— Андрію, ти знову купив собі той дорогий кавовий апарат для офісу? Я ж просила тебе думати про наші спільні витрати, а не хапати все, що блищить на полиці. Ми зараз не в тому становищі, щоб розкішно жити, — спокійно, але твердо сказала я, стоячи біля плити й помішуючи вечерю.
Він різко повернувся від столу, де розкладав покупки, і його обличчя спалахнуло роздратуванням.
— Маріє, це не апарат, це нормальна кава, яку п’ють нормальні люди. А ти знову тягнеш сюди той дешевий порошок, від якого смак, як у старій шкарпетці. І взагалі, я заробляю, я й вирішую, на що витрачати. А ти тільки й робиш, що рахуєш кожну копійку, ніби ми на межі виживання!
— Ти заробляєш? — я відклала ложку й подивилася йому прямо в очі. — А коли я просила додати на табір для Богдана, ти сказав, що грошей немає фізично. Що карта порожня. Що криза на роботі. А сам щойно повернувся з обіду в тому дорогому ресторані в центрі Києва. То як, Андрію? Для себе гроші є, а для сина — ні?
Він наблизився, голос став гучнішим, повним самовпевненості.
— Богдану вистачить і села в бабусі! Свіже повітря, город, справжнє життя. А не якісь там басейни й тренери за шалені гроші. Я вирішив. Крапка. А ти, якщо така принципова, могла б і сама більше заробляти, а не сидіти в декреті роками й вимагати від мене всього!
— Я сиділа в декреті? — мій голос затремтів, але я не відвела погляд. — Я працюю вдома, виховую твого сина, веду весь побут, а ти мені дорікаєш? Ти пропонуєш Богдану ціле літо копати картоплю замість відпочинку з друзями, бо тобі шкода грошей. А сам плануєш щось інше, правда ж?
Він засміявся, але в сміху було щось нервове.
— Та що ти вигадуєш? Який ще план?
Я дістала його телефон зі столу й повернула екраном до нього. Повідомлення від туроператора світилося яскраво.
— Туреччина. П’ять зірок. Все включено. Гості: Андрій, Ольга, двоє дітей. Оплата пройшла. Приємного відпочинку. То це твоя «криза», Андрію? Це твої «порожні кишені»?
Його обличчя побіліло, потім почервоніло. Він вихопив телефон, але вже пізно.
— Це… це для дітей! — вигукнув він. — Від першого шлюбу! Вони заслужили! А ти зі своїм Богданом тільки й робите, що витрачаєте мої гроші!
— Заслужили? — я відчула, як усе всередині стискається від болю й гніву. — А мій син не заслуговує? Той, хто живе з тобою під одним дахом? Ти йому грядки, а своїм — море й люкс? Йди звідси, Андрію. Забирай свої речі й їдь до своєї «справжньої сім’ї». Тут тобі більше не місце.
Він стояв, ніби приголомшений, а я вже йшла до спальні, відкрила шафу й почала діставати його одяг.
Той вечір я пам’ятаю до найменших деталей. Але щоб зрозуміти, як ми дійшли до цього, треба повернутися трохи назад.
Мене звати Марія. Я живу в Києві, у звичайній двокімнатній квартирі на Троєщині, яку купила ще до шлюбу на свої заощадження й кредит.
П’ять років тому я вийшла заміж за Андрія. Він здавався таким надійним: успішний менеджер у логістичній компанії, завжди охайний, з гарними манерами.
У нього вже були двоє дітей від першого шлюбу, але він казав, що хоче нову сім’ю, справжню.
Ми швидко побралися, народили Богдана. Спочатку все було добре. Він допомагав, цікавився, планували спільне майбутнє.
Але десь півтора року тому все змінилося. Андрій почав постійно скаржитися на роботу. Мовляв, клієнти затримують оплати, начальник вимагає неможливого, премій немає.
Він почав контролювати кожну мою покупку. Якщо я брала трохи кращий йогурт чи фрукти не з базару, а з супермаркету — одразу зауваження.
— Маріє, ти знову взяла ці дорогі яблука? Є ж дешевші, місцеві, — казав він, перебираючи пакет.
— Андрію, це сезонні, свіжі. Дитина має їсти нормально, — відповідала я, намагаючись не дратуватися.
— Нормально — це не розкіш. Ми маємо економити. Я ж не просто так працюю цілими днями.
При цьому сам він не відмовляв собі ні в чому. Новий смартфон — бо «для роботи потрібен».
Обіди в центрі — бо «з клієнтами треба виглядати відповідно». Дорогий одяг — бо «статус». Я мовчала. Думала, що це тимчасово.
А потім настав червень. Богдан уже пів року мріяв про спортивний табір у Карпатах. Там були тренування з футболу, басейн, походи в гори, англійська з носіями.
Він навіть з друзями листування вів, планували разом їхати. Я відкладала з своєї зарплати — працюю фрілансером, перекладачем — але не вистачало. Попросила Андрія додати.
Ми сиділи на кухні. Богдан уже спав.
Андрію, треба доплатити за табір. Я відклала частину, але ще трохи бракує. Допоможеш?
Він подивився на мене так, ніби я попросила купити машину.
— Який ще табір? Маріє, ти серйозно? За ці гроші можна пів року жити! Там що, золоті м’ячі й тренери-олімпійці?
— Це нормальний табір, сертифікований. Богдан дуже хоче. Ми ж обіцяли.
— Обіцяли, коли гроші були. А зараз криза. Нехай їде до твоєї мами в село під Житомир. Там повітря, природа, бабуся порадіє. І головне — безкоштовно.
