fbpx

Це що? – зневажливо поглянув поважний пан у білому халаті на купюру, що поклала Ганна Василівна перед ним на стіл, – У нас “Леся” вже не ходить. “Сковороду” мені дасте, потім і поговоримо

— Це що? – зневажливо поглянув поважний пан у білому халаті на купюру, що поклала Ганна Василівна перед ним на стіл, – У нас “Леся” вже не ходить. “Сковороду” мені дасте, потім і поговоримо.

Жінка знітившись стояла, не знаючи куди себе подіти. І казав же син, що за тим направленням для неї сам може піти, так ні, вона вирішила його пожаліти. Хай дитина відпочине і так он скільки пережив. куди йому ще у чергах в поліклініці стояти.

Розвернулась і рушила до дверей, аж тут лікар озвався:

— Папірець свій заберіть? – і купюра полетіла на підлогу, – Наступного разу прийдете лиш зі “Сковородою”, а ви прийдете, бо крім мене те, що вам потрібне, ніхто зробити не зможе.

Ще коли ліфтом спускалась, якось там трималась, а вже вийшовши на двір і побачивши сина, таки розридалась, не втрималась.

Микола, трошки кульгаючи, (все ніяк до протезу не звикне) підійшов до матері. Ледь зрозумів у чому причина ненчиних сліз. А коли усвідомив, що саме та розповіла, процідив крізь зуби.

— Не переймайтесь мамо. Ідіть додому, а я візьму те, що потрібно. буде йому “Сковорода” довго пам’ятатиме.

Ганна Василівна вже й сама не рада була тому, що оце розплакалась і все розповіла сину. От якою буде реакція з його загостреним почуттям справедливості? Та й після того що він в АТО пережив, чого чекати?

А Микола тим часом видзвонив двох своїх земляків-побратимів. Вони з ними не один десяток разів одне одного прикривали, тож давно вже були братами.

Втрьох завітали до найближчого супермаркету і придбали хорошу таку чавунну сковорідку. Потім утрьох завітали на “прийом” до того лікаря, аби вручити йому “Сковороду” і отримати призначення.

Після того, як шанований пан у білому халаті зустрівся зі “Сковородою” і згодом, все ж вийшов із лікарняного, люди якось одразу помітили у ньому зміни на краще. Про “Лесю” і не дай Боже “Сковороду” він уже й не згадує.

А коли якийсь “особливо добрий” пацієнт і намагався вручити йому знак своєї безмірної вдячності, той аж підстрибував зі стільця і вимагав негайно забрати сперед очей оте, адже він “лікар” і давав клятву Гіпократа.

Автор Анна К.

You cannot copy content of this page