“Це що?” – показує мама на сумку. Вираз обличчя такий, ніби я зробила щось геть не хороше і таке, чого вона від мене не очікувала. ” У тебе сором є?” – продовжує мама обурено.
Три місці тому моя мама не мала іншого варіанту, окрім, як переїхати жити до мене. Мова була про тимчасове проживання, але мамі сподобалось і іншого житла вона поки не шукає.
Знаєте, ми з чоловіком і не проти, аби мама залишилась. Принаймні, спочатку ми були за, доки мама ще тримала себе в руках. Квартира у нас велика, тож місця вдосталь усім. Навіть, якщо ми матимемо дітей, то мама нам не заважатиме.
Справа в тому, що моя мама колись із нашого села переїхала жити до столиці. Я навчалась на той час в інституті, а мама сама в селі засумувала.
Та й не любила вона село, не вміла і не хотіла трудитись біля землі. Працювала все життя на пошті і приходила додому виморена. Тато у нас і їсти варив, і городами займався, і лад у домі наводив. Мама ж була як не на роботі, так виморена на дивані.
Коли ж батька не стало, то мама просто не могла більше знаходитись у нашому домі. Город заріс, клумби вже не радували око квітами. Та й опалювати хату мама не вміла і вчитись бажання не мала.
От так уже 20 рік мама у столиці. Тут працює, орендувала із такими ж, як вона жінками квартиру. Жила у своє задоволення і казала, що нарешті має усе для щастя.
Я ж вивчилась, вийшла заміж. Чоловік мав свою невелику квартиру, але ми хотіли більше житло. Порадились і взяли квартиру у новобудові. Чоловікову двокімнатну здаємо, виплачуємо кредит і довго будемо платити, але заробіток дозволяє не перейматись тими платежами.
І от, раптом, моя мама стала поборником економії. Кожну мою покупку вона оплакує і влаштовує такі сцени, що хоч в квартиру не занось.
Сходила на манікюр, а мама два дні зі мною не розмовляє, бо я 1500 віддала за якісь нігті, а могла б зекономити і не йти. Сходила до косметолога, так мало не заповідь порушила, бо ж яке мала право витрачати гроші на таке.
Покупка нових речей обертається триденним оплакуванням витрачених мною грошей. А можна ж було на купку скласти і кредит повернути швидше, а я про майбутнє не думаю і тринькаю гроші.
На собі вона дуже економить і все складає і складає гроші на купку. Спитай нащо, так мама і не скаже, бо й сама не пояснить добре. Бачте, так роблять усі і хай буде.
Я вже просто не знаю, як бути, дійшло до того, що я винною себе вважаю, як придбаю щось. Ніби чуже узяла, а не придбала за зароблені гроші.
Вчора от, сумку нову у квартиру занесла, так мама мені вичитувала і вичитувала. Чоловік не витримав, попросив маму припинити ту виставу, бо я нічого надзвичайного, чи не правильного не зробила.
— Як вам не соромно? – каже мама, – Ви лиш про себе і думаєте.
Я вже просто не витримую, як і мій чоловік. Жити під пильним наглядом людини, яка рахує твої витрати, коли кожен похід у магазин завершується сценами і моралізуванням, просто не можливо.
І що робити? Вказувати мамі на двері я не хочу, вона моя мама, мені соромно і шкода її. Але й далі слухати оці щоденні нотації ми не можемо.
От як бути? Невже немає іншого виходу, окрім, як просити маму на вихід?
Головна картинка ілюстративна.