Олексій завжди вважав, що порядок у домі — це святе. Його дратувало все: розкидані іграшки, недомитий посуд, дитячі малюнки, які Наталя приклеювала на холодильник.
Він щиро думав, що чоловік має лише заробляти гроші, а дружина повинна створювати затишок і бездоганну чистоту.
— Наталю, що це за безлад? — вкотре бурчав він, зайшовши додому після роботи. — Тут іграшки по всій підлозі, речі скрізь! У мене таке враження, що в нас не троє дітей, а десятеро!
— Льошо, вони ж граються, — втомлено відповідала Наталя, витираючи руки від води після миття підлоги. — Я цілий день із ними, і сил на прибирання просто немає.
— Сил немає? — з іронією перепитував він. — А гроші звідки беруться? Я пахаю на роботі, щоб ви мали все необхідне. А ти хочеш, щоб я ще й по хаті допомагав?
— Я хочу, щоб ти хоч трохи проводив час із дітьми! — зривалася Наталя. — Ти ж навіть не знаєш, що любить Максим чи чим зараз цікавиться Софія. Ти думаєш тільки про роботу!
Такі суперечки повторювалися майже щодня. Олексій не розумів, чому дружина постійно чимось незадоволена. Він вважав, що п’ятнадцять тисяч гривень, які він приносив у сім’ю щомісяця, — це більш ніж достатньо, щоб вона була щаслива.
Але Наталя втомилася жити у режимі “мати й служниця”. Вона хотіла бачити в чоловікові партнера, а не стороннього спонсора, якому байдуже на побут і виховання дітей.
Одного вечора, після чергового з’ясовування стосунків Олексій кинув:
— Якщо тобі не подобається, подавай на розлучення. Я не збираюся змінюватися.
І Наталя подала. Він був певен, що вона передумає, але цього не сталося. Коли суддя оголосив рішення, Олексій уперше відчув порожнечу. Діти залишилися з матір’ю, а він став тим самим “батьком вихідного дня” і платником аліментів.
І саме в той звичайний день, коли Олексій планував розслабитися, подивитися матч із другом Степаном і відпочити від роботи, пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла Наталя з дітьми. У її руках були сумки, а в очах — рішучість.
— Олексію, я повинна тобі дещо сказати. Я їду на два тижні. Діти будуть з тобою.
Але найбільше Олексія здивувала не сама вимога, а той рішучий тон, із яким Наталя пропонувала йому залишити все і взяти на себе догляд за дітьми. Він ніяк не міг збагнути, як мати трьох дітей могла дійти до такої ідеї!
Він навіть запитав її напряму, намагаючись переконати себе, що це лише сон, із якого він ось-ось прокинеться. У його уяві вечір мав бути зовсім іншим: він спокійно чекав би друга Богдана, щоб разом подивитися матч улюбленої команди, згадати дитинство, посміятися над старими історіями.
Тепер же все це опинилося під загрозою.
— Ну, чого такий серйозний? Усе гаразд, це ж твої діти, усміхнися! — вигукнула наталя, намагаючись зберігати бадьорий тон.
— Е. Я не готовий до вашого приїзду, — спробував заперечити Олексій.
— Не готовий, а ми вже тут, — відрізала вона, не залишаючи місця для суперечок. — Діти проведуть у тебе два тижні. У мене немає іншого виходу, тож навіть не починай відмовлятися.
Вона говорила впевнено й голосно, наче розпоряджалася у власному домі.
— Проходьте, мої маленькі. Артеме, ти не забув зошити? Усе взяв? Молодець, синку! Лізо, навіщо стільки іграшок? У тата знайдеться, чим вас зайняти. А ти, Романе, не хныкай, витри носик. Мама скоро повернеться. Ви навіть не встигнете заскучити. Правда, тату? — звернулася вона до Олексія з викликом.
Наталя діяла швидко й рішуче: одна за одною до квартири заносилися сумки, пакети з одягом, іграшками та іншими дитячими речами.
Вона повністю ігнорувала розгубленість господаря, продовжуючи командувати й роздавати вказівки, наче все було заздалегідь узгоджено.
— Ну, хоча б поцікавилася, чи можу я. У мене робота, плани! — спробував заперечити Олексій.
— А що тут цікавитися? Звісно, можеш, дорогий. Це ж твої діти, ти мусиш про них подбати, — відрізала Наталя, не втрачаючи діловитості. — Я вже спізнююся, Галя чекає. Пора в аеропорт.
— Зачекай! — стрепенувся чоловік. — Ти серйозно? Як ти це уявляєш? Я працюю! Що, мені тепер звільнитися чи взяти відпустку за свій рахунок, поки ти розважаєшся зі своєю подругою?
