Я завжди намагалася бути хорошою дружиною й невісткою, але з Софією, молодшою сестрою мого чоловіка Богдана, впоратися неможливо. Їй уже 25, а в її голові – лише хлопці, модні телефони за 20 000 грн і брендовий одяг, який вона випрошує у батьків.
– Наталю, поговори з кимось на роботі, може, для Софії місце знайдеться? – благала моя свекруха Марія Іванівна, її голос тремтів від утоми. – Ми з батьком уже не тягнемо, сил немає її утримувати.
– Я за родичів не прошу, мамо, – відрізала я. – Якщо начальство потім її лаятиме, то всі шишки на мене полетять.
Софія – це справжній ураган. Живе з батьками в тісній двокімнатній квартирі на Троєщині, але вдома з’являється рідко. Її життя – це суцільні вечірки, сумнівні компанії й короткі інтрижки.
На роботі вона довше місяця не тримається – то її звільняють за запізнення, то сама тікає, бо «нудно». Гроші, які батьки дають на щось корисне, вона спускає на чергові джинси чи посиденьки із друзями.
– Про що ви тут шепочетеся? – у дверях з’явився Богдан, тримаючи шампури для шашликів. – Наталю, там Сашко розкапризувався, заспокой його, гаразд? Я з м’ясом не встигаю.
Я з полегшенням побігла до нашого п’ятирічного сина. Якщо чесно, розмови про Софію мені давно обридли. Аж тут вона сама з’явилася, тримаючи в руках пляшку газованого напою й голосно наспівуючи:
– Наталю, скажи своєму малому, щоб не капризував! Хочу слухати музику, а він мені заважає! – від Софії тхнуло вчорашнім святом, а її яскравий макіяж виглядав, як маска.
Я промовчала, лише глянула на неї. Як із таким характером і виглядом працювати в офісі? Хіба що на базарі торгувати, та й то, пробачте, покупці заслуговують на повагу.
Ми з Богданом живемо в приватному будинку під Києвом, який дістався мені від бабусі. Ми вклали душу в цей дім: добудували другий поверх, облаштували затишну терасу, де й влаштували шашлики на честь сьомої річниці нашого весілля.
Гості зібралися – мої батьки, Богданові, але Софію я запросила, бо не хотіла, щоб вона почувалася зайвою.
– Сашко, що сталося? – я кинулася до сина, який хникати на галявині.
– Мамо, я до вогню поліз, – він показав почервонілий пальчик. – Хотів татові допомогти з мангалом.
– Ходімо в хату, зараз усе полагодимо, – я повела його до будинку під гучний спів Софії, яка вже кликала сусідів приєднатися до її танців.
– Богдане, твоя сестра – справжній вулкан, – бурчала я, прибираючи тарілки з тераси. – Хоч нічого не розбила, і то слава Богу. Може, її познайом із кимось, га? Кохання людей міняє. може й вона заспокоїться.
– Та де там, – зітхнув чоловік. – Був у нас на СТО хлопець, Тарас. Я намагався їх познайомити, але Софія заявила, що він «бідний» і не потягне її забаганки – від машини за 300 000 грн до відпочинку на Мальдівах.
– Мальдіви? – я аж розсміялася. – Вона навіть слово це вимовити правильно не може, а вже мріє!
Наступного дня зателефонувала Марія Іванівна:
– Наталю, ти питала про роботу для Софії? – її голос був сповнений надії.
– Ще ні, – сказала я, бо не хотіла пояснювати, що ніхто не візьме Софію в серйозну компанію. – Дуже багато справ, але я дізнаюся.
Свекруха подякувала, але я чула, як вона засмутилася. Софія, дізнавшись про нашу розмову, уже чекала «класної» роботи, наче я могла влаштувати її директоркою.
Через якийсь час свекруха з Софією перестали нам телефонувати. Ми з Богданом вирішили відсвяткувати наше «мідне весілля» тижневим відпочинком в Одесі. Але постало питання: хто догляне нашу кішку Мурку й пса Рекса?
– Везти їх із собою – не варіант, – почухав потилицю Богдан. – Хто б за ними приглянув?
Несподівано зателефонувала Софія, вся в сльозах:
– Батьки спокою не дають! Кажуть, іди на роботу, а де я знайду нормальну? За 10 000 грн працювати не хочу! Мало не з дому виганяють!
– Софія, є ідея, – не дав договорити їй Богдан. – Поживи у нас тиждень, доглянь за Муркою й Рексом. А ми в Одесу. Ні, тебе не візьмемо, вибач.
Я скептично поставилася до цього плану, але вибору не було. Наступного ранку Софія приїхала. Я показала їй, де що лежить, дала пароль від Wi-Fi, і ми поїхали на вокзал.
– Дзвони щодня, домовились? – напучував Богдан.
– І слідкуй, щоб у Мурки була свіжа вода! – додала я.
