fbpx

Ця жінка, що обіймає його в кафе. Ця щаслива жінка. Зоряна прийшла додому і почала пригадувати, коли ж закінчилася її ідилія. Ось тепер. Щойно. Дивно, вона про ніщо не здогадувалася

Він їй зрадив. Отакої. Спочатку подив. Він не міг, вона ж його знає багато років, а живуть разом вже сім. Він не може цього зробити, бо ж це просто не можливо! Потім прийшов гнів. Він прийшов надовго. Вона подала заяву на розлучення. На цьому історія й закінчується. Та буває, що ми думаємо, що життя вже спинилося і нікуди не рухається, не буде ні радощів, ні кохання, ні довіри. Все десь поховане, але Зоряна й не планує шукати чи ставити пам’ятник цьому почуттю. Нічого. Нічого нема, значить, нічого й не було.

Як вони познайомилися, як зустрічалися – спогади дуже розмиті. Пам’ятає тільки, як босими бігли по місту в теплий дощ і обіймалися під цей ритмічний ливень. Як застудилася, а він приносив ліки і мама виходила з кімнати, щоб вони могли поговорити. А вони мовчали і недолуго усміхалися, як трималися за руки. Тоді кожен дотик рухав планету, а кожен погляд підіймав океан, все було глобально і навіки вічні.

Їхні дитячі клятви про вічне кохання зараз так і виглядають – смішними і наївними, а от тоді. Тоді все було неймовірно важливо, все було важливо. Запізнився – не любить, прийшов вчасно – любить. Приніс квіти – любить, забув за річницю (тиждень зустрічання) – не любить, чмокнув одразу – любить, через хвилину – не любить. Ці заплутані нервові правила будь-які стосунки приводять до завершення. А коли ж ні, то такі люди приречені на одруження. І вони пройшли всі ці випробування – власні, чужі, реальні, придумані, потрібні і дріб’язкові.

Жили з відчуттям полегкості, бо вже не треба випробувань. Все, вони виграли змагання і можуть насолоджуватися виграшем. Принаймні, у Зоряни. Оскільки зрадив саме Тарас, то у нього такого відчуття не було. Або було та не довго. Зоряна тішилася новим статусом, новим спільними правилам, безмежним часом поруч з ним.

А потім ця жінка, що обіймає його в кафе. Ця щаслива жінка. Зоряна прийшла додому і почала пригадувати, коли ж закінчилася її ідилія. Ось тепер. Щойно. Дивно, вона про ніщо не здогадувалася. А він нічого й не пояснював.

Після розлучення вона то прагнула одразу знайти йому заміну, то впадала в ступор, потім знову гарячково шукала людину, яка має бути вірна до скону. І нікого не було.. Потім ці перепади її втомили, вона стала більше часу приділяти саме собі – чого вона потребує, чого прагне, що її тішить. Виявилося, що вона абсолютно порожня. Їй нічого не треба і нічого не прагне. Просто хоче жити і насолоджуватися життям. Бути поруч з коханою людиною, смажити йому яєчню з цибулею, готувати чай з молоком, думати про якісь приємні для обох побутові речі. Що випрати, що приготувати, чи піти в кіно чи побути вдома. Нічого особливого.

Вона була особлива тільки в цих стосунках. Так, була, а потім щось сталося і вже вона звичайнісінька розлучена жінка з мішками під очима і безпросвітною втомою. Нудна робота, живе з батьками. Живе чужими інтересами, чужими вказівками, чужою метою. Чи жила хоч колись своєю? Не знає. Вже нічого не знає.

Зіткнулися на світлофорі, йшли в різні сторони і тут раптом таке. Зло подивилися на винуватця, тобто, один на одного, і машинально перепросили.

– Зірко!, – крикнув їй навздогін, а потім наздогнав, – Привіт.

– Привіт, – відказала тихо.

– Як ти?

– Прекрасно, не видно?

– Так. Видно. Маєш кілька хвилин поговорити?

– Маю, але не дуже хочу тратити ще й їх на тебе, – пішла.

Потім думала про що хотів поговорити, може, просити вибачення чи вернутися? Але то марна надія, напевно, щось загубив з документів чи щось треба підписати ще. Та байдуже.

Проте зранку вдягалася ретельніше і так само фарбувалася. Мало що може статися. Виглядала всю дорогу до роботи його високу статуру, але дарма. Випадковість. Біля офісу чує:

– Зірко!

Може, все ж вони не випадковість один для одного?

Автор: Ксеня Ропота.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page