він міг? – вона обняла мене, і я відчула, як сльози котяться по щоках. – Ти правильно зробила, що вигнала його. Ми впораємося.
Я подала на розлучення. Процес був швидким – у нас не було спільного майна, яке треба ділити, адже квартира була моєю ще до шлюбу. Ігор пішов жити до Юлії, але через три місяці він зателефонував.
– Маріє, я помилився, – його голос був тихим, майже благальним. – У нас із Юлією нічого не вийшло. Вона не така, як ти. Дозволь мені повернутися.
Я слухала його, тримаючи телефон, і відчувала, як усе всередині протестує. Він чекав, що я пробачу, що забуду зраду, але я знала: я ніколи не зможу довіряти йому знову.
– Ігоре, – сказала я спокійно, – ти зробив свій вибір. Я поважаю себе і не дозволю тобі повернутися. Живи своїм життям.
Я поклала слухавку і відчула полегшення. Так, мені було прикро. Так, я сумувала за тими 20 роками, коли ми були щасливі. Але я знала, що заслуговую на повагу.
Мої діти підтримали мене, онуки наповнювали життя радістю, і я зрозуміла, що моє майбутнє – це не лише минуле з Ігорем. Не знаю і знати не хочу куди він піде, ми чужі вже одне одному.
— Чи ти не маєш душі? – питає у мене сестра Ігоря. – Ну помилився. оступився. то вже все – не людина? Скільки разом прожили, а ти його виставила із дому, ніби й не було тих років. Ти не маєш совісті ні краплі. Не сором тобі?
Слухаю і сміюсь. Тобто зраджувати це вже норма у шлюбі? Коли він ішов на побачення. Коли був із нею, а мені казки плів не раз і не десять, то то він так оступився.
Я себе поважаю. тому пробачення не буде. Немає до нього довіри. Так, ми прожили 44 роки, але, схоже на те, що я й не знала з ким ті роки прожили. шкода, не думала що старітиму сама, але краще вже так, ніж поряд із такою людиною.
Ну хіба я не права?
Головна картинка ілюстративна.
