Катерина аж завмерла: її наречений, В’ячеслав, не стримав роздратування, коли Фібі — її улюблена такса — ненароком зачепила лапкою його блискучі білі черевики. Ґерда, вівчарка-метис, кинулася до подруги, але була різко відсторонена важким шкіряним ременем. Тієї миті Катерина все зрозуміла. Тепер вона знала, чому її коти та собаки уникали В’ячеслава, як вогню.
Катерина сиділа у кріслі біля вікна, занурена у глибокі роздуми. За склом згущувалися вечірні сутінки, у сусідніх вікнах загорялися тьмяні вогні, але дівчині було байдуже до навколишнього світу. У її голові вирував справжній шторм.
Здавалося б, у неї є все для щастя: власне помешкання, улюблена робота. Живе, як то кажуть, не гірше за людей. От тільки особисте життя вперто не складалося. Час невблаганно біг, подруги давно вийшли заміж, виховують діток, а вона досі сама.
Невже їй, розумній та привабливій дівчині, судилося пройти життя наодинці? «Чому мені так не щастить?» — думала Катерина, гладячи своїх пухнастих друзів, які з усіх боків притискалися до неї, випромінюючи щире співчуття.
Батьки рано пішли з життя, один за одним, і Катерина зростала під наглядом бабусі. Вона мріяла стати медиком. Після школи не пройшла на омріяний медичний факультет, але вступила до коледжу на фельдшерське відділення. Тепер вона щоночі мчить містом у кареті «швидкої допомоги».
Бабуся, яка обожнювала онучку, задля її щастя перебралася до свого маленького будиночка у приватному секторі, щоб Катерина могла спокійно влаштувати особисте життя. Але воно не налагоджувалося.
У дитинстві Катерина мріяла про кота і собаку, але в мами була алергія на шерсть. Це з’ясувалося, коли донька принесла додому безпритульне кошеня, назвавши його Рудиком: того ж дня у мами почався напад астми. Рудика довелося відвезти до бабусі.
Після втрати батьків у домі з’явився ще один котик — Сірко, знайдений біля сміттєвого контейнера. Дуже хотілося й собаку, але бабуся боялася такої відповідальності.
Тепер, замість чоловіка, Катерина мала п’ятьох вірних та лагідних друзів, без яких її життя було б неймовірно порожнім.
Дворняжка Ґерда потрапила до Катерини блохастим і виснаженим цуценям: узимку вона тремтіла біля входу до супермаркету, намагаючись пробратися у тепло. Охоронці грубо виганяли її. Катерина загорнула бідолаху у свій шарф і принесла додому. Це була неймовірно енергійна і кмітлива дівчинка, яка бігала з шаленою швидкістю, за що й отримала своє німецьке ім’я. Вона одразу потоваришувала з Сірком.
Наступною стала такса Фібі. Її колишні власники, переїжджаючи, вирішили, що собаці не місце у новій квартирі — мовляв, зіпсує дорогий ремонт. Вони просто залишили її взимку на вулиці та поїхали. Маленька розумниця тиждень тужила під під’їздом, поки Катерина не дізналася про це від місцевих собачників. Вона забрала Фібі додому і довго лікувала їй обморожені вушка. Це була ідеальна собака-компаньйон — спокійна, розважлива, справжня хазяйка.
Коли у Фібі боліли вуха, Катерина на прогулянку у холод пов’язувала їй теплу хустинку. Такса не виявляла жодного протесту і носила її з гідністю, хоча виглядала кумедно — дріботіла доріжкою, мов маленька сувора пані.
Киця Маруся прийшла сама. Одного морозного ранку, поспішаючи на зміну, Катерина вийшла з під’їзду — і до її ніг із нелюдським криком підкотився живий сніговий клубок. Дівчина внесла кицю у під’їзд до теплої батареї, дала два бутерброди і залишила записку: «Будь ласка, не виганяйте кицю! Приїду після чергування і заберу. Катерина, кв. 15».
