Ми щойно повернулися додому після вечірки в наших друзів. Наші доньки, Софія та Емма, уже спали в машині. Я розстібала ґудзики на пальті Артема, який стояв біля шафи, а в голові в мене ще звучали його слова.

— Артеме, — я не змогла більше стримуватися. — Я хочу поговорити про те, що ти знову сказав сьогодні ввечері.

Він, здавалося, не розумів, про що йдеться. Він зітхнув, ніби я знову починаю несуттєвий розбір польотів.

— Марто, ну що знову? Ми ж добре провели час. Не псуй вечір.

— Я не псую вечір, Артеме. Я хочу зрозуміти, чому ти постійно розповідаєш усім, що я спеціально змусила тебе одружитися зі мною! — я підвищила голос, і він здивовано глянув на мене.

— Спеціально? Якого біса ти настільки серйозна? Це ж просто жарт! Легкий гумор для компанії, — він намагався мене обійняти, але я відступила.

— Це вже не жарт! Я чую цю історію від тебе останні два роки, і щоразу вона стає все більш упевненою. Сьогодні ти сміявся, розповідаючи, ніби я тебе мало не шантажувала і ти не мав іншого вибору!

Артем засунув руки в кишені, на його обличчі з’явилося збентеження, змішане з легким роздратуванням.

— Ну, а хіба це не так? Ти ж мене поставила перед вибором! Пам’ятаєш? Або РАЦС, або ми завершуємо стосунки. Це було чисте маніпулювання, зізнайся! — він знову засміявся, наче це була найсмішніша річ у світі.

Його слова мене глибоко зачепили. Це було так несправедливо, так негідно. Я почувалася ображеною, адже він повністю перекручував події.

— Артеме, я тебе попередила, що так казати не можна. Це завдає мені болю. І це неправда! Я нікого не обманювала. Я просто запропонувала тобі зробити вибір: або ми переходимо на новий, серйозний рівень, або розходимося, бо я не бачила сенсу у стосунках, які ні до чого не ведуть! Що в цьому не так?

Він знову знизав плечима, намагаючись відмахнутися від моїх слів, як від набридливої мухи.

— Ти просто втратила почуття гумору, Марто. Я ж тебе не хотів образити. Ми ж живемо нормально, у нас чудові діти, ми будуємо дім! Все добре! Чому ти чіпляєшся до такої дрібниці?

— Тому що це не дрібниця! — тепер я говорила тихо, але з такою твердістю, що його усмішка зникла. — Тому що я починаю вірити, що ти і сам переконав себе, що так і було насправді. Що я тебе заманила. Це знецінює всі наші десять років, усю мою працю, як дружини і матері! Я хочу, щоб ти говорив правду, Артеме!

Він мовчав, дивлячись на мене. У його очах я бачила впертість. Він, схоже, не збирався відступати від свого «жарту». І в цей момент я зрозуміла: для нього це не просто жарт. Це його зручна історія, яка дозволяє йому скинути з себе частину відповідальності за прийняте рішення.

Мені тридцять шість років. Мій чоловік, Артем, мій партнер по життю, і ми разом уже десять років. Наші доньки, Софія і Емма, підростають, і більшість наших знайомих вважають нас зразковою парою.

Ми справді здаємося ідеальною родиною. Ми подорожували по різних країнах, відзначаємо всі свята, допомагаємо нашим батькам. Ми майже повністю розрахувалися за наш кредит на житло і зараз активно добудовуємо наш заміський будинок, створюючи наше родинне гніздо.

На перший погляд, у нас усе чудово. У нас немає серйозних проблем, ми не доходимо до конфліктів, і про завершення наших стосунків ми навіть не думаємо.

Але останні два роки Артем почав цю неприємну гру. Він став розповідати, що я нібито затягнула його в шлюб. Це почалося, як нешкідлива, на перший погляд, витівка на одній із зустрічей із друзями. Але тепер це стало його коронною історією.

Він розповідає це з усмішкою, наче це щось смішне, але я відчуваю, що за цією усмішкою криється щось холодне і незрозуміле.

Я запитую себе: якщо ми так добре жили всі ці роки, якщо ніхто ні на що не скаржився, чому ж він тепер нав’язує цей наратив? Чому він поширює історію, яка змушує мене почуватися хитрою, нечесною і такою, що зловила його?

Наші стосунки до шлюбу тривали близько трьох років. Це був період, коли ми обоє активно ставали на ноги. Кожен із нас закінчив вищий навчальний заклад, влаштувався на роботу, почав будувати кар’єру.

Я тоді мешкала разом із сестрою в квартирі мого батька, а Артем орендував житло зі своїм товаришем. Ми часто зустрічалися на нейтральній території — у кафе, кіно, на прогулянках. Наші стосунки були легкими, романтичними, але без зобов’язань.

Я пам’ятаю, як Артем якось запропонував:

— Марто, а давай спробуємо пожити разом? Це допоможе нам краще зрозуміти один одного.

Ми сиділи на лавці у парку, де завжди зустрічалися. Я подивилася на нього і одразу відчула, що мені ця ідея не до душі.

