— Ти серйозно, Олеже? — мій голос тремтів, коли я тримала телефон так міцно, що пальці побіліли. — Ти справді хочеш, щоб я більше не бачила своїх онуків? Через неї?
Я стояла у своїй маленькій кухні, в квартирі, де кожен куточок нагадував мені про роки, коли я виховувала його, мого єдиного сина. Телефон гудів від напруги, але його голос на тому кінці був холодним, як лід.
— Мамо, я сказав, досить, — його слова різали, наче ніж. — Якщо ти ще раз прийдеш і влаштуєш сцену Анні, ми просто поїдемо. Ти більше не побачиш ні мене, ні дітей.
Я відкрила рот, щоб заперечити, щоб сказати, що це несправедливо, що я лише хотіла допомогти, але він не дав мені шансу.
— Це твій останній шанс, — його голос став тихшим, але від того ще більш загрозливим. — Вважай, що в тебе більше немає сина.
Лінія обірвалася. Я стояла, дивлячись на телефон, і відчувала, як земля вислизає з-під ніг. Я все ще не могла оговтатись від того, що мені сьогодні влаштувала Анна, а тут син і його дзвінок.
Мій син, моя гордість, моя єдина радість, щойно відрікся від мене. І все через неї.
— Як ти міг? — прошепотіла я в порожнечу, але відповіді не було. Тільки тиша, яка тиснула на мене, наче стіни моєї квартири звужувалися.
Мене звати Валентина Іванівна, і я завжди вважала себе хорошою матір’ю. Я виховала Олега сама, після того, як його батько залишив нас, коли хлопчику було лише три роки.
Я працювала на двох роботах, економила кожну копійку, щоб він мав усе необхідне — одяг, книги, можливість навчатися. Я поступалась своїм сном, своїм здоров’ям, своїм життям, щоб він виріс сильним і гідним чоловіком.
І ось тепер, у свої шістдесят, я стою у своїй порожній квартирі і чую від нього, що я більше не його мати.
Той день почався, як і багато інших. Я вирішила зайти до Олега та Анни, щоб побачити онуків — Софію і Максима. Вони моя радість, мої маленькі скарби, і я завжди приносила їм щось — чи то цукерки, чи іграшку.
Але цього разу я не зателефонувала заздалегідь. Може, це була моя помилка, але я ніколи не думала, що мої візити можуть бути небажаними. Я ж їхня бабуся, їхня родина.
Коли я зайшла, Софія кинулася до мене з радісним вигуком:
— Бабусю, ти прийшла!
Я обняла її, відчуваючи тепло її маленьких ручок, і посміхнулася. Але коли я побачила Анну, яка вийшла з кухні, витираючи руки рушником, моє серце стиснулося. Вона завжди дивилася на мене з якоюсь холодною настороженістю, наче я була чужинкою в їхньому домі.
— Валентино Іванівно, — сказала вона, і її голос був як завжди стриманим. — Ви не попереджали, що прийдете.
Я знизала плечима, намагаючись зберегти легкість.
— А що, хіба бабусі потрібне запрошення, щоб побачити онуків? — я посміхнулася, але вона не відповіла на мою посмішку.
Я помітила, що Софія бігає босоніж по холодній підлозі, і не втрималася.
— Анно, чому ти дозволяєш їй бігати без шкарпеток? Захворіє ж.
Вона зітхнула, і я побачила, як її обличчя напружилося.
— У квартирі тепло, — відповіла вона. — Їй комфортно.
Я не хотіла сперечатися, але слова вирвалися самі собою.
— Комфортно? У мої часи дітей виховували інакше. Ви з Олегом дозволяєте їм занадто багато. Вони ж ростуть без дисципліни!
Я не хотіла її образити. Я просто хотіла, щоб вона зрозуміла — діти потребують порядку, чітких правил. Але Анна сприйняла це інакше. Її очі спалахнули, і вона різко відповіла:
— Не вам вирішувати, як я виховую своїх дітей.
Я відчула, як у мені закипає образа. Я ж не чужа людина! Я їхня бабуся, я маю право сказати, коли бачу, що щось не так.
— Анно, я лише хочу допомогти, — сказала я, намагаючись бути спокійною. — Але ти дозволяєш їм усе. Софія вже поводиться, наче вона тут головна, а Максим учора розлив сік на мою скатертину, і ти навіть не насварила його!
