Старенький автобус підстрибував на вибоїнах розбитої часом дороги, здіймаючи хмари сірої куряви. Оксана притулилася чоло до холодного скла, намагаючись вгамувати неспокій. Кожен поштовх віддавався у тілі тупим болем, а задуха в салоні ставала майже нестерпною.
«Навіщо я це затіяла?» — промайнуло в голові. Її теперішній стан найменше сприяв подорожам у глушину, де з усіх зручностей — лише спокій та чисте повітря. Але рішення вже було прийняте. Позаду залишилося гамірне місто, переповнені лікарняні коридори та квартира, що колись була домом. До мети лишалося кілька кілометрів покрученого путівця.
Оксана зважилася на цей крок спонтанно. Просто в один момент зрозуміла: якщо лишиться там ще на день — згасне остаточно. Вона боролася з «непроханим гостем» у своєму тілі вже другий рік. Останній візит до фахівця не додав оптимізму. Лікар довго розглядав знімки, зітхав, а потім, не підводячи очей, промовив: «Показники дещо стабілізувалися, але ви ж розумієте специфіку вашого випадку… Організм виснажений. Скільки триватиме затишшя — місяць чи рік — ніхто не скаже. Живіть сьогоднішнім днем».
А вона вже й не знала, як це — жити сьогоднішній днем. Скоріше, просто існувала за інерцією.
З Андрієм вони прожили дванадцять років. Колись була і любов, і спільні мрії, але останнім часом вони стали наче випадкові перехожі на спільній кухні. Коли ж на Оксану звалилося це випробування, чоловік не став опорою. Навпаки, він ніби відгородився глухою стіною. Оксані здавалося, що він вже давно придивляється до «запасних варіантів», чекаючи, поки звільниться місце поруч із ним.
Остання крапля переповнила чашу в той день. Оксана повернулася після чергового важкого курсу процедур. Вона ледь трималася на ногах, мріючи лише про тишу і чисту постіль. Але, відчинивши двері їхньої єдиної кімнати, вона натрапила на стіну сизого диму та регіт. Андрій святкував початок відпустки. У вузькому просторі зібралася галаслива компанія його колег.
Веселий сміх, двозначні жартики та розмови заповнили кожну шпаринку. На Оксану ніхто не звернув уваги, лише чоловік роздратовано кинув: «Чого стовбичиш? Іди кудись пройдися, не псуй людям настрій своїм виглядом».
Вона вийшла в парк і довго сиділа на лавці, дивлячись, як заходить сонце. Коли повернулася пізно ввечері, у квартирі панував хаос: порожні тарілки, залишки їжі на столі та важке хропіння чоловіка, який заснув прямо в одязі. Ранкова спроба поговорити закінчилася ще гірше. Андрій лише вигукнув:
— Ця квартира отримана від мого підприємства! Я тут господар. Не подобається — двері відчинені. Йди куди хочеш, все одно від тебе ніякої користі, одні витрати.
Ті слова зачепили болючіше за будь-яку недугу. Оксана зрозуміла: триматися тут ні за що. Робота була формальною, друзів майже не лишилося. Вона вирішила поїхати у батьківську хату, що стояла пусткою в селі. Там, принаймні, вона зможе дожити свій вік у гідності та тиші.
Село зустріло її лагідним весняним сонцем. Коли Оксана зійшла з автобуса, серце стиснулося від знайомих з дитинства краєвидів. Батьківська хата дивилася на світ примруженими вікнами. На її подив, подвір’я не виглядало занедбаним — трава була підкошена, а кущі смородини акуратно підстрижені. Певно, сусіди не давали садибі остаточно здичавіти.
Ключ, як і десять років тому, лежав під третьою сходинкою ганку. Замок трохи заіржавів, але після кількох зусиль піддався, і Оксана увійшла всередину. На неї війнуло запахом сухої м’яти, старої деревини та ледь помітним духом пилу.