Софія запевнила, що все буде гаразд, і ми поїхали. Перші чотири дні в Одесі були казковими: тепле море, сонце, смачні чебуреки.
Софія дзвонила щовечора, розповідала, як годувала тварин, навіть показала їх по відеозв’язку. Але в п’ятницю Сашко занедужав, і ми вирішили терміново повертатися.
Під’їжджаючи до будинку, ми побачили дим над ділянкою й почули гучну музику. На терасі гуляла компанія незнайомих хлопців і дівчат, смажили шашлики й танцювали під гучну музику.
– Це що, у нас вечірка? – розгублено спитала я.
– Зараз розберемося, – грізно відповів Богдан.
– А де Софія? – гукнув він до компанії.
– Хазяйка? На кухні, за напоями пішла, – хмикнув якийсь хлопець.
Я влетіла в будинок, переступаючи через купи сміття на галявині. Софія стояла біля холодильника, тримаючи пляшку води, і, побачивши мене, ойкнула й усе впустила.
– Що твої дружки роблять у нашому домі? – гнівно спитала я. – Де тварини?
– У вітальні, – пробелькотіла вона, втягнувши голову в плечі.
Я зайшла до вітальні й остовпіла: наш новенький телевізор за 25 000 грн лежав розбитий на підлозі. Тільки через Сашкову недугу я стрималася, щоб не сказати нічого Софії.
Ми з Богданом зібрали всіх “гостей” Софії й виставили за хвіртку. Без сцен і непорозумінь — просто мовчки відкрили двері, показали пальцем і чекали. Один із хлопців, хитаючись, намагався щось пожартувати, але під поглядом Богдана різко затих.
– Іди теж, – сказав він сестрі. – І не з’являйся тут більше.
– Що?! – почала вона. – Це все через твою жінку! – показала на мене. – Їй усе мало! Я тварин погодувала, все нормально! А телевізор – ну, буває! Ти ж багатенький, купиш новий!
У мене брови на лоба полізли, оце заявки, то ми виходить можемо ледь не щоденно витрачати такі суми, бо є багатими? А я й не знала, що раптом стала мільйонеркою.
– Я хотіла вам допомогти! – гукала вона вже через подвір’я, коли ми винесли її речі. – Але вам усе мало! Ви всі тільки про себе і думаєте. Жити не вмієте узагалі!
Після цього ми не бачили Софію майже рік.
Вона не писала, не телефонувала, навіть свекрусі не дзвонила. Марія Іванівна лише раз зітхнула: “Сама винна”, і більше її не згадувала. Наша сім’я наче видихнула: стало тихо, спокійно, без постійного напруження, що “от зараз Софія щось утне”.
І от одного липневого вечора, коли ми з Богданом саме пили чай на веранді, у хвіртку тихенько постукали. Я навіть не одразу зрозуміла, хто це. Постать була якась згорблена, неохайна. Але коли вона підняла очі – я впізнала.
Софія. Бліда, заплакана, в простій майці й спортивках, волосся злиплося. Жодного макіяжу. Очі – червоні, як після бурі.
– Можна поговорити? – прошепотіла вона.
– Софіє, що сталося? – Богдан підвівся, і підбіг до нас. такою ми Софію побачити точно не очікували.
– Мене вигнали, – сказала вона. – Батьки. Вони дізналися. Я при надії. А Микита, він поїхав. Каже, це не його. А я, я не маю куди.
Мені аж млосно стало. Я підсвідомо глянула на її живіт — ледве помітне округлення. Софія стане матір’ю?
– І що ти від нас хочеш? – тихо спитала я. Не зі злістю. З утомою.
– Пожити. Тимчасово, – вона глянула в бік. – Доки не знайду роботу.
– Ага, – я зітхнула. – Ти вмієш прасувати? Готувати? Прибирати?
– Ні. Але навчусь. – Її голос затремтів.
Богдан мовчав. Я знала, що він бореться із собою. Він не міг залишити сестру на вулиці. Але я знала й інше: ми знову зануримось у той самий хаос. Софія не змінилася. Вона просто наразі немає притулку. І шукає, хто її знову буде тримати на плаву, доки вона житиме своє краще життя.
– Залишайся поки, – сказав Богдан. – Але правила будуть. І ти їх дотримуватимешся. Як доросла людина.
Вона кивнула, опустивши очі. Ми постелили їй у кімнаті для гостей, і цієї ночі я довго не могла заснути. Софія крутилась на ліжку за стіною, а я вдивлялася в стелю й питала себе: Чи готова я до цього?
Чи потрібна мені така відповідальність — тягнути дорослу, але дитячу душу, яка ніколи не вчилася відповідальності? Вона не знайде роботу, я її знаю. она не буде відповідати за маля, аби за себе навчилась.
От як бути із сестрою чоловіка, якщо навіть рідні батьки її виставили, то чи повинні ми її приймати і терпіти?
Головна картинка ілюстративна.