— Ти хочеш, щоб він ціле літо працював на городі замість відпочинку?
— Працював? — він усміхнувся зверхньо. — Пару грядок прополоти — це не праця, це виховання. Хай вчиться цінувати те, що має. Я в його віці…
— Ти в його віці жив у місті й їздив на море з батьками, — перебила я. — Не треба йому твоїх історій про «важке дитинство».
— Я вирішив, Маріє. Грошей немає. Крапка.
Він встав і пішов у душ, ніби розмову завершено. Я сиділа й думала: як так? Він же батько.
Як він може так легко перекреслити мрію сина?
А потім стався той випадок з телефоном.
Він вийшов з кухні, забувши смартфон на столі. Екран засвітився — повідомлення від туроператора.
Я не збиралася підглядати, але побачила текст. І все стало на місця.
Туреччина.
П’ять зірок. Ольга — його колишня дружина. Двоє їхніх спільних дітей. І він сам у списку гостей. Оплата пройшла.
Я сиділа, дивлячись на екран, і відчувала, як усе всередині перевертається. Ось куди йшли його «кризові» гроші.
Ось чому він економив на нас. Ось чому мій син мав їхати на город.
Коли він вийшов із душу, свіжий і задоволений, я вже тримала його телефон.
— Приємного відпочинку, Андрію, — тихо сказала я, показуючи екран.
Він сполотнів.
— Це… це не те, що ти думаєш.
— А що я думаю? Що ти плануєш сімейний відпочинок із колишньою дружиною, поки ми тут економимо на хлібі?
Він почав виправдовуватися. Спочатку — що це «для дітей». Що вони «обділені». Що він «винен» перед ними. Що Ольга одна тягне двох синів. Що це «компенсація».
— А Богдан не обділений? — питала я. — Той, хто називає тебе татом щодня? Йому компенсація — грядки?
— У Богдана є я! — майже вигукнув він. — Я поруч! А вони бачать мене раз на місяць!
— То ти хочеш бути героєм для них, а тут — скупим контролером?
Він перейшов до захисту.
— Це мої гроші! Я заробив! Я вирішую!
— Твої гроші? — я піднялася. — Коли ми платимо за комуналку — це спільні. Коли мені треба щось для дому — це «зайве». А коли ти витрачаєш величезну суму на колишню сім’ю — це твої?
Діалог тривав довго. Він звинувачував мене в меркантильності. Казав, що я «не розумію його провини». Що Ольга «ніколи не пиляла». Що вона «вдячна». А я тільки вимагаю.
— Вдячна? — я гірко усміхнулася. — Ще б пак. За такі гроші будь-хто буде вдячним.
І тоді я сказала головне.
— Їдь до них, Андрію. Раз вони для тебе важливіші. Забирай речі й їдь.
Він спочатку думав, що жартую. Потім почав просити. Обіцяв позичити грошей на табір.
Казав, що «погорячився». Але я вже все вирішила.
Я пішла до спальні й почала діставати його речі. Не акуратно — просто кидала на підлогу.
Сорочки, які я прасувала. Костюми, які чистила. Взуття, яке купувала.
— Маріє, ти що? Зупинися!
— Допомагаю тобі збиратися. Ти ж поспішаєш до своєї «справжньої сім’ї».
Він намагався зупинити мене, але я була непохитна.
— Ти не маєш права! Це й моя квартира!
— Ні, Андрію. Це моя. Куплена до шлюбу. Ти тут тільки гість був. Гість, який економив на всьому, щоб спонсорувати іншу сім’ю.
Він зібрав речі в сумку, лаючись і звинувачуючи. Казав, що я «стерва». Що пожалкую. Що він «зробить мою життя казкою», якби я не була такою «дріб’язковою».
— Іди, — сказала я біля дверей. — І не повертайся.
Він пішов, грюкнувши дверима. Я стояла в коридорі, дивлячись на порожнє місце, де стояли його черевики. І вперше за довгий час відчула полегшення.
Богдан спав, не знаючи нічого. Наступного ранку я все йому розповіла. Обережно, по-дитячому.
— Тато поїхав у відпустку. Надовго.
— А ми коли поїдемо в табір?
— Поїдемо, сонечко. Обов’язково.
Я позичила в мами, додала свої заощадження, і ми оплатили табір. Богдан поїхав щасливий, з друзями, засмаглий повернувся, повний історій.
А про Андрія я дізналася пізніше. Від спільних знайомих. Він поїхав до Ольги, впевнений, що його зустрінуть з обіймами.
Привіз сумки, заявив, що «обрав справжню сім’ю».
Але Ольга була холодна. Вона сказала, що відпочинок — це добре, гроші — дітям. Але жити з ним вона не хоче.
У неї вже є інший чоловік. Той, хто не хвалиться подарунками, а просто допомагає. І той чоловік теж летить із ними. За свої гроші.
Андрій залишився ні з чим. Гроші витрачені. Квартири немає. Ольга його не пустила. Він дзвонив знайомим, просив переночувати.
Знімав дешеву кімнату десь на околиці. Працював, але вже без колишнього блиску.
Я не тішалася. Просто відчула, що справедливість існує.
Минуло кілька місяців. Богдан у школі, я працюю, ми живемо спокійно. Мама допомагає. Друзі підтримують.
Іноді думаю: чи правильно я зробила, що вигнала його так різко? Чи мала б дати шанс? Але потім згадую його слова, його брехню, його егоїзм — і розумію: ні.
А ви як думаєте? Чи права я була, захищаючи себе й сина? Чи все ж мала б пробачити заради «сім’ї»?
Головна картинка ілюстративна.
