Цього разу узяла відпустку аж на два місяці. Саме онука на світ з’явилась, дуже хотілось побути довше вдома із сім’єю, побавитись із малечею. Таки я побула тих два місяці в рідних стінах, але не із сім’єю.
Я на заробітках уже 25 рік. Їхала в Італію не від власної примхи, а через нужду у якій ми опинились. Саме двоє діточок маленьких, а роботи в селі ніякої. Тримали худобу з чоловіком, пнулись і старались, але ж від того легше не ставало.
Саме тоді у нас із села багато жінок за кордон на заробітки поїхало. Мене чоловік відмовляв, але я теж зібралась. Була впевнена в Іванові – він дітей догледить. Та й на довго не збиралась, хіба на рік, або й два, аби хоч трохи з боргів вилізти та заробити на більш – менш життя достойне.
Та от знаєте, гроші як пішли, то за ними потреби одна важливіше іншої. Спочатку борги віддавали, потім на життя, одяг, авто, тракторець. А вже згодом і дім вирішили розбудувати, бо ж у двох кімнатках жили без зручностей. Будова на п’ять років, а вже й діти підросли, треба заробити їм на навчання.
З чоловіком ми спілкувались, він ніби як і сумував, та з роками все більше віддалялись. Діти школу скінчили, а Іван мені зізнався, що вже має іншу:
— Пробач мене, але я йду. навіть не з родини йду, бо в нас її і не має, йду із дому.
Мені прикро було, звісно ж, але не до сліз. Ми з Іваном, якщо чесно, давно уже були чужі і наше спілкування з колись ніжного і близького, звелось до обов’язкових холодних дзвінків раз на три дні. Говорити не мали про що особливо, ото хіба про ремонт та дітей.
А діти радували, бо гарно навчались і вже скоро створили свої сім’ї. Я тримала обличчя на весіллях, які повністю оплатила, бо ж бачити свого чоловіка із іншою виявилось дуже неприємно. Я була весела і усім своїм виглядом показувала, що мене те не зачіпає.
На весіллі доньки зі сватами домовились про купівлю квартири для молодих. Сину пощастило більше – жив у квартирі своєї дружини, тож за нього я була спокійна.
За чотири роки ми зі сватами таки придбали житло для для молодої родини: простора трикімнатна квартира. Новосілля гуляли три дні, я спеціально тоді із Італії приїхала.
Саме на новосіллі я й побачила, що син мій якось дуже змінився і ставився до мене по іншому. Я прямо запитала у чому справа і почула, що він має на мене жаль через те, що я лиш сестрі квартиру придбала. Коли ж я сказала, що він має житло, то почула що житло має його дружина, а він приймак.
Я не знала, як на таке реагувати, але про себе вирішила, що буду складати гроші і сину на квартиру. Хай хоч однокімнатну, а придбаю йому.
І ось, уперше за 25 років я взяла відпустку на цілих два місяці. Онука на світ з’явилась і я хотіла провести той час із сім’єю. Тим паче, що молода мама із розпеченого міста приїхала у село у нашу хату.
Два місяці я побула у рідному домі, не з родиною, а саме у рідному домі. За той добре побачила, що дітям власним я чужа. Донька бігала постійно до тата, зідзвонювалась із ним. Коли я пробувала із нею побалакати, щось порадити, то зустрічала холодний і гострий погляд її зелених очей:
— Я не дитина. Сама все знаю, – от так вона мені відповідала.
Син не приїздив, хоч добре знав, що я вдома. Він і досі ображений і навіть із сестрою спілкується насилу.
Поглянула я на свою хату, згадала усе своє життя. Заради чого ж я усі ці роки так важко працювала, до чого я заробилась: чоловік пішов, діти між собою не спілкуються і мене стороняться.
І ніби ж я все робила заради родини, життя своє поклала на її добробут, а де та родина?
А хіба могла я інакше? хіба був інший вихід? Де ж я помилилась і в чому?
Головна картинка ілюстративна.