— Артеме, я думаю, що спільне життя перед узаконенням стосунків — це не для мене. Я вважаю, що так стосунки втрачають свою серйозність.

— Чому? Це ж просто перевірка, — він намагався мене переконати.

— Ні. Це не перевірка. Це або родина, або просто зустрічі, — твердо сказала я. — Для мене спільне життя — це вже частина шлюбу. Це важливий крок. Я не хочу просто пробувати. Я хочу мати надійний фундамент.

Артем тоді замислився. Він визнав, що в моїх словах є частка істини. Він розумів мою позицію, але з пропозицією руки і серця не поспішав. Наші стосунки продовжувалися, як і раніше: він жив із товаришем, я — із сестрою. Ми бачилися, спілкувалися, але відчуття невизначеності почало мене пригнічувати.

Минуло ще кілька місяців, і я відчула, що більше не можу жити в такій підвішеній ситуації. Мені було вже за двадцять п’ять, я була готова до створення повноцінної родини, до материнства. Я втомилася від нескінченних побачень, від цих стосунків, які, здавалося, не рухалися нікуди.

Одного вечора, коли ми вечеряли вдома у мене, я вирішила поставити крапку.

— Артеме, — я поклала виделку і подивилася йому прямо у вічі. — Нам треба поговорити серйозно.

Він одразу напружився.

— Я слухаю.

— Я більше не можу продовжувати ці стосунки, які не мають чіткої перспективи. Я доросла жінка, я хочу сім’ю, я хочу дітей. Я втомилася від невизначеності, від постійних побачень і прогулянок, які ні до чого не ведуть.

— Марто, я люблю тебе! Я просто не вважаю, що треба поспішати, — намагався він виправдатися.

— Я не прошу поспішати, — мій голос був спокійний, але рішучий. — Я прошу визначитися. Або ми робимо наступний крок, який веде до створення родини, або ми завершуємо ці стосунки. І тоді я піду шукати нові можливості. Я не збираюся витрачати роки на стосунки, які не мають кінцевої мети.

Я знала, що це прозвучало, як ультиматум. Але це була умова серйозності, а не шантаж. Це була моя вимога поваги до мого часу і мого бажання мати повноцінну сім’ю.

Артем тоді попросив часу подумати. Він поїхав від мене того вечора дуже пригнічений. Я чекала. Дві доби я майже не спала. Я була готова до будь-якого результату, навіть до того, що він піде.

Але через два дні він повернувся. Він був серйозний, але в очах у нього була ясність.

— Марто, я все обдумав. Я не хочу тебе втрачати, — сказав він, стискаючи мою руку. — Ти маєш рацію. Наші стосунки повинні мати фундамент.

Через тиждень він зробив мені офіційну пропозицію. Ми розписалися, а згодом народили наших чудових доньок. Артем їх обожнює, він дбає про них, він сумлінно працює на благо нашої родини і бере активну участь у їхньому вихованні.

Коли це я тебе змусила одружитися? Я нікого не змушувала і ні в що не втягувала! Я просто запропонувала йому зробити вибір: або шлюб, або завершення стосунків. Що було в цьому такого неправильного?

Мені було вже далеко за двадцять, і я була втомлена від безперспективних залицянь. Стосунки, які не ведуть до створення родини, я вважала безглуздими.

Я не тиснула на Артема. Це не був шлюб через незаплановану вагітність. Ми одружилися за взаємним бажанням, і вагітність настала пізніше. Отже, ніякого шантажу з мого боку не було. Чому він тоді не відмовився?

Якби він не хотів, він би не одружився. Він міг просто піти. Але він залишився. І всі ці роки ми жили в щасливому шлюбі, ніхто й не згадував той давній випадок.

Але пару років тому, на одній із дружніх зустрічей, Артем раптово кинув цю фразу:

— Я взагалі не збирався одружуватися, але Марта мене змусила.

Спочатку всі сприйняли це як нешкідливий жарт, посміялися, підтримали гру. Але Артем почав стверджувати, що я справді поставила його перед вибором, і що це було важким випробуванням для його свободи. З того часу він говорить про це постійно. Це стало його фірмовою темою.

Я сто разів просила його не торкатися цієї теми, пояснювала, наскільки це неприємно для мене.

— Артеме, припини! Це виглядає, ніби ти шкодуєш про своє рішення!

Він же робить вигляд, що не розуміє, у чому проблема. Схоже, він отримує від цього якесь внутрішнє задоволення. Але я хочу, щоб він говорив правду, щоб він визнав, що це був його свідомий вибір, а не моя хитрість.

Коли я починаю злитися, він відповідає:

— Я не бачу в цьому нічого такого! Ти просто разучилася жартувати. Я ж тебе не хочу образити!

Я думаю: чи дійсно я перебільшую? Можливо, не варто так гостро реагувати на його слова? Адже все ж добре. У нас справжня родина, дружна. Може, я просто прискіпуюсь на рівному місці?

А може хтось нашіптує йому на вухо таке? як думаєте?

Головна картинка ілюстративна.