Лютувала, ревіла хурделиця. Холодний та колючий, пронизливий вітер стукав по шибках.
Небо наче розв’язало добрячий мішок із снігом і щедро посипало крижаними зірочками землю, котра і так уже була вкрита білосніжним килимом. Знадвору чулися веселі голоси дітвори, яка ходила від хати до хати та виспівувала колядок, прославляючи прихід Ісуса, закликаючи людей радіти…Надія обперлася на стіл, застелений білою мереживною скатертиною. На столі було декілька нехитрих, однак від того не менш смачнючих страв. Назавтра половину з приготованого вона викине у смітник, а те, що можна розігріти й солодощі занесе у дитячий притулок. Хоч когось зробить щасливим…
За матеріалами – “Є”.
Надія розуміла, що треба взяти себе в руки й почати наводити лад в оселі. Та зрушити з місця не могла. Сиділа біля столу, в темній кімнаті, щільно завісивши штори на вікнах, аби колядники подумали, що нікого немає вдома, і не заважали її самотності. Єдине, що нагадувало жінці, що сьогодні Різдвяний вечір – зеленобока лісова красуня, що пишалася у кутку кімнати своїми прикрасами та сяяла мерехтливими вогниками гірлянди. Надія згадала, як напередодні Нового року вона з дочкою Даною прикрашала ялинку і обговорювали святкове меню. Раптовий телефонний дзвінок порушив сімейну ідилію. Дана вийшла з кімнати. Донька говорила голосно, а з деяких фраз, що чулися через зачинені двері, Надія зрозуміла, що телефонує доньчин кавалер. Коли Дана три дні тому з’явилася на порозі батьківської хати з валізою в руках, жінка зрозуміла, щось сталося. Розпитувати не стала. Знала свою доньку, коли захоче, сама все розповість, в протилежному випадку мовчатиме, як риба.
Дана поводилася так, наче у неї все добре. Сказала, що скучила за батьками, що вони не часто бачаться і мало часу проводять разом, отож новорічні свята – гарний привід побути разом. Вона допомагала Надії по господарству, разом з батьком ходила у ліс за головним атрибутом зимових свят, знайшла на горищі іграшки Діда Мороза і Снігурку. Того ранку вона поставила казкових персонажів під ялинку, а потім запитала у Надії:
– Мамо, як думаєш, а тепер бажання Дід Мороз виконує так просто і легко, як у дитинстві?
Жінка такому запитанню здивувалася, адже дочка з ранніх літ демонструвала сильний і незалежний характер, завжди вміла досягти бажаного, але притому ніколи не вірила в дива. Зазвичай, коли діти писали листи Святому Миколаю, вона вперто відсовувала аркуш та ручку, і казала: «Не треба мене дурити. Я знаю, що чудес не буває». Надія з чоловіком намагалися переконувати дочку в протилежному, клали подарунки під ялинку. Дана взагалі була дівчинкою особливою. Цікавилася мотоциклами, автомобілями, могла годинами сидіти з батьком у його майстерні, а найбільшим щастям було, коли тато садовив її перед собою на залізного коня чи пускав за кермо автівки. А коли Дана виросла, то сказала, що буде інженером. Свого вона досягла.
– Знаєш, чому я так відмовлялася просити подарунки у Миколая? – запитала Дана, присівши на дивані біля матері. – Я дуже хотіла сестру чи брата. А він так і не здійснив мого бажання. Тепер я знаю, що це не у його компетенції.
