Вечірнє світло ледь пробивалося крізь фіранки на кухні. Я сидів за столом, розкладаючи стос старих газет, а мій син, Орест, стояв біля шафи, недбало кидаючи в пакети щойно придбані продукти. У мене в кишені лежала картка, на яку донька щомісяця переказувала допомогу. Час настав.
— Оресте, сину, — почав я, намагаючись зберегти спокійний тон, — ти повернувся з магазину, і я вдячний тобі за покупки. Будь ласка, поверни мені мою основну фінансову картку.
Орест, не обертаючись, поставив пакет на стіл і знизав плечима.
— А навіщо вона тобі, тату? Я все купив, бачиш? Хіба я погано впорався?
— Справа не в тому, як ти впорався, — я відчув, як у мені починає зростати внутрішнє обурення. — Справа в тому, що це моя картка, і я хочу, щоб вона була при мені. Вона мені потрібна.
Він нарешті обернувся. У його погляді не було ані сорому, ані прохання. Була лише повна впевненість у своїй правоті, яка межувала зі зверхністю.
— Тату, ну не починай. Ми ж не голодуємо, правда? — його тон був поблажливий, як до малої дитини. — Я керую нашими спільними коштами. І так зручніше. Я ж відповідальний за продукти, за оплату комунальних послуг, за все, що потрібно в домі. Навіщо тобі зайвий клопіт? Я куплю, що треба, ми якось протягнемо.
— Я сам вирішуватиму, що мені потрібно, і сам керуватиму своїми коштами, — я підвищив голос, намагаючись протиставити його байдужості свою рішучість. — Ти вже більше тижня її не повертаєш. Це мої заощадження, Оресте.
Він зробив крок до столу, нахилившись до мене.
— Твої? А ти що, збираєшся щось купувати? Ти ж майже нікуди не виходиш. Я все приношу. Ти натякаєш на те, що я нечесний? Це ображає мене, тату! Я твій син! Твоя допомога — це мій єдиний спосіб утримувати себе зараз.
— Моя допомога — це допомога, а не повний фінансовий контроль! Ти отримуєш доступ до моїх засобів і вирішуєш, що мені потрібно, а що ні. А якщо мені знадобиться придбати щось для себе, що не входить у твій список необхідного? Ти мені дозволиш?
Орест випрямився, у його очах промайнуло роздратування.
— Тату, не ускладнюй життя. Ми в скрутному становищі. Я просто піклуюся про те, щоб ми вдвох не залишилися без засобів до існування. Я поверну тобі картку, коли знайду постійну роботу. А доти, повір мені, так буде краще.
Я дивився на нього, і в цей момент остаточно усвідомив: він не просто забув, він не просто “піклується”. Він забрав моє фінансове самоврядування і вирішив, що керуватиме моїм життям.
Моє обурення було настільки сильним, що я ледве стримував емоції. Я вирішив відкласти подальший розвиток гострої розмови, але цей момент став відправною точкою. Моє терпіння вичерпалося.
Мене звати Сергій, і я – батько двох дорослих дітей. Моє життя завжди було зосереджене на їхньому добробуті. Ми з дружиною, Катериною, виростили доньку та сина, вкладаючи в них усі наші сили, надії та, звісно, значні заощадження.
Наша старша донька, Сніжана, завжди була відповідальною та цілеспрямованою. Вона давно живе за межами нашої країни, вийшла заміж за гідного чоловіка і повністю адаптувалася до життя в іншій європейській державі.
Вона працює, має успішну кар’єру, і щомісяця, знаючи про мій пенсійний статус, регулярно надсилає мені грошові перекази. Ці кошти йдуть на окрему банківську картку і є моїм надійним фінансовим резервом. Сніжана – моя справжня опора.
З молодшим сином, Орестом, усе склалося інакше. Він ніяк не міг знайти свого місця у світі, постійно змінював напрямки навчання, перебивався нетривалими заробітками. І, що найгірше, він повністю звик жити за мій рахунок.
Протягом тривалого часу ситуація була більш-менш стабільною. Орест знав, що кожен місяць на мою основну пенсійну картку надходить певна сума, і він звик до того, що я його час від часу “рятую” невеликими позиками чи оплатою його рахунків.
Це втягнуло його в такий спосіб життя, що він просто не хотів шукати для себе постійної та відповідальної роботи. Навіщо? Коли є постійний фінансовий потік.
Рік тому все було по-іншому. Орест одружився з гарною дівчиною, і ми з Катериною щиро раділи за нього. Ми тоді думали, що шлюб, відповідальність за власну родину, нарешті його змінить. Ми сподівалися, що він стане серйознішим, візьметься за розум.
— Катю, ти бачила, як він щасливий? — казав я дружині. — Це той момент, коли він, нарешті, стане на ноги.
— Сподіваюся, Сергію, — відповідала вона. — Йому потрібна була справжня мотивація.
Але наші надії виявилися марними, