Кажуть, що в сорок років жінка стає або занадто цинічною, або занадто мудрою, щоб вірити в казки. Я ж вірила, що нарешті моя казка має початися з принцом, багатством, захопленням мною.
І все це я отримала, зареєструвавшись на сайті знайомств.
Місяць мого життя перетворився на нескінченний потік інтелектуальної насолоди.
Він підписався як «Орфей». Його листи були не просто повідомленнями – це була вишукана в’язь слів, від яких серце починало битися швидше. Він засипав мене компліментами, але вони не були масними чи банальними.
Він захоплювався моїми думками про музику, моїм баченням світу, моєю енергією. На словах це була мила людина: дотепна, культурна, неймовірно вихована. Я була впевнена, що знайшла той рідкісний скарб – чоловіка, з яким можна не просто жити, а відкрити душу.
Ми домовилися про зустріч у затишному кафе. Я хвилювалася, як дівчисько. Підійшла до призначеного столика і завмерла.
Чоловік розвалився на стільці так, ніби він зневажає все довкола. Його зовнішність була повною протилежністю тому витонченому образу, який я вибудувала в голові. Він оглянув мене з ніг до голови холодним, оцінюючим поглядом. Не встав, не привітався. Просто процідив крізь зуби:
– Знаєш… ти на фото молодша і стрункіша. Просто у мене попереду кілька серйозних заходів: партнери, інвестори. Там усе на рівні, статус, сама розумієш. Мені важливо, щоб жінка поруч зі мною виглядала бездоганно.
В ту секунду світ не перевернувся, але в ньому стало дуже холодно. Я дивилася на нього і вперше помітила те, чого не бачила раніше за блиском його дорогого годинника. Я побачила, як сорочка на його животі ледь стримує натиск.
Побачила м’які, зовсім не спортивні плечі. Побачила друге підборіддя, яке зрадницьки виступало щоразу, коли він нахилявся до телефону.
– Тобто, – повільно промовила я, – щоб просто бути поруч із тобою, я маю перекроїти свою фізіологію?
– Ну навіщо так гостро? – він поблажливо посміхнувся. – Це ж для твого блага. Я перфекціоніст, люблю, коли навколо все ідеально.
Я не стала сперечатися. Хотіла заплатити за свою каву, але чоловік сказав:
– Я оплачу, ти ж на зачіску витратилася.
Я встала з-за столика на ватяних ногах.
В голові закрутилася одна думка: «Де я так помилилася? Як я могла не помітити за цими прекрасними текстами таку недалеку особу?».
Мене перемикнуло, я б могла йому такого наговорити, але навіть не хотіла з цим зачіпатися. Мене хвилювала одна думка і я її висловила.
– А це точно ти мені писав? Щось не схоже. Та й мова твоя зараз геть інша, не така, як у тексті. Де твоя культура? Де твій такт?
Він криво всміхнувся, випинаючи щелепу:
– Я писав. Дарма старався, думав ти інша, а тепер бачу, що з тобою треба говорити так, як ти того заслуговуєш.
Як я не старалася, але сльози забриніли на очах і я вибігла з кафе.
Подзвонила подругам, вони приїхали мене втішати.
– Та як йому язик повернувся таке сказати?
– Та він не бачить, яка ти красуня?
– А він правий, – ми всі глянули на чоловіка Галі, в якої ми всі зібралися.
– Ану повтори, – насупилася Галя.
– Дівчата, ви прекрасні, але ж треба аби віл з волом і кінь з конем. Це ж українська класика.
Леонід втік, а дівчата на мене глянули.
– А він правий, – прошепотіла я, – думала, що заслуговую на казку. Думала у мене прекрасна душа, я добра, готую смачно, жартую дотепно. То хіба таке не варте бути оцінене по заслузі?
– Варто, варто, – хитали головами подруги, але настрій вже був не той.
Я видалила свою анкету з сайту і стала жити своє нудне розлучене життя.
Ось так буває, що п’ятнадцять років жила з чоловіком, який не цінував. То й тепер нема чого думати, що перший-ліпший зрозуміє, який перед ним скарб.
Проте, раптом прийшло повідомлення від незнайомого акаунту. Я не стала переглядати. Знову якийсь принц просить переслати йому гроші на дорогу.
Наступні дні в голові те й робив, що звучав голос цього жевжика. Я аж похилилася від думок, змарніла, перестала жартувати.
А потім думаю. А він який? Прикрився костюмом і годинником і вже я не я?
Далі почала аналізувати, що він не міг так змінитися. Так не буває, що в переписці одне, а при зустрічі – інше.
Мені було шкода того «Орфея», якого я вигадала. Проте цікавість, ця невблаганна жіноча цікавість, не давала мені спокою. Я відчувала шкірою: той, хто писав мені цілий місяць, існує. І це точно не був той грубіян із розстебнутою сорочкою.
Вночі я відновила сторінку і написала одне-єдине повідомлення, сподіваючись на диво:
«Я не знаю, хто ти, але я знаю, що в кафе був не ти. Чекаю справжнього друга по переписці завтра в кафе на розі о вісімнадцятій. Будь ласка, прийди ТИ».
Я відправила це і вимкнула телефон. Наступного дня я йшла на зустріч без жодних очікувань. Мені було просто важливо дізнатися правду.
Я прийшла за п’ять хвилин до шостої. Сіла за той самий столик. Хвилини тяглися, як гума. Я вже збиралася йти, коли до кафе зайшов чоловік.
Він не був схожий на модель. Звичайна куртка, трохи сором’язлива посмішка, окуляри в тонкій оправі. Він озирнувся, побачив мене і на мить завмер. Його очі засвітилися таким знайомим теплом, яке я відчувала в кожному рядку його листів.
Він підійшов до столика і тихо, майже пошепки, сказав:
– Вибач мені… Я не повинен був дозволяти йому втягнути мене в цю авантюру.
Він сів навпроти. Його звали Андрій. Він був братом того чоловіка, з яким я зустрілася вчора. Андрій розповів мені правду, від якої стискалося серце. Його брат, Максим, завжди вважав себе «альфа-самцем», але не мав ні грама виховання. Він попросив Андрія, який був письменником і жив у світі книг, «оформити» його профіль і трохи поспілкуватися з жінками, щоб запросити їх на побачення.
– Я спочатку відмовлявся, – розповідав Андрій, і його мова була тією самою – дотепною, глибокою, вишуканою. – Але коли почав писати тобі… я не зміг зупинитися. Твої відповіді були такими живими. Я закохався у твою душу ще до того, як побачив твоє фото. А Максим… він просто забрав у мене телефон і сказав, що «піде знімати вершки». Я намагався його зупинити, але він лише сміявся.
Я слухала його і розуміла: мені абсолютно байдуже, як він виглядає. У цю хвилину я не бачила його одягу чи рис обличчя. Я бачила те, що шукала все життя – рідну душу.
Ми говорили годинами. Він виявився ще цікавішим, ніж у переписці. Він розповідав про свої невдачі, про те, як боявся, що я ніколи не захочу побачити справжнього автора після зустрічі з його братом.
– Знаєш, – сказала я, посміхаючись, – твій брат зробив мені велику послугу. Не ганятися з блиском годинників.
Того вечора я зрозуміла головне. Параметри, статус, вік – все це лушпиння, яке злітає при першому ж пориві щирості. Я не знаю, чи стане Андрій моєю долею назавжди, але я точно знаю одне: я знайшла людину, яка бачить мою душу так само чітко, як я тепер бачу його.
Ми вийшли з кафе в сутінки міста, і я вперше за довгі роки відчула себе не просто «красивою жінкою для статусу», а людиною, яку почули. А ґудзики на животі його брата? Нехай вони й далі розходяться, нагадуючи йому про те, що краса – це не те, що ти вимагаєш від інших, а те, що ти плекаєш у собі. Хіба не так?