Як Надія хотіла розповісти дочці, що вона б з радістю хотіла б ще дітей, та навіть її народження Дани вважали дивом. Після весілля жінка довго не могла стати матір’ю. Відразу втішала себе, що все попереду, що не треба поспішати, що слід пожити для себе. А потім почала хвилюватися, звернулася до фахівців, пройшла обстеження і не один курс. А нічого не виходило. Чоловік віддалився. Добрі люди розповідали, що бачили, як він заграє до жінок, казали, що у нього і інша є. Надія знала, відчувала, що настане той день, коли коханий чоловік піде з її життя. І тут, наче грім серед ясного неба, новина – Надія при надії. Як гарно звучить… Вона дуже хотіла сина, вирішила назвати його Богданом. А коли з’явилася дівчинка, то нарекла її Богданою… Данкою…
Після тієї розмови по телефону Дана почала швидко одягатися, вхопила ключі від батькового автомобіля. Надя спинила дочку на порозі. Запитала, куди вона їде, адже за кілька годин Новий рік. Дана обняла матір. І сказала, що на довгі пояснення не має часу, але їй терміново треба в місто, побачитися з Романом. Наостанок додала: «Матусю, все буде добре. Я мушу їхати. Треба налагодити стосунки, якщо ти не хочеш, щоб твій онук чи онучка зростали без батька». Дівчина усміхнулася й зачинила за собою двері…
У жінки і досі стоїть та картина перед очима. День у день картає себе за те, що не спинила Дану, треба було не пустити, відмовити. Та якби вона тільки знала…
Годинник вже давно пробив дванадцяту. По телевізору показу вали новорічний концерт. Надія ніяк не могла заспокоїтися. Тривожно було на душі. Чоловік, який не витримав, що вона кожні п’ять хвилин бігає то до вікна, то на веранду, сказав, що йде спати. Надія сиділа перед телевізором і задрімала. Їй снилася дочка. Вона йшла босоніж по снігу, який рипів від кожного кроку. У руках тримала фігурку ангела. Перед дівчиною була святково прибрана ялинка, і саме на одну із зелених гілок Дана повісила прикрасу. А потім закружляла у танку у білосніжній сукні, котра здавалося виткана із тендітних ніжних пелюстків вишневого цвіту, яким усміхалося дерево, котре так раптово розквітло серед зими…
Надія прокинулася від того, що хтось стукав у вікно. Напевно, Данка з молодим чоловіком приїхала, майнула думка. Та на порозі стояв голова сільської ради. «Надіє Іванівно, з вашою Богданою…»
А далі все, як у тумані. Лікарня, дім і знову лікарня. Дочку виходили, а от малюка ні. Та ще й повідомили – Богдана більше ніколи не стане матір’ю… Надія навіть не уявляла, як повідомить про це дочці… Думала, розкажуть з батьком після. Очевидно, хтось розповів раніше…
Надія готувала страви на Святвечір. Наварила куті, напекла млинців, посмажила рибу, вигадала ще декілька пісних страв, аби на столі їх було дванадцять. Уже накрила стіл, та тільки присіли до столу та проказали «Отче наш», як зателефонували і попросили терміново приїхати. Дана хотіла у засвіти, до свого малюка в се для того зробили. Знову виходили. Чоловік наполіг, щоб Надія їхала додому, а сам залишився з дочкою…
В ту різдвяну ніч Надія так і не заснула. Благала Господа, щоб допоміг, дав сили вистояти, навчив любити життя і терпіння, аби гідно пройти тернистою життєвою стежиною. Швидко летів час. Весна прийшла на зміну зимі. Та природа не поспішала прокидатися після зимового сну. Був кінець березня, а на дворі лютувала віхола. Не приходила весна і до Дани. Після того, як дівчину виписали додому, вона замкнулася у собі, покинула роботу і повернулася до батьків. Ні з ким не спілкувалася, практично увесь час була у батьковому гаражі. Лагодила старий мотоцикл. А на запитання Надії, для чого це їй, відповіла, що для сина.
Схвильована Надія потай звернулася до доктора, котрий вів Дану. Той обіцяв допомогти. За кілька днів до них завітав молодий високий чоловік, приємної зовнішності. Відрекомендувався Олександром. Довго про щось розмовляв з Даною. Потім, коли Надія пішла проводжати гостя, запевнив, що з дівчиною все гаразд. Хоча для того, аби Надія не хвилювалася, обіцяв навідуватися. Мудра жінка зрозуміла, що Олександрові сподобалася її дочка. Помічала, як трепетно він ставиться до дівчини. Та тільки Дана взаємністю не відповідала. У ньому бачила цікавого співрозмовника і не більше, а коли мати спробувала натякнути, що час жити далі, вона буркнула, що далі – глухий кут і, брязнувши дверима, пішла…
Якось Надія проходила повз гараж і почула розмову дочки з хлопцем:
– Дано, це не має значення. Я тебе кохаю, а решта мені байдуже, – говорив Олександр
– Це ти зараз так кажеш. А що буде через рік? Через три? Через десять? Ти відштовхнеш мене! Тобі така не потрібна. Кохання – то обман. Отож знайди ту, котра подарує тобі дітей, і дасть те, чого ніколи не буде зі мною – сім’ю, – відповіла Дана.
Бубнявіли дерева. Набиралися сили, аби розпуститися і буяти у всій своїй красі. Дана у ці весняні дні заводила мотоцикл, котрий закінчила ремонтувати, та їхала за село. Бувало, що вдома не з’являлася до пізнього вечора. Якось Надія помітила, що дочка взяла з собою і пироги, і печиво, і коробку цукерок. Здивувалася, бо ж кілька днів тому благала Данку, аби хоч щось з’їла.. А через тиждень Богдана повідомила батькам новину – хоче стати матір’ю… Синьоокий хлопчина грався солдатиками, розставляючи їх в шеренгу на сидінні старого мотоцикла, котрий, ніби сторож, ніс варту біля воріт. Олександр помітив його ще здалеку. Здивувався, адже всього тиждень не приходив до Богдани, а тут – дитина. Та ще й на вигляд йому було років чотири-п’ять. Чоловік підійшов, привітався і запитав: «А Богдана вдома?» Хлопчина відірвався від своєї гри, пильно подивився на чоловіка, а тоді відповів: «Мама пироги пече. З вишнями, мої улюблені. А бабуся з дідусем череду сьогодні пасуть. Ми самі господарюємо!» Олександр попросив дозволу зайти до хати, і поквапився на зустріч з коханою, бо ж хотів дізнатися, що відбувається…
У Дани робота кипіла. Чоловік помітив, що деко уже наповнене пирогами і жінка закінчує чаклувати над випічкою. Коли вона повернула голову, одразу зауважив, що вона змінилася. Обличчя сяяло, а очі світилися.
– Поясни, що відбувається? Хто той хлопчик? – запитав Сашко, адже вважав, що має право знати
– Це Максим. Мій син. Ні, не рідний. Я його якось зустріла на річці. Він втік з притулку, ми розговорилися, і мені було так легко, наче я рідну душу зустріла. Я потім ходила його провідувати. Кожного разу було важко його там залишати. Він, хоч і малий, та розумний не по роках. Знаєш, він зізнався, що просив на Миколая у, аби його мама знайшлася. А Миколай приніс машинку. Він запитав мене, як правильно писати листи, аби бажання збувалися. І тоді я зрозуміла, що можу здійснити його бажання. Я вирішила його усиновити. Папери ще оформлюють, та мені дозволили його забрати додому. Максиму я сказала, що мене зачарувала Снігова Королева, і я лише тепер дізналася, що я його мама. Він зробив вигляд, що повірив. Хоча я думаю, що Макс все розуміє… Я не можу мати своїх дітей, але чому я не можу бути мамою, крім того, знаєш скільки є дітей, яким потрібна родина…
Сашко мовчав. Розумів, що від його слів залежить, яким буде майбутнє. Він стиснув Дану в обіймах і прошепотів: «Кожній дитині потрібен батько».
Автор – Анжела ДЗИЦЮК.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