— Навіщо звільнятися? Артем учиться в школі до вечора, я записала його на подовжений день. Лізу й Романа водитимеш до садочка. Відведеш уранці, забереш увечері — і все. До речі, я мусила повернутися до роботи, декрет закінчився. Якби не це, нам із дітьми було б дуже скрутно на твої аліменти, — продовжувала вона, допомагаючи молодшим роздягатися.
— Наталю! Послухай мене! — затинаючись, перебив її Олексій. — Я не впораюся. Одягай їх назад і забирай. Я не зможу за ними доглядати! Це якесь божевілля! Я не вихователь! Я навіть не знаю, чим їх годувати. А якщо вони занедужають? Та й узагалі, я цілий день на роботі! — з відчаєм мовив він.
— Романе, чому тато так говорить? — запитав Артем, тримаючи улюблену машинку. — Давай, я тебе на роботу відвезу, сідай до моєї машини!
— Ой, усе набагато простіше! — незворушно продовжувала Наталя. — У цих сумках чистий одяг для всіх трьох. Якщо треба, попереш — дитячий порошок є. На столі список того, що кожен із них любить на сніданок і вечерю. Не хвилюйся, усе розписано. Якщо хтось занедужає, ось номер сімейного. Викличеш додому. Усе, мені справді пора. Я й так затрималася.
— Наталю! — у відчаї вигукнув Олексій. — Відвези їх хоча б до твоєї мами чи сестри! Я не можу, розумієш? Я ніколи не залишався з ними сам.
— Нікому їх відвозити, — холодно відповіла вона. — Мама поїхала до брата в Чернівці на місяць, а сестра зараз у лікарні — другого чекає. Крім тебе, нам немає до кого звернутися, правда, мої хороші? — звернулася вона до дітей.
Після цього вона швидко поцілувала кожного й, грюкнувши дверима, зникла.
— Ура! Гратимемо в скарби! — радісно закричала Ліза.
— Ні, у машинки! — запротестував Роман.
— Я знайшов круту гру на телефоні, — заявив Артем.
Олексій лише безнадійно пробурмотів:
— Хто хоче їсти?
Але діти, наче не чуючи, розсипалися по квартирі, одразу зайнявши кожен її куточок.
Через годину зателефонував Богдан.
— Привіт, друже! Ну що, дивимося півфінал? Я вже з пінним і рибкою, — весело сказав він.
— Не вийде, Богдане, — зітхнув Олексій, уявляючи смачну вечерю, яка тепер була під загрозою. — У мене тут діти.
— Що? Не зрозумів! — здивувався друг.
— Наталя залишила їх мені на два тижні. Сказала, термінові справи, — пояснив Олексій, не бажаючи вдаватися в деталі.
— Як? Усіх трьох? І на півмісяця?! Ого, ну ти влип! Хто б подумав, що колишня так проверне! — зітхнув Богдан. — Я в шоці, якщо чесно. Гаразд, не сумуй. Вони ж не малюки. Старший уже в школі, так? Хай доглядає за молодшими, а ми посидимо, як планували.
— Думаєш, вийде? — трохи пожвавішав Олексій.
— Звісно! Що тут складного? Я вже їду!
Ідея залишити дітей без нагляду була сумнівною.
— Артеме, доглянь за молодшими, гаразд? Пограй із ними, — попросив Оексій, звертаючись до старшого сина.
— Угу, — відгукнувся той, не відриваючись від телефону.
Тим часом Олексій із Богданом захоплено обговорювали матч. Діти ж розважали себе самі. Артем усе ще грав у телефоні. Ліза вирішила навчити Романа готувати млинці — їхню улюблену страву з маминої кухні.
— Романе, давай зробимо млинці! Усіх пригощатимемо, у тата ж гості! Я бачила, як мама це робить, — впевнено заявила дівчинка, беручи брата за руку.
— Добре, робимо млинці, — погодився малюк.
Коли після двох годин футбольних емоцій Олексій зайшов на кухню, він застиг.
— Боже, що тут сталося?! — вигукнув Богдан, зазираючи через плече господаря.
Кухня перетворилася на борошняне королівство: борошно покривало кожен куточок, яйця були розбиті всюди — усі до єдиного з холодильника. А діти нагадували маленьких кухарів, перемазаних тістом із ніг до голови. На щастя, плита залишилася недоторканою — Ліза не розібралася з новим пристроєм, і сковорідка з тістом мирно стояла на столі.
Увесь вечір Оексій відмивав дітей і кухню. Потім готував вечерю для кожного окремо: Артему — сосиски з макаронами, Лізі — гарячий бутерброд із сиром, Роману — манну кашу.
Коли діти нарешті заснули, Олексій буквально впав на диван. Це був лише перший день із чотирнадцяти.
Ранок видався метушливим. Діти не хотіли прокидатися, відмовлялися одягатися, плуталися під ногами. Олексій зрозумів, що спізниться на роботу, і повідомив про це шефу.
