Життя з Віталиком починалося стандартно – гуртожитки, далі своя однокімнатна квартира, далі діти і двокімнатна. Чоловік заробляв на нас усіх, не буду кривити душею. З цього приводу свекруха завжди заламувала руки, що я розпаслася, а її синочок на всіх нас робить.

Але в мене таке питання – а в тодішні часи хіба жінка отримувала більше за чоловіка? Та й тепер я теж не бачу аби жінки всі як одна могли заробити більше за чоловіка та не потребувати його підтримки.

Так от, заробляв Віталик, але ми все одно мали змогу купити путівки і поїхати відпочити. Пригадую, що тоді мало ми з дівчатами не посварилися на тій путівці в Коблево, я була така рада, що й словами не передати.

Домовилися, що відвеземо дітей до моїх батьків в село, а самі поїдемо. І що ви думаєте?

Так, мати Віталика вирішила до нас приїхати, бо вона себе зле чує і треба перевіритися. Відповідно, вже ніхто нікуди не їде.

Я мусила прикусити язик і віддати путівки дешевше, ніж я її брала, бо залишився день і не всі могли поїхати.

З свекрухою все стало добре і я тішила себе думкою, що вчинила правильно, як людина, а колись ще відпочинемо. Але така ситуація почала повторюватися чи не за щораз, як ми мали кудись поїхати відпочити чи на якісь весілля чи ювілеї. Тут як тут свекруха з тиском і їй дуже треба уваги.

Мама моя жаліла сваху, казала, що така молода жінка, а так вже себе чує.

Але якось я все й розгадала. Ми мали йти до моєї сестри на весілля, я купила гарне плаття, взяли відповідний подарунок і тут чую, як Віталик телефонує мамі.

– Мамо, як справи? У нас все добре. Ми йдемо в цю суботу на весілля.

Ну, що таке, сказав і сказав, як чую відповідь:

– А тій лише аби гульки, лиш би твої гроші на вітер пустити!

Вона далі бубніла про те, що я не бережу її сина і маю мати хоч якусь совість та перестати тягнути з нього жили.

І в п’ятницю мама приїхала до нас з тиском… Вона охкала, трималася за голову, просила полежати, казала, що покидає наш світ…

Тоді вперше я залишила чоловіка вдома самого з матір’ю, а сама поїхала на весілля.

– Бачиш яка? На мене, на твою матір їй все одно, а як мене не стане, а вона там веселитися буде?

Це все вона говорила поки я збиралася, а далі вже сам Віталій казав, чого це я таку велику суму понесла, якщо він не йшов.

– Правду мама каже, що тобі лиш би грошима розкидатися. Тільки я принесу зарплату, як ти вже по магазинах.

– Чоловіче, а з чим я маю по магазинах ходити? Та й ти не бачиш, що всюди треба – чи дітям, чи до хати? Та я вже на себе не дуже й витрачаю, як якесь плаття куплю раз в рік, то хіба рахується?

Але Віталія наче підмінили і я зрозуміла, що треба діяти по-іншому.

– Чоловіче, а ти ніколи не думав, що твоя мама ніде й не відпочивала і нам не дає. Вона думає, що відпочивати треба лише в селі після важкої роботи і все. Давай ми її візьмемо з собою на море? І вона відпочине і ми матимемо на кого дітей залишити?

– Я про це й не думав.

– А я думала і не раз, погоджуйся.

І так ми вивезли свекруху на море, по дорозі в потязі вона все на тиск скаржилася та на спеку, подуху, але вже на морі вона з кожним днем все менше і менше бурчала. Думаю, її серце відтануло, коли бачила, як діти веселилися всьому – і морю, і піску, і ракушкам, і водоростям, і черешні, і абрикосам…

Вона не змінилася, просто Віталій перестав їй розповідати, куди ми ходимо, бо я йому все на пальцях пояснила, що наші витрати – то вже привід свекрухи відчути себе зле. Так і дотепер, що не куплю для неї, то все було або на акції, або мало грошей.

Мені не важко сказати правду, але як людину аж так зачіпає, то краще я зменшу суму, бо людина, яка все життя економить, не розуміє, як це можна витратити на щось таке, що приносить радість.

Фото Ярослав Романюк

Автор Ксеня Ропота