Ця історія почалася із допису в одній соціальній мережі про жінку, яка між почуттями кохання до пересічного, але високоосвіченого і духовно багатого чоловіка та звичайної приязні до заможного, обрала останнього, щоб у подружжі бути забезпеченою і фінансово, і матеріально. Мовляв, якщо «кохання ненароком нагряне», то закоханим море по коліна, що в майбутньому статися може. Якщо ж «кохання прийде і пройде, бо їсти хочеться завжди», то стають мудрішими, але заднім числом, коли щось змінити або запізно, або неможливо. Але вона не хотіла повторювати чужих помилок і вирішила перестрахуватися, обравши багатого та успішного.

Це був ніби камінь у мій город: двічі розлучена, мала гіркий досвід розчарування, коли покохала красивого романтичного хлопця з незаможної родини та вийшла за нього заміж. Єдина донька в батьків, я виросла в достатку, турботі й любові, мала необхідну свободу без надокучливого контролю. Обранець мій світоглядом, поведінкою був схожий на мого тата, тож я сподівалася, що Романові сподобається проживання з моїми миролюбними батьками. Але він все переконував мене переїхати до нього, адже також був одинаком у сім’ї. Їхній невеликий будиночок був у середмісті, і нам обом було ближче до роботи.

Свекри один в один були схожі з моїми рідними, зустріли мене доброзичливо та люб’язно, але мені в їхній оселі не вистачало комфорту, затишку й достатку, та ніхто з них побутом узагалі не переймався, про ремонт подружжя не замислювалося, відколи будинок дістався їм у спадок. Інтер’єр зі старими меблями, посудом, килимами нагадував минуле століття.

Романові батьки були вчителями музики та образотворчого мистецтва. Тут панували лад і чистота, але все дихало на ладан, і тільки картини Олексія Петровича, чоловікового тата, звеселяли душу. А ще старенький рояль, на якому вечорами грала Надія Гнатівна, підтверджував, що мешкають тут люди творчі і вкрай непрактичні, ще й не хочуть нічого змінювати.

Так як яблуко недалеко відкотиться від яблуні, так і мій коханий сповна успадкував риси вдачі своїх рідних. Його влаштовувала невелика зарплата, постійна економія на харчуванні та одязі, а цікавив тільки світ музики і живопису.

Роман був художнім керівником філармонії, я працювала бібліотекарем. Як молоді спеціалісти заробляли ми дуже мало, а чоловік і не замислювався, як покращити наше фінансове становище, а коли я починала розмову про додаткову роботу, дивився на мене, як на духовно бідну, приземлену людину, якій лише матеріальне в голові. Я не могла відважитися привести на світ дитину в такій убогій обстановці і повернулася від нього до своїх батьків.

Через кілька місяців я познайомилася з Євгеном, спонсором нашого закладу. Вродливий, впевнений, самодостатній, він зразу впав мені в око, але спочатку я й уявити не могла, що стану дружиною цього успішного бізнесмена. Женя був на одинадцять років старший від мене, також розлучений. З його слів, колишня працювала моделлю, не хотіла мати дітей і займатися побутом, а в нього тоді ще не було коштів, щоб найняти хатню робітницю. Він усе повторював, що я – жінка його мрії, скромна, лагідна, буду чудовою мамою нашого спадкоємця.

Спочатку наше подружнє життя здалося мені казкою: достаток, домашній затишок, вечері в ресторанах, відпочинок на природі з друзями… А далі – ревнощі. Після кожного, організованого мною творчого вечора поета чи зустрічі з літераторами. Бо всі митці – ще ті спокусники-ловеласи, музу вони, бачте, в його дружині побачили, вірші їй присвячують. І він мені поставив умову: краще б салони краси відвідувати, а таку роботу залишити, на концерти й виставки з подружками ходити, але в ролі глядачки, бо він має розвивати свою справу, а не складати мені компанію та розважатися, тоді й дитину планувати можна.

Але справу йому не тільки не вдалося розвинути, а й зазнати значних збитків через негоду. В цей час наша хатня робітниця вирішила звільнитися, тож я запропонувала Жені не шукати іншу, мовляв, справлюся сама з хатніми обов’язками, тим більше, що варто на якийсь час тугіше затягнути паски. Не було в нас аж такої скрути, але чоловік все одно сказав, що й про дитину також не варто поки що задумуватися. Тоді я ще не знала справжньої причини.

Після розлучення Євген частину свого бізнесу – кілька торговельних точок – віддав дружині та робочі зв’язки між ними тривали. Вже перебуваючи зі мною в шлюбі, він зустрічався з колишньою, щоб вирішити деякі питання, адже їх пов’язували спільні інтереси щодо постачальників, каналів збуту і реклами. Я трішки ревнувала, ніби передчуваючи щось, але Женя ніби й не давав мені для цього підстав, адже не приховував, коли вирушав на ділову зустріч із Ельвірою.

