fbpx

Цю новину мені не син розповів, а сусідка на хвості принесла. Я аж не могла спам’ятатися за який час дитині вже три роки, коли він тільки скінчив навчання. Але правда виявилася ще гіршою. Я, звичайно, до невістки ставлюся прохолодно, але тепер мені її шкода

Мене доля завела на заробітки в Італію, де я вже двадцять років працюю. Ведеться мені добре: і собі живу, як людина та ще й дітям допомагаю. Маю двох синів, старшому Маркові двадцять дев’ять, а молодшому Тарасикові двадцять чотири.

Батько їх не був ні на що не здатен, тому сидів з дітьми, а я отак по світу моталася. Але хоч добре, що діти були при нагляді та опіці.

Чоловік мій ще рахується як мій чоловік, але ми вже чужі люди. Проте, впевнена, що він це все знав, але мені й слова не сказав!

Старшого сина ми женили вже як три роки, поки діток у них нема, але хто ж з цим тепер поспішає? Я подарувала молодятам квартиру і вони собі там щасливо живуть та мені дякують.

А мені що більше треба.

Аж ось сусідка моя вернулася з перезмінки і каже мені:

– Ольго, будеш, певно, й друге весілля робити, бо вже живе з Тарасом жінка з дитиною. Хлопчик точно його, бо і брови і ніс, а вуха… То ваше родинне!

І так мені стало неприємно. Як же так? я їх годую всіх, а вони своє життя отак? І ще й слова мені не кажуть!

Я тоді давай телефонувати, розпитую так здалеку що та як, а вони ж мовчать! Що Тарас води в рота набрав, що старий!

Я тоді не витримала:

– Що то, – кажу, – мені Ганна каже, що у вас жінка живе з дитиною? Якщо ти Тарасе надумав женитися, то чого я це дізнаюся від чужих людей? То я таке заслужила за ці всі роки, що я вас годую?

– Мамо, я не планую женитися, – каже мені син.

– Як то? А чого та жінка у вас живе?

– Бо немає де жити, от і у нас живе.

– Ви там геть подуріли? Ви якийсь готель відкрили, а я не знаю?

– Мамо, вона тимчасово у нас живе, поки знайде роботу, а там піде.

– А дитина?

– Що дитина, – кліпає Тарас.

– Дитина теж не твоя?

– Ні, не моя.

– А чого ж ти брешеш?

– Мамо, я не брешу.

І отак я ніякої правди не дізналася. Знаєте, я на ту хату горбачуся купу років і не хочу аби якісь чужі люди там знаходилися. Я зрозуміла, що все отак просто не є і вирішила їхати додому, щоб на всьому цьому поставити крапку.

Приїхала. Зустріли. Наче раді, але я зазираю за тою жінкою.

А її нема, аж тут раптово забігає дитина до кухні, де ми сидимо… ну чисто мій Тарасик. А за ним зніяковіла дівчина.

– Я не хотіла вам заважати…

– Добре, що ти прийшла. Давайте все на чистоту, бо я бачу, що дитина наша. Я ці вуха з пологового пам’ятаю!

Але такої відповіді я не чекала.

– Мамо, то дитина Марка…

Я завмерла…

Виявляється, Марко перед весіллям вирішив отак погуляти на останок. Поїхав десь на дискотеку, побачив там цю дівчину і отак сталося, що нічого їй не сказав про те, що без п’яти хвилин чужий чоловік… Звичайно, що потім цій дівчині донесли, що хлопець одружився, але що вже було робити? Вона поїхала на навчання і щоб батьки не бачили няньчила малюка, ховалася від усіх, але ж без підтримки самій дуже важко.

Тому вирішила, що й ми маємо якусь участь у вихованні онука взяти.

А тут на поріг Марко зі своєю дружиною… Як побачив ту дівчину і дитину… Що тут почалося… невістка вся в нервах, а ми з старим що? Наш же онук. Наш, рідненький!

Таке янголятко. То, що тепер на мене невістці злитися, що Галя живе з нами і з дитиною? Треба було швидше думати, а не чекати з дітьми.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page