– Ану подай хліба! – невдоволено бурмотів Степан Іванович. – Скільки ще чекати? Борщ уже охолов! Не люблю я ледь теплий.
– Несу, Степане, несу. Ось, свіжого тобі накраяла, щойно спекла.
Оксана метушилася, намагаючись догодити чоловікові. Він завжди ставав таким суворим, коли голодний. Тоді все йому не так.
– А ти чого не сідаєш? Не голодна, чи як? – Почавши довгоочікувану вечерю, запитав Степан Іванович.
– Ні, сідаю й я. Ось ще свіжої зелені прихопила, щоб апетит розпалити.
– А Андрій де? Знову на вечерю не з’явився! Де його носить, мабуть, до своєї помчав?
– Та хай біжить, на то вона і молодість, – спробувала заступитися за сина Оксана.
– А ти не потурай! Сама знаєш, з якої сімʼї вона. Мама в неї така, то й дочка така сама виросте, – дорікав дружині Степан Іванович.
– Та це все несерйозно, Степане. Чого ти так заводишся? Вони ж іще діти. Сьогодні одна сподобалася, завтра інша.
– Наївний він геть, наш Андрій. Це вони по-дитячому, гуляють компанією. Одружуватися йому зарано. А як прийде час – отямиться.
– Добре аби так. А то здається, ніби крім неї, більше нікого в нашому селі немає. Скільки ж гарних дівчат, а наш до неї прилип. Наче йому що бракує. Слів нема.
Заспокоювала чоловіка Оксана, а серце в неї завмирало. А раптом Андрійко справді закохався в Соломію? От лихо! Невже він не знає, яка чутка ходить селом про її матір? Невже про таку невістку вони мріяли!
Мати Соломії, Ганна, після того, як її залишив чоловік, подавшись до якоїсь кралі в місто, почала жити безтурботно, так би мовити. І хоч сваталися до неї самотні чоловіки – вдівці, ні з ким не зійшлася.
У її оселі тепер часто збиралися гості, хто шукав веселощів. Свята в Ганни завжди були гамірними, з піснями й танцями. А сама вона час від часу змінювала своїх шанувальників, бо охочих вистачало.
– Василь у нас молодець! – тим часом продовжував Степан Іванович. – Правильну обраницю знайшов. І сім’я там порядна, не з останніх у селі.
– З такими родичами – саме задоволення. Вони до тебе з шаною, і ти до них так само. Дім молодим допомогли звести – велику справу провернули. Оце свати, оце молодці!
– І невістка мені до душі, Наталя. Завжди чемна, виважена. Скоро нас онуком порадує. Андрій би з брата приклад брав, а він з тою водиться!
– Ой, не догледів я його! А тепер пізно! Це все твоє виховання – розбалувала ти його, Оксано, а тепер маємо!
Увечері прибіг Андрій – щасливий і рум’яний від почуттів, що вирували в ньому.
– Мамо, дай поїсти. Ой, як зголоднів! А ти чого не спиш? Пізно ж наче?
– А тому й не сплю, синку, бо серце не на місці, – наливаючи синові молока й дістаючи шматок хліба, мовила Оксана. – Ти розважаєшся, а я думаю, чи обійде мене біда.
– Та ти про що, мамо? Не розумію, – розгубився Андрій.
– А про те! Казала я тобі – забудь про свою Соломію, поки не пізно. Послухав ти матір? Ні! Люди шепочуться, а ви з нею парою ходите. Невже інших дівчат немає? Га, синку? Мати в неї така – і з дочки користі не буде.
– Мамо, я тобі давно сказав – Соломія не така, вона чудова. До чого тут її мати? Хіба вона за неї відповідає? – обурився син.
– Та звідки тобі знати, що з неї виросте, дитино моя наївна? Люди дарма не базікають. Завжди так: який рід – така й гілка.
– А я кажу, Соломія зовсім інша. І їй неприємно те, що в них удома коїться. Каже, втекла б світ за очі, та нікуди.
– Ой, синку! Кинь її, поки не пізно. Прошу тебе! Батько довідався про вас. Мене в усьому винуватить. А хіба я винна?
– Мамо, я її не покину. Ми вирішили побратися. Ось, як виповниться нам по вісімнадцять, то й розпишемося. Як же я її покину, якщо люблю? І вона теж…
– Господи! – Заплакала Оксана.
Минуло пів року.
– Ти що витворяєш? – Батько влетів до хати, як вихор, і кинувся до молодшого сина.
– Степане, не треба! Не чіпай, благаю, не чіпай його! – Заголосила Оксана.
– Де ж таке чувано, щоб діти одружувалися, не спитавши батьків, не отримавши благословення? – не міг заспокоїтися Степан Іванович.
– Мені Софія сказала – розписалися сьогодні твій Андрійко з Соломією. Прийшли до сільради та й розписалися! Це як?
– Що за часи настали, що батьків ні в що не ставлять? Усе самі. Самостійні! А якщо я згоди на ваш шлюб не давав, то як? Де ви житимете? Молодята знайшлися! У мене ж? А спитати не треба?
Довго ще невгавав Степан Іванович. А потім якось знітився, сів, схопився за бік.
– Що, Степане? – Кинулася дружина. – Я зараз краплі тобі… Зараз знайду. Потерпи. Та хіба ж можна так хвилюватися, з твоїм серцем?
Оксана знайшла коробочку з пігулками, дістала потрібну, дала чоловікові.
Андрій сидів за столом, мовчав. Тільки кісточки пальців біліли на стиснутих кулаках.
