Мене звуть Лідія, мені 29 років, і я ось уже чотири роки заміжня за Віктором. Ми обидвоє з невеличкого містечка, але одразу після весілля переїхали до обласного центру в невеличку двокімнатну квартиру.
Саме тут ми вирішили облаштовувати наш побут, адже я працюю лікаркарем у міській поліклініці, а Віктор – фахівець із комп’ютерних систем, може вести проєкти дистанційно.
Ми давно мріяли про спокійне сімейне життя, хотіли пожити для себе, а коли настане час – планувати дітей. Це був наш свідомий, обдуманий вибір.
Я, в силу своєї професії дуже уважно ставлюся до харчування. І коли ми з Віктором лише зустрічалися, я розуміла, що для того, аби він краще почувався, повинен стати легшим на кілька кіло.
На той час він мав на 20 кілограмів більше, ніж зараз, і їв усе під ряд не розбираючись особливо, що у тарілці. Смачно. й добре. Я мусила провести йому цілу лекцію щодо цього. Ми поступово почали змінювати спосіб життя ще до весілля: я складала план раціону, ми відвідували разом спортзал, більше ходили пішки та перейшли на корисні продукти харчування.
На мою велику радість, Віктор із задоволенням підтримав усі ці кроки. Уже приблизно за пів року він змінився до невпізнання. У день весілля я пишалася його перетворенням і вважала, що тепер нам ніщо не завадить жити щасливо.
Однак на обрії з’явилася непорозуміння, якого я не чекала. Свекруха, яку звуть Галина Іванівна власне й стала центром тих непорозумінь.
Вона людина доброзичлива і турботлива, але в неї є одна дивна риса: вона дуже любить готувати у величезних кількостях і наполегливо пропонує (а часто й нав’язує) всім довкола свої кулінарні шедеври.
До заміжжя я майже не звертала уваги на це. Коли приїздила в гості до Вікторової родини, мене пригощали супом, салатами, домашнім хлібом, соліннями – це було приємно, бо здавалося просто ввічливістю.
Але варто було нам із Віктором почати жити окремо, як вона почала майже щодня дзвонити і казати:
— Приїздіть на вечерю, у мене на столі повно страв, усе свіже!
Справа в тому, що Галина Іванівна живе на околиці міста, тримає великий город і кожного сезону засаджує його від краю до краю картоплею, буряками, морквою, цибулею й навіть різною городиною на зразок кабачків і баклажанів.
Чи не щодня вона готує котлети, смажить картоплю, пече пироги чи варить борщ у п’ятилітровій каструлі. Усе це з’їсти вона не здатна, тому кличе нас до себе або привозить у двох-трьох великих пакетах.
Спочатку ми чемно пояснювали, що не можемо часто приїжджати, бо маємо роботу. Проте свекруха відповідала:
— Я сама до вас завітаю, передам гостинці.
І от приїжджає вона з цим величезним клунком, заповненим їжею, половина якої – смажена, жирна. Я ж добре розумію. що їсти того всього ніхто не буде.
Поступово наше «ні» свекрусі почало перетворюватися на непорозуміння. Вона вважає, що відмова від їжі – це образа на її працю, на всю любов, яку вона вкладає у приготування.
Коли я намагаюся делікатно сказати «не витрачайте стільки сил, ми це не їмо», вона робить ображений вигляд:
— Це ти забороняєш моєму синові нормально харчуватися! Він усе життя їв мої страви і ніколи не скаржився!
Я намагалась казати, що час іде, звички змінюються, але мене не чують. Щороку Галина Іванівна бідкається, що їй важко обробляти город.
Я пропоную:
— Якщо вам тяжко, не садіть так багато менше будете стомлюватися.
Але свекруха обурюється:
— Як це я не садити? А де взяти овочі, як робити закрутки?
Я тоді пояснюю, що в нашому випадку ми споживаємо менше таких консервацій. Іноді купуємо органічні продукти чи беремо свіжі овочі на ринку без тонни солі та олії. Це все звучить для неї як виклик і пряма образа:
— Он як! Ви надто гонорові, аби їсти домашні закрутки?
Якось я не стрималася й сказала:
— Ваші овочі та закрутки часто залишаються не з’їденими.
Ці слова образили Галину Іванівну настільки, що вона кілька місяців не виходила на зв’язок. Мені навіть здалося, що це добре: зникне потреба відмовлятися від принесеної їжі, а вона перестане марно витрачати час і сили.
Але ні: три місяці потому свекруха з’явилася на нашому порозі з великим контейнером голубців, двома пакетами котлет, банкою домашньої сметани й трьома пирогами з різною начинкою – сирною, м’ясною та капустяною.
Я знову спробувала відмовитись, кажу:
— Галино Іванівно, ми ж таке не їмо, це надто жирне.
У відповідь почула:
— Уже не знаєш, як мене спровадити? Ну, візьми хоч щось із поваги до мене. Я не молода, поки готувала, так натрудилася.
Я відчула провину й узяла все. Проте планувала потім віддати це бродячим собакам, які бігають у нашому дворі. Іноді людям безхатькам теж даємо їжу, щоби не пропадало дарма. Мені не хотілося викидати продукти, але й зберігати вдома теж не бачила сенсу.
Того ж дня, коли Віктор поїхав у справах, я винесла пакунки надвір і почала роздавати корм собакам. Залишила трохи котлет у паперових тарілочках, поклала голубці в інші.
Але не встигла я це зробити, як у дворі з’явилася Галина Іванівна. Виявилося, вона поверталася від якоїсь знайомої неподалік і вирішила зайти, щоб «ще раз побачити сина».
Побачила мене, а поруч – пси, які з апетитом наминають котлети.
– Що ти робиш? – вигукнула вона, ледве дихаючи. – Могла б спитати у Віктора, чи не хоче він сам цих котлет!
Я не мала іншого вибору, тому відповіла як є:
– Ми з вами вже не раз говорили, що не їмо таке. Ви нас не чуєте. Що маємо робити з усім цим?
Галина Іванівна аж підстрибнула на місці:
– Усі ці роки мій син їв домашню їжу й був щасливий! Ти все зіпсувала, не могла Віктор знайти собі нормальну дружину, яка б шанувала працю свекрухи?
Чути таке було прикро. Я розуміла, що вона, попри свою впертість, просто хоче, щоб її син залишався під її опікою, як у дитинстві. Але я відповіла:
– Я не просто так відмовилась від такої їжі. У мене освіта відповідна, я десять років працюю у цьому напрямку. Тож повірте, краще знаю. що корисне, а чим треба годувати собак.
Свекруха фиркнула й пішла, так і не піднявшись до нашої квартири. Ввечері вона зателефонувала Вікторові й пів години жалілася в трубку, що я «викидаю» їжу, зневажаю її старання.
Вона навіть плакала, й Віктор, хоч і намагався пояснити, що в нас із нею є домовленість про здорове харчування, усе ж почав схилятися до думки, ніби я занадто грубо поводжуся з його матір’ю.
Прикро. однак чоловік дуже образився і чомусь. саме на мене. Мовляв. його мама старалась, а я так зневажливо віднеслась до її праці.
А мені так прикро. У чому моя вина? Я не раз казала: “Нам не треба, ми не їмо”. І тут же мене роблять винною в тому що я не хочу брати того, що я гне просила і того, що ніколи не поставлю на свій стіл?
От скажіть мені, хіба я винна у цій ситуації, га?
Головна картинка ілюстративна.