Я також якось бачила її в гуртівні одягу, що належала моєму чоловікові. Тоді Євген ще й познайомив нас. У думках я порівняла себе з нею, і це порівняння було не на мою користь. «Але Я – дружина!» – заспокоювала себе. Та, побачивши її вдруге, розхвилювалася не на жарт. Інтуїція підказувала мені, що Еля при надії, хоч вона залишалася стрункою. Видавало її ластовиння на обличчі. Ввечері я обережно запитала Женю, чи не вийшла часом його колишня заміж, чи міг хтось з’явитись в її житті. Чоловік тільки стенув плечима і ледь помітно напружився.

Пізніше з’ясувалося, що я виявилася права і що Євген не тільки не знав про цікавий стан Ельвіри, а ще й був причетним, бо після сцен ревнощів, які він влаштовував мені, Женя знаходив утіху в обіймах шлюбної жінки(так він називав свою першу дружину), їхав не до мами, як мені говорив, але просив її підтвердити, якщо я зателефоную, і свекруха, звісно, підтримувала синочка. Щоб зрозуміти наміри Євгена щодо Ельвіри, я почала розмову про нашу дитину, але чоловік і далі переконував мене, що дитя все ще не на часі.

– Ельвіра чекає хлопчика, – ніби між іншим, повідомив мені чоловік.

– І хто ж батько? – запитала я, пильно спостерігаючи за реакцією Євгена.

Він знову тільки знизав плечима, надівши на обличчя маску байдужості, і навіть не здогадувався, що я вже знаю правду. Так співпало, що моя подруга була на обліку в тому ж медзакладі, що й Ельвіра, і випадково побачила, що на обстеження з нею прийшов Євген.

Коли в мене з цих пазлів склалася цілісна картина, я не сталася з’ясовувати стосунки, розуміла, як Жені важко зробити вибір, тож зібрала речі і повернулася до батьків, ще й поновитися на роботі мені пощастило. І зажила я колишнім безтурботним життям. Щоправда, час від часу могли нахлинути ностальгійні спогади про мого першого, Рому-романтика. Але повернуся до посту в соцмережі й коментарів під ним, що розбудили почуття чи то провини, чи жалю до себе, чи образи на цих усіх критиків.

– Героїня розповіді просто не знає, що таке справжнє кохання, або вона меркантильна, – читаю в першому коментарі.

– Не дивно, що жінка обирає більш забезпеченого чоловіка, бо вона думає про майбутніх дітей, а це не меркантильність, а здоровий прагматизм, – заперечує інша коментаторка.

– Розумниця, все зважила, обміркувала.

– Всього не передбачиш. Добре, якщо той багатий та успішний буде ще й відповідальний та вірний.

Я також написала розлогий коментар, мовляв, не все так однозначно й просто, що побут багато значить, але ще більше бентежить небажання його покращити, як це було в моєму випадку в першому шлюбі.

– Не дивно, що єдина дочка в забезпеченій родині сподівалася на таке ж відповідальне ставлення коханого до потреб їхньої маленької сім’ї, але, якщо кохала, чому не намагалася мотивувати його до праці, чому так легко розлучилася? Чи не мучить тебе сумління, що зламала своєму романтику долю? – було мені запитання від чоловіка зі знайомим прізвищем, і я намагалася згадати, за яких обставин я вже чула його.

Я зайшла на сторінку цього Олега Карпенка і впізнала його, тож зразу відповіла йому в приват, згадавши, що кілька років тому була на весіллі в моєї однокурсниці, яка виходила за нього заміж. Так між нами зав’язалося листування. Олег скаржився, що дружина покинула його, бо мали різні інтереси: він складав кошти на власне житло, мріяв про дитину, а вона не хотіла переїжджати від своїх батьків на орендовану квартиру, пропонувала ще на кілька років замешкати в батьківській і пожити для себе, подорожуючи Європою.

Від листування ми перейшли до телефонних розмов, а потім почали зустрічатися. Спочатку спілкувалися, як друзі по нещастю, маючи гіркий досвід розлучень, а потім Олег запропонував мені жити разом. Здавалось, для позитивного рішення багато «так»: ми чітко знаємо, чого хочемо, маємо мету і бажання досягти цілі, були навчені на помилках колишніх шлюбів, мріємо про щасливу сім’ю у власній оселі, де діти зростатимуть в достатку й любові, але …мені важко зважитися на такий крок, ніби чогось не вистачає в цій ідилії: кохання чи довіри.

Як же мені бути: залишатись самотньою чи не упустити шанс стати дружиною і мамою? Як думаєте?