“Це що?” – показує мама на сумку. Вираз обличчя такий, ніби я зробила щось геть не хороше і таке, чого вона від мене не очікувала. ” У тебе сором є?” – продовжує мама обурено

“Це що?” – показує мама на сумку. Вираз обличчя такий, ніби я зробила щось геть не хороше і таке, чого вона від мене не очікувала. ” У тебе сором є?” – продовжує мама обурено.

Три місці тому моя мама не мала іншого варіанту, окрім, як переїхати жити до мене. Мова була про тимчасове проживання, але мамі сподобалось і іншого житла вона поки не шукає.

Знаєте, ми з чоловіком і не проти, аби мама залишилась. Принаймні, спочатку ми були за, доки мама ще тримала себе в руках. Квартира у нас велика, тож місця вдосталь усім. Навіть, якщо ми матимемо дітей, то мама нам не заважатиме.

Справа в тому, що моя мама колись із нашого села переїхала жити до столиці. Я навчалась на той час в інституті, а мама сама в селі засумувала.

Та й не любила вона село, не вміла і не хотіла трудитись біля землі. Працювала все життя на пошті і приходила додому виморена. Тато у нас і їсти варив, і городами займався, і лад у домі наводив. Мама ж була як не на роботі, так виморена на дивані.

Коли ж батька не стало, то мама просто не могла більше знаходитись у нашому домі. Город заріс, клумби вже не радували око квітами. Та й опалювати хату мама не вміла і вчитись бажання не мала.

От так уже 20 рік мама у столиці. Тут працює, орендувала із такими ж, як вона жінками квартиру. Жила у своє задоволення і казала, що нарешті має усе для щастя.

Я ж вивчилась, вийшла заміж. Чоловік мав свою невелику квартиру, але ми хотіли більше житло. Порадились і взяли квартиру у новобудові. Чоловікову двокімнатну здаємо, виплачуємо кредит і довго будемо платити, але заробіток дозволяє не перейматись тими платежами.

І от, раптом, моя мама стала поборником економії. Кожну мою покупку вона оплакує і влаштовує такі сцени, що хоч в квартиру не занось.

Сходила на манікюр, а мама два дні зі мною не розмовляє, бо я 1500 віддала за якісь нігті, а могла б зекономити і не йти. Сходила до косметолога, так мало не заповідь порушила, бо ж яке мала право витрачати гроші на таке.

Покупка нових речей обертається триденним оплакуванням витрачених мною грошей. А можна ж було на купку скласти і кредит повернути швидше, а я про майбутнє не думаю і тринькаю гроші.

На собі вона дуже економить і все складає і складає гроші на купку. Спитай нащо, так мама і не скаже, бо й сама не пояснить добре. Бачте, так роблять усі і хай буде.

Я вже просто не знаю, як бути, дійшло до того, що я винною себе вважаю, як придбаю щось. Ніби чуже узяла, а не придбала за зароблені гроші.

Вчора от, сумку нову у квартиру занесла, так мама мені вичитувала і вичитувала. Чоловік не витримав, попросив маму припинити ту виставу, бо я нічого надзвичайного, чи не правильного не зробила.

— Як вам не соромно? – каже мама, – Ви лиш про себе і думаєте.

Я вже просто не витримую, як і мій чоловік. Жити під пильним наглядом людини, яка рахує твої витрати, коли кожен похід у магазин завершується сценами і моралізуванням, просто не можливо.

І що робити? Вказувати мамі на двері я не хочу, вона моя мама, мені соромно і шкода її. Але й далі слухати оці щоденні нотації ми не можемо.

От як бути? Невже немає іншого виходу, окрім, як просити маму на вихід?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page