Вдома Катерина одразу назвала її Марусею, і киця дивно відгукнулася. Маруся була величною, поважною особою з амбіціями; швидко освоїлася і стала справжньою лідеркою. Уся «команда» слухалася її беззастережно. Вона встановила свої порядки, пильно стежила за чистотою і навіть вночі здійснювала обхід своїх володінь.
Останнім приєднався тихий котик Пушок — Катерина знайшла його у парку, коли дві ворони мало не забили маля. Дорослий Пушок залишився таким же скромним і лагідним. Ніколи ні з ким не сперечався, не вступав у бійки. Усі п’ятеро колишніх безхатьків жили у повній злагоді й намагалися не засмучувати свою рятівницю.
Катерина обожнювала своїх хвостатих, хоча й розуміла: не кожному серйозному чоловікові сподобається такий домашній «зоопарк». Бабуся зітхала і попереджала:
— Катрусю, дитино, навіщо тобі їх стільки? Дві собаки й три коти… Квартира хоч і простора, але не всі це схвалюють. Хлопці тепер вибагливі, не всі тварин люблять, та й зайвого клопоту бояться.
— Значить, це не мій чоловік, бабусю. Я не поступлюся ними.
Так і сталося. З першим кавалером, Остапом, вона зустрічалася пів року — виявилося, що він терпіти не може домашніх тварин. Розлучилися без жалю.
Потім з’явився В’ячеслав — привабливий, успішний спортсмен. Він умів справити враження, красиво залицявся, іноді навіть виходив гуляти з Ґердою та Фібі. Справа йшла до весілля.
Але з часом тварини почали його уникати. Ґерда тихо гарчала, Фібі ховалася за Катерину й брехала, коти трималися на відстані, а Маруся шипіла і не дозволяла себе гладити. Вони відчували те, що було приховане від людських очей.
І ось того вечора, готуючи вечерю, Катерина вийшла на балкон — і побачила, як «завжди усміхнений» В’ячеслав, забувши про свою ввічливість, дозволив собі нестримну реакцію на неохайність Фібі, яка зачепила його взуття. Ґерда кинулася захищати, але була покарана повідцем.
Катерина вибігла надвір, вихопила повідці з рук ошелешеного нареченого. Її голос тремтів:
— А їм, ти гадаєш, приємно? Як ти смієш так поводитися з моїми тваринами?! Можливо, я теж тебе дратую — тоді що, мене теж колись так образиш?
— Та я зовсім трохи, щоб знали своє місце… — відповів він, намагаючись зберегти спокій.
— Забирайся! І щоб ноги твоєї тут більше не було!
— Ну й чудово! Не надто й хотілося жити у цьому вашому притулку для безхатьків!
Катерина довго не могла оговтатися. Цілий рік вона вважала В’ячеслава своєю долею — і не помітила, наскільки насправді крихка його маска доброзичливця.
Минув рік. Катерина майже змирилася зі своєю самотністю, аж раптом по-справжньому закохалася — так, що день без коханого здавався вічністю.
Вони познайомилися випадково. Андрій Петрович, талановитий хірург-травматолог, чергував тієї ночі, коли «швидка» привезла пацієнта. Він підвів очі — і Катерина назавжди втратила спокій. Вона ніколи не вірила у кохання з першого погляду, але життя довело протилежне.
Андрій роздобув її номер і наступного вечора зателефонував. Вони почали зустрічатися.
Катерина відчувала: цей високий, небагатослівний чоловік налаштований серйозно. Їй було і радісно, і страшно водночас — а раптом усе знову зруйнується? Цього вона не переживе. Тому вирішила приховати своїх улюбленців. Сподівалася: одружимося — тоді й зізнається.
Пройшло пів року. Андрій познайомив її з родиною, возив до батьків. Катерина привела його до бабусі.
Вона бувала в його охайній холостяцькій квартирі, а він у неї — ні. Відмовки про несподіваний приїзд родичів чи сезонний грип уже не діяли. Треба було вирішувати: або сказати правду, або йти на відчайдушний крок.