— Тату, мама завжди заплітала мені гарні кіски з кольоровими гумками, — вередувала Ліза в машині, поправляючи розтріпане волосся.
— Вихователька допоможе, — незадоволено відповів Олексій. — Я такого точно не вмію.
— Тату, учителька сказала, що треба здати 300 гривень на екскурсію в музей і кіно, — нагадав Артем.
— Звісно, здамо, — пробурчав Олексій, уявляючи, які ще сюрпризи його чекають.
Повернувшись додому ввечері, він знову поринув у вир дитячих справ. Його квартира нагадувала міні-дитсадок: іграшки валялися всюди, дитячий одяг перемішався з його речами.
— Тату, можна купити кошеня? Мама не дозволяла, а ти можеш! — почала просити Ліза.
— Так, тату, купи! І собачку! Маленьку! — підхопив Роман.
— Вам ще тварин не вистачало! — Не витримав Олексій. — Швидко приберіть свої іграшки, скоро спати!
Коли годинник показав північ, пролунав дзвінок у двері. Олексій поспішив відчинити.
— Привіт, Олексію! — Світлана, його сусідка, увійшла з легкою усмішкою. — Випав вільний вечір, вирішила зайти. Радий мене бачити?
Розлучена жінка давно виявляла інтерес до Олексія. Жила з матір’ю й сином, але вважала його чудовим кандидатом: самотній, із власною квартирою. Вона часто заходила до нього, хоча сама ніколи не запрошувала до себе.
— Е, Світлано? — здивувався Олексій стоячи в дверях.
— Що, не радий мене бачити? Чи в тебе хтось є? — насупилася вона, намагаючись зазирнути за його спину.
— Розумієш, ти вибрала не найкращий час.
— Ану пропусти! — жінка рішуче увійшла.
Побачивши трьох дітей, вона застигла, явно спантеличена.
— Що це означає? Звідки вони? Ти ж казав, що розлучений і живеш сам! — вигукнула Світлана, підвищивши голос.
— Тьотю, не кричіть, будь ласка. Ми зараз маємо лягати спати, — спокійно відповіла Ліза.
— Це твої діти? Усі троє? І ти платиш аліменти на всіх, так? — продовжувала допитуватися Світлана.
— Так, усе за законом, — змирився Олексій, розуміючи, що ситуація виглядає дивно.
— Я помилилася в тобі! Ти мені зовсім не підходиш. Більше мене не чекай, — різко кинула Світлана й пішла, грюкнувши дверима.
— Не приходь, — байдуже додав Роман, захоплений грою з машинкою. — У нас є мама.
Перший тиждень добіг кінця, і Оексій зітхнув із полегшенням: половина шляху позаду, і він упорався краще, ніж очікував. За цей час він не лише витримав усі випробування, а й відкрив для себе нову сторону життя.
Попри нескінченні клопоти, компанія дітей почала йому подобатися. Він помітив, як багато цікавого можна дізнатися з їхніх міркувань, як приємно гуляти з ними в парку чи просто грати вдома.
За тиждень він витратив на продукти 8 000 гривень — стільки, скільки зазвичай витрачав на себе за місяць. Але це не здавалося втратою — навпаки, він відчував задоволення від того, що може забезпечити своїх дітей.
Він навіть із радістю брав участь у гучних вечірніх іграх, іноді сам стаючи частиною веселощів.
— Ну що, як ви тут? Упоралися? — одного вечора несподівано з’явилася Наталя.
— Звісно, усе чудово! — із гордістю відповів Олексій.
— Мамо! Мамочка приїхала! — радісно закричали діти, кинувшись їй на шию.
— Рада, що в вас усе гаразд. Ви великі молодці, а тобі, тату, величезне спасибі! — усміхнулася Натая.
— Як відпочинок? — запитав Олексій, м’яко дивлячись на неї.
— Та прекрасно, шкода, що мало. Хоча я дуже скучилась, — зітхнула вона.
— Тоді, може, — Олексій завагався, глянувши на колишню. — Привозь дітей частіше. Я сумуватиму.
— Звісно, чому привозитиму? Я тільки рада, — кивнула Наталя.
— До речі, я зрозумів, що моїх аліментів вам замало. Додаватиму ще 10 000 щомісяця. Візьму підробіток, — додав він після паузи.
— О, Олексію, ти справді змінюєшся! — щиро усміхнулася вона. — Не чекала, що ти так зможеш.
Олексій проводжав її поглядом, коли вона пішла з дітьми. Нйбільше йому хотілось побігти із ними. озирнувшись на свою квартиру раптом зрозумів, що вона геть порожня і холодна. Але нічого, тепер він знає, що йому потрібно зробити. Головне, аби Наталя прийняла.
Головна картинка ілюстратвина.
