У мене з дитинства була широка кістка… Я дивилася на свою тендітну маму, а вона на мене і в очах у нас читалося одне – за що?
Мама вирішила взяти справу в свої руки і почала готувати для мене окремі несмачні страви і дуже дивувалася, що нічого не відбувається в позитивну сторону…
Вона не знала, що я доїдаю в школі за учнями, що я напрошуюся в гості до подружок, щоб там поїсти, що я потайки беру з холодильника їжу і їм вночі в своїй кімнаті… Коли стала старшою, то брала у мами гроші і купувала собі смачні бутерброди і хот-доги…
Коли у мене сталося перше кохання, то мама не розраджувала моє розбите серце, а додавала:
– Ти на себе подивися! Та добре подумай!
Від переживань й справді не хотілося нічого, а тим більше їсти… Вага пішла, але не настільки, як би хотілося…
Далі було навчання в інституті і вічні гойдалки з вагою: то набирала, то скидала…
Після закінчення я влаштувалася на роботу і тоді вперше вийшла заміж за колегу. Андрій, мені здавалося, любив мене таку, яка я є.
Нам було разом дуже добре і скоро у зрозуміла, що при надії.
Тоді я розслабилася остаточно, адже для дитинки нічого не шкода. Потім нічого не шкода для її годування…
Якось Андрій прийшов дуже сумний, я спитала в чому справа і він відповів, що нас запросили на весілля до колег.
Я дуже втішилася, адже хотіла вже вийти в люди не лише з дитячою коляскою.
Кинулася в гардероб приміряти плаття, але ні одне не налазило. Я тоді попросила в Андрія гроші на нове, і почула:
– Я не хочу з тобою нікуди йти…
– Чому?, – здивовано спитала я.
– Бо ти себе в дзеркалі бачила?
Я не розуміла про що він, не розуміла, чому він збирає речі і йде геть…
Я ж така, як і була… в душі…
Тоді я вирішила, що він до мене ще приповзе, коли я скину пару кіло. Дитину в садок відведи, на роботу піди, ввечері така стомлена, що й їсти нема сили…
Я стала стрункіша, але Андрій не вертався.
Виявилося, що він затримувався на роботі, бо мав давно іншу…
Тортики стали моїми ліками від горя.
І так я «лікувалася», поки була молода, поки ще можна було собі брехати, що от-от зустріну чоловіка, який мене полюбить за те, що я просто є.
Син вже випурхнув з нашої квартири, виїхав за кордон, стало мені сумно в тиші, а здавалося, що я вже звикла до неї.
На людях така весела щебетушка, а вдома…
В сорок п’ять мені знову зустрівся чоловік, рідний і мій, Остап…
Він вихваляв мою їжу, моє добре серце і мою квартиру…
Ми розписалися і стали жити-поживати, я готую, а він хвалить і їсть.
Я знову розслабилася і ситуація повторилася.
Остап почав говорити слова, про які й не думав на початку нашого знайомства, а це дивно, бо я ж не змінилася, тільки додалося об’єму!
Я показала йому на двері, бо вже стала мудріша і мій спокій вартий більшого, ніж право висловитися якомусь там чоловікові.
Я в себе одна і хочеться мені тортика – прошу, хочеться нову сукню – є кравчиня, яка мені пошиє, хочеться радості – для того є друзі.
Вже думаю, що заведу собі кота і буде мені не так самотньо. Назву його Остапом, хай знає!
Так, можна прожити без чоловіка, але без гідності не проживеш! А я маю не лише об’єми, але й гідність. Отак собі на носі й зарубайте!
Фото Ярослава Романюка
