fbpx
Історії з життя
– Ця дитина не твоя, сину, я, звичайно, вже сім років на пенсії, але ще пам’ятаю, що перша і друга група третю не можуть дати ну ніяк!

– Вадиме, Свєтка стала матір’ю, хлопчисько як дві краплі води схожий на тебе, – сказав якось приятель.

– Не може такого бути. Ти що Свєтку не знаєш? Це просто збіг…

***

Після інституту я поїхав до дядька. Він влаштував мене на роботу, допоміг з житлом, частину грошей я незмінно відправляв батькам. Підростала молодша сестра, а батько почав часто нездужати, тому гроші як ніколи були потрібні.

Тут я познайомився з прекрасною, як мені тоді здавалося, дівчиною Іриною, і вже через кілька тижнів вона переїхала в мою квартиру. А невдовзі повідомила, що при надії. Тому той дзвінок від давнього приятеля вибив мене з колії…

– Ну який може бути збіг? Ти порахуй коли поїхав?

– Три роки тому.

– Ну?

– Що НУ? – не зрозумів я.

– Хлопчику теж приблизно три.

– Ти ж знаєш ця дитина може бути чиєю завгодно, – пробурчав я.

– Дивись сам, але я б на твоєму місці приїхав, шкода дівчинку, одна хлопчика виховує, батьки відмовили їй у допомозі.

– Сашо, я не можу, Ірина чекає дитину, як я її зараз покину.

– А, ну тоді вітаю.

***

Через дев’ять місяців Іра подарувала мені дівчинку, блакитнооке диво.

– У діда вдалася, – посміхнулася Ірина, помітивши мій пильний погляд.

Я промовчав тоді, хіба мало чудес у природі. Але черв’ячок сумніву все ж оселився десь всередині. А далі потекли батьківські будні, пелюшки, сорочечки, лікарі і наші з Ірою безсонні ночі.

Оленці виповнився рік, коли подзвонила моя матір:

– Синку… батька не стало… Приїжджай, допомога твоя потрібна.

Похапцем зібравши речі я поїхав на вокзал. Іра плакала, боялася залишатися одна з донькою, але і їхати зі мною було боязно, у дитини різалися зубки від того вже який день малеча вередувала.

Після прощання з батьком, ще місяць я залишався з матір’ю, вона кепсько почувалася.

– Переїжджайте з Ірочкою і онукою до мене, – якось запропонувала вона – місця всім вистачить, Юля поступила, буде рідко тепер приїжджає, на канікули тільки.

– Я подумаю, Мамо, треба порадитися з Іриною. До речі я привіз альбом з фотографіями Оленки тобі показати, зараз принесу.

Мама взяла окуляри і почала розглядати фотографії внучки.

– Дивно, нашого в ній нічого і немає…

– На дідуся схожа, – відповів я.

– А ти його бачив? Діда того?

– Ні не бачив.

Тут з альбому випав листок, напевно Іра забула колись.

«Виписка» – прочитала мама і пробігла його поглядом, а потім відклавши, зблідла.

– На діда кажеш схожа…

– Що ти там вичитала?

– Ця дитина не твоя, сину, я, звичайно, вже сім років на пенсії, але ще пам’ятаю, що перша і друга група третю не можуть дати ну ніяк!

***

В ту хвилину мене немов облили цебром холодної води. Пазли почали складатися в голові, ось чому Іра поспішала переїхати до мене, і дитина з’явилася не через дев’ять місяців а через сім. Я забирав на виписці здорову, рум’яну дитину вагою 4200 сам потім на бірці бачив…

Іра слухавку вперто не брала. Нарешті я додзвонився до дядька і попросив піти до нас додому, дізнатися як вона там…

– Вадику, виявляється ти з’їхав з цієї квартири. Вона порожня.

– Як порожня? – не зрозумів я – там Іра з Оленою живуть. Може вони на прогулянці.

– У прямому сенсі порожня, немає ні меблів і техніки, нічого…

– Я зрозумів тебе, спасибі.

***

Звільнившись з роботи я повернувся додому. Приятель допоміг влаштуватися на місцевий завод на непогану посаду. Життя стало потроху налагоджуватися, але вчинок коханої жінки глибоко засів всередині. Я так і не дізнався куди поїхала Ірина, чому вона обманула, а на гроші та майно, які зникли разом з Ірою, я просто закрив очі.

Якось я прогулювався в парку у свій вихідний, неподалік гуляла зграйка хлопчаків, тут між двома з них розгорнулася неабияка суперечка, і вони пішли один на одного.

Я кинувся було до них, щоб розняти, але мене вже випередили…

– Я кому говорила, поводитись добре! – строго сказала жінка, а я вслухався в знайомий голос і не міг пригадати, де ж я його чув раніше?

– Вадиме!? Це ти? – я придивився, це була Свєтка! Вона ні крапельки не змінилася, все ті ж смішні кучерики, завзята посмішка з ямочками на щоках.

– Так, я … Свєтуню, дуже радий тебе бачити! Як ся маєш?

– Так ось шибеника свого намагаюся виховувати, але у мене мало що виходить.

Тут хлопчик глянув на мене, а я не повірив своїм очам, ні дати ні взяти, копія я.

– Що вже тепер приховувати, Микита – твій син, – сказала вона опустивши очі.

– Але чому?

– Не хотіла заважати, я дізналася про свій стан занадто пізно, ти вже поїхав.

Я обняв сина, картаючи себе, що не послухався тоді приятеля, не приїхав, стільки часу було згаяно.

– Можна я буду з ним бачитися, хоча б на вихідних.

– Питаєш ще, приходь в будь-який час, – посміхнулася Світлана.

Минуло кілька років, ми зі Світланою відсвяткували весілля, оселилися у мене, моя мама не натішиться онуком, і здається її виховання вже дає свої плоди. А днями Свєтка мене знову потішила – ми чекаємо двійню! Що ж пора почати здійснювати мою давню мрію – будувати великий заміський будинок, щоб місця вистачило всій нашій великій і дружній сім’ї!

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page