Вона кинула рушник на стіл і подивилася на мене так, наче я була її ворогом.
— Він п’ятирічна дитина, — сказала вона, і її голос став різким. — Діти розливають сік. Це нормально.
— Нормально? — я не могла стриматися. — Ти розбалувала їх, Анно! Вони не знають, що таке слухняність. Якщо ти не можеш їх виховувати, я сама візьмуся за це!
Я не встигла закінчити. Вона відчинила двері різко і мовчки вказала очима мені на сходовий майданчик. Вона виганяла мене. Мене, матір її чоловіка, бабусю її дітей.
— Ідіть, — сказала вона, вказуючи на двері. — Ідіть і не повертайтеся, доки не навчитеся поважати мою сім’ю.
Я схопила пальто і вибігла, відчуваючи, як сльози печуть очі. Я не плакала — я не могла дозволити собі такої слабкості. Але в грудях пекло, наче туди всадили ніж.
Коли я повернулася додому, я одразу зателефонувала Олегу. Я хотіла розповісти йому, що сталося, сподіваючись, що він вплине на дружину. Але його голос у слухавці був холодним, чужим.
— Мамо, я не хочу цього слухати, — сказав він, коли я почала розповідати. — Ти знову почала?
— Олеже, вона вигнала мене! — мій голос тремтів від образи. — Твоя дружина виставила мене! І ти будеш її захищати?
Він мовчав кілька секунд, а потім сказав:
— Ти сама довела її до цього. Я попереджав тебе, мамо. Не лізь у наше життя.
Я не могла повірити своїм вухам. Мій син, якого я виростила, якого я любила більше за життя, звинувачував мене?
— Олеже, як ти можеш? — я намагалася стримати сльози. — Я лише хочу, щоб у вас усе було добре. Щоб ваші діти виросли гідними людьми.
Невже я не маю права сказати, коли бачу, що вона робить неправильно?
— Ні, — відрізав він. — Ти не маєш права приходити в наш дім і вказувати, як нам жити.
Я намагалася пояснити, благати, але він не слухав. А потім він сказав ті слова, які просто розтоптали мене:
— Якщо ти ще раз влаштуєш сцену Анні, ти більше не побачиш ні мене, ні дітей.
Коли він поклав слухавку, я стояла, тримаючи телефон, і відчувала, як усе, що я будувала роками, руйнується. Мій син обрав її. Не мене.
Наступні дні були, як у тумані. Я намагалася зайняти себе — прибирала, готувала, дивилася телевізор, але думки весь час поверталися до того дня.
Я згадувала, як Анна дивилася на мене, як вона вказала на двері, як Олег сказав, що я більше не його мати. Я думала про Софію і Максима, про їхні посмішки, про те, як вони бігли до мене, коли я приходила. Невже я більше ніколи не побачу їх?
Одного вечора я сиділа за столом, тримаючи в руках альбом із фотографіями. Ось Олег маленький, тримає мене за руку. Ось він на випускному, такий гордий у своєму костюмі.
Ось він із Анною на весіллі, і я пам’ятаю, як я раділа за нього, хоча в глибині душі відчувала, що вона не та, хто йому потрібен.
Я зателефонувала подрузі, Марії, єдиній людині, якій я могла розповісти все.
— Маріє, він відрікся від мене, — сказала я, коли вона підняла слухавку. — Мій син. Через неї.
Марія слухала мовчки, а потім сказала:
— Валентино, ти ж знаєш, що він любить тебе. Але він також любить свою сім’ю. Може, тобі варто поговорити з ним? Спокійно, без звинувачень.
— Як я можу говорити спокійно, коли вона виставила мене? — мій голос зірвався. — І він її захищає!
— А ти подумай, чому вона це зробила, — тихо сказала Марія. — Може, ти занадто тиснула? Ти завжди була сильною, Валентино, але іноді твоя сила лякає людей.
Минуло кілька тижнів. Олег не дзвонив, і я не думаю набирати його номер. Я не розумію лиш одного: як мій син, той кого я так юблю і за дітей якого стою горою захищаючи від тієї жінки, яка не вміє їх виховувати, як він міг обрати її?
Невже він не бачить, хто дбає про нього і його сім’ю, по-справжньому.
Головна картинка ілюстративна.