— Ну от я і вдома, — тихо сказала вона. Підлога у відповідь ледь чутно рипнула, ніби стара оселя впізнала свою господиню.
Насамперед Оксана відчинила вікна. Сонячне світло яскравими смугами лягло на підлогу, висвітлюючи кожну порошинку. Вона переодяглася і, попри слабкість, взяла відро. Треба було сходити до криниці.
Біля колодязя вона зустріла пані Марію, колишню вчительку і давню подругу її матері.
— Оксанко? Невже це ти, дитино? — Марія сплеснула руками. — А ми ж з Миколою за хатою приглядали, вірили, що хтось та й приїде. Ой, яка ж ти бліденька… Ну нічого, наше повітря швидко на ноги ставить. Заходь увечері, свіжого молока вип’єш, погомонимо.
Весь день Оксана прибирала. Вона терла підлогу, поки дошки не почали світитися жовтавим золотом. Кожен рух давався важко, але це була приємна втома — втома творення, а не руйнації. Дім ніби на очах оживав, наповнюючись теплом. Хоча надворі вже було тепло, вона вирішила підтопити в печі, щоб вигнати з кутків застояну вологу. Тріск дров заспокоював, а запах диму з комина здавався найкращими парфумами у світі.
Вечеря у сусідів була простою, але неймовірно смачною: молода картопля з кропом, домашній сир та пахучий трав’яний чай.
— Ти от що, Оксано, — мовила пані Марія, підливаючи чаю. — Те, що повернулася — то Боже провидіння. Тут земля цілюща. А те, що ти собі в голову вклала, ніби дні твої пораховані — то облиш. У нас якраз на пошті місце звільнилося, старий Петро вже не здужає сумку носити. Робота неважка, зате весь час серед людей і на русі. Ходитимеш по селу — і не помітиш, як підеш на поправку.
Оксана лише сумно всміхнулася, але суперечити не стала. А наступного ранку сталося диво: вона прокинулася не від болю чи задишки, а від співу солов’я під вікном. І вперше за довгий час їй захотілося не просто лежати, а щось робити.
Вона пішла до сільради і погодилася на роботу поштаркою. Гроші були невеликі, але для життя в селі вистачало. Кожен її ранок тепер починався з сортування газет та листів. Оксана повільно обходила кожну вулицю. Хтось виносив їй яблук, хтось просто зупинявся перекинутися словом. Кожен щирий усміх, кожне «Здоров’ячка вам, Оксаночко!» додавало їй сил.
Одного разу пані Марія відвела її до місцевої травниці, бабусі Ганни, яку в селі знали всі. Та довго дивилася на жінку, тримаючи її за зап’ястя, а потім мовила:
— Тіло твоє не хворіє, дитино. Воно просто втомилося від образ, що ти в собі носила. На, пий оцей збір тричі на день. І пам’ятай: життя — це те, що ти вирішиш сьогодні. Минулого вже немає, а майбутнє ще не написане.
Минуло літо, за ним прийшла золота осінь. Оксана вже не впізнавала себе в дзеркалі. Шкіра набула здорового відтінку, очі заблищали, а хода стала легкою. Вона більше не згадувала про «прогнози» лікарів. Натомість вона насолоджувалася тим, як пахне приморожена земля, як шарудить листя під ногами і як радісно зустрічають її люди на кожному подвір’ї.
Її «недуга», яка здавалася неминучим вироком, поступово розчинилася в щоденних турботах, у теплі людських сердець та тиші рідного дому. Виявилося, що іноді найкращі ліки — це відчуття того, що ти на своєму місці і що ти комусь потрібна.
Оксана прожила в батьківській хаті ще багато десятиліть. Вона зрозуміла просту істину: щастя не вимагає багато. Дах над головою, спокій у душі та добрі люди навколо — це і є той еліксир, що здатен творити дива навіть тоді, коли наука опускає руки. А все лихе залишилося там, за хмарами куряви, на дорозі, яка назавжди відвела її від минулого життя.