А потім тихенько прочинилися двері, й до хати увійшла Соломія з маленькою валізкою, де були її речі.
– Добридень. Ось прийшла… – Розгублено мовила вона. – Андрійко сказав, що мій дім тепер тут. Пробачте нам, що ми так, без згоди.
Вона вичікувально глянула на його батьків. Степан Іванович глибоко зітхнув і, відвернувшись, пішов до кімнати. Оксана з жалем і якоюсь жіночою теплотою подивилася на невістку.
– Добридень, Соломіє. Що ж тепер… Проходь, влаштовуйся, раз тепер тут твій дім, – сказала свекруха молодій невістці.
Потекли будні своїм плином. Не легко жилося Соломії в свекрів, ой, не легко!
Оксана її слова зайвого не казала, навпаки, щоразу допомагала, підказувала, вчила непростого мистецтва бути дружиною та господинею. І тісто разом поставлять, і з пранням порадить, і огірки на зиму навчить солити.
А Соломія з радістю все переймала, вбирала знання, як губка. Вдома її ніхто не вчив, матері завжди було не до того.
Степан Іванович наче не помічав її. Вдавав, що її немає в домі. А потім раптом почне виговорювати – і невміла, і ледача, і недбала, якої світ не бачив.
Мовляв, сама нічого не вміє. Усьому її свекруха навчає. І обличчя таке сердите зробить, що хоч плач. Соломія й плакала. Потайки, щоб ніхто не бачив.
– Ну й навчаю, то й що? Мені не важко. Усі колись учились, ніхто майстром не народився. А Соломія – тямуща, все на льоту хапає, і старанна, – заступалася за невістку Оксана. – Усьому навчиться, які її роки.
Так і дошкуляв би їй свекор, якби не один випадок, що все перемінив…
Андрій поїхав на кілька днів до міста – він уже навчався заочно в аграрному технікумі. Саме сесія настала. Оксана поралася в дворі з господарством, Соломія їй звично допомагала.
Важко одній з усім упоратися. А тут Степан Іванович сьогодні занедужав. На подвір’я не вийшов, сказав, що зле почувається.
Таке з ним траплялося не вперше. Тож Оксана особливо не непокоїлася. Дала чоловікові все необхідне та пішла працювати.
А Соломію наче щось підганяло. Усередині росла незрозуміла тривога, причини якої вона не знаходила.
– Мамо, я зайду до хати? У горлі пересохло, ковтну води, гаразд? – спитала вона свекруху.
А вже за хвилину вибігла надвір:
– Швидко по лікаря! І нехай одразу дзвонять у місто, машину викликають! Терміново, мамо!
Оксана кинула інструмент і помчала щодуху до медпункту, що був за п’ятсот метрів від дому.
– Ой, лишенько! Чому ж я сама не глянула, не перевірила, як він там! Ой, Господи, хоч би встигнути! – голосила Оксана, долаючи відстань з шаленою швидкістю.
Тим часом Соломія обережно стягла його на підлогу. Звідки сили взялися!
І, пригадавши шкільні уроки, де вчитель показував, як робити штучне дихання та непрямий масаж серця, почала рятувати Степана Івановича.
Чи правильно вона діяла, Соломія не знала. Чи було їй страшно, чи неприємно – адже свекра вона й не любила, і побоювалася – не пам’ятала.
У неї була одна мета – протриматися до приходу лікаря.
– Давайте, Степане Івановичу! Давайте, дорогий! – шепотіла вона. – Тримайтеся, дихайте! Не покидайте нас! Благаю! Давайте, дихайте!
Невдовзі двері відчинилися, і до хати вбігли люди. Лікар і помічник зі своїми валізками. А слідом розпатлана й бліда Оксана.
– Ну що він, як? – Видихнула вона.
– Не знаю, – мовила Соломія. – Зараз допоможуть, усе владнають.
І заплакала, гірко ридаючи на плечі свекрухи. Страшно їй стало раптом.
Завдяки діям медиків, що прийшли на допомогу, Степан Іванович незабаром задихав рівніше, порожевів і навіть розплющив очі. А за сорок хвилин приїхала швидка й відвезла його до району.
– А ти молодець! Твої дії зберегли свекру життя, – звернувся до Соломії лікар. – Усе правильно зробила.
– Якби не вона, ми б не встигли врятувати вашого чоловіка, – сказав він уже Оксані. – Невістці дякуйте. Велику справу провернула.
Господар повернувся додому за два тижні, схудлий, але живий. У стаціонарі його підлікували й попередили, що треба пам’ятати про серце, берегти себе.
– Ну, вітаю, Соломіє. Дякую тобі, доню! Я чув, як ти мене рятувала, – не посміхаючись, намагаючись бути серйозним, сказав він. А потім, помовчавши й прокашлявшись, додав:
– І пробач за минуле. Не тримай образи.
– А я все забула, – ховаючись за спину чоловіка, тихо мовила Соломія.
– Однак, що я хочу сказати… Не завжди з поганого дерева слабкий пагін виростає. Іноді буває навпаки.
– Так. Ти, як завжди, маєш рацію, – з усмішкою погодилася Оксана. – А в нас для тебе новина добра. Скоро ще один онучок з’явиться. Соломія з Андрієм вирішили нас потішити.
– Та ну, справді? Яка ж радість! Дякую, Оксанцю! Зігріла душу мою!
Відтоді в їхній хаті стало більше тепла й менше сварок. Бо зрозуміли всі: справжня сім’я тримається не на чутках, а на любові та підтримці.
А ви як вважаєте: людину визначає рід чи її власні вчинки?