Катерина зібрала всіх своїх улюбленців із їхніми речами та відвезла до бабусі. Вони вже не раз там гостювали, коти обожнювали бабусю, з Рудиком дружили — хвилюватися не було за що.
Бабусі ця ідея рішуче не сподобалася:
— Катрусю, так не можна. Андрій Петрович — порядна людина, а ти починаєш ваші стосунки з брехні.
— Бабусю, я без нього не уявляю свого життя… Але якщо він через них мене кине? І без них я не можу. Іншого виходу не бачу.
— Добре, тільки приїжджай щодня, коли не на чергуванні. Дивись сама, але боюся, добром це не закінчиться…
Катерина щодня навідувала своїх хвостатих, шалено сумуючи за ними. Підозри Андрія розвіялися, і одного вечора він освідчився, подарувавши каблучку з фіолетовим аметистом-сердечком.
— Тільки приданого у мене нема, одразу попереджаю! — сміялася щаслива Катерина.
Вони подали заяву, день весілля наближався, клопотів було дуже багато. Після чергування Катерина пообіцяла бабусі, що заїде ввечері: ще треба було купити сукню, узгодити деталі з рестораном, заїхати до ювеліра…
Додому Катерина та Андрій дісталися тільки по обіді. Вони обговорювали список гостей, обирали страви для меню. Перекусили, пили чай.
Поспішали: завтра Андрій мав чергувати дві доби поспіль, треба було виспатися. Андрій пішов викидати сміття. Витягнув пакет, а звідти випали порожні пачки з-під дорогих кормів для собак і котів.
— Звідки це? — здивовано запитав він.
— Потім розповім, Андрійку…
Тим часом, бабуся випустила Ґерду і Фібі погуляти у дворі й вийшла до хвіртки. Прийшла листоноша з пенсією — бабуся запросила її до хати. Двері й хвіртка були нещільно причинені.
Маруся, Сірко та Пушок вислизнули на вулицю. Рудик залишився. П’ятеро хвостатих на мить згуртувалися й стрімголов помчали знайомою дорогою додому — до улюбленої господині. Попереду бігла Ґерда, позаду Маруся пильнувала, щоб ніхто не відстав. Фібі мчала, і її кумедна хустинка з’їхала набік. Люди на вулиці усміхалися, дивлячись на цю незвичайну процесію.
Андрій почув, як у двері скребуться і тихенько скавулять. Відчинив — і застиг. Першою впевнено зайшла такса у хустинці, за нею велика собака, потім три коти — всі у снігу і в чудовому настрої.
— Ого, це що за «спецпризначенці»?
Катерина вибігла в коридор, закрила обличчя долонями і сіла на тумбочку для взуття, тихо плачучи від сорому.
— Катерино… Це всі твої?
— Так… Вони були у бабусі…
Вважаючи гостя винним у сльозах господині, Ґерда та Фібі заходилися гавкати, а Маруся загрозливо зашипіла.
— А ти казала, приданого в тебе нема… — тихо промовив Андрій.
Андрій мовчки одягнув куртку, сів у машину й поїхав.
Катерина подзвонила бабусі, заспокоїла, щоб не хвилювалася. «От і все, — думала вона. — Весілля скасовується. Так мені й треба». Дзвонити Андрію вона не стала — що вже пояснювати.
Минуло кілька годин. Раптом пролунав дзвінок. На порозі стояв Андрій із великими пакетами дорогого корму. Він поставив їх, усміхнувся і знову вийшов.
— Не зачиняй, я зараз повернуся.
Він зайшов, ведучи на повідку таксу в червоному комбінезоні.
— Це моя Лапка. А це Мурчик, — витягнув він рудого кота з-під куртки. — Приймете нас до своєї дружної команди?
Минули роки. Катерина та Андрій часто згадують цю історію і сміються. Хто знає, якби не це «придане» — чи були б вони разом стільки щасливих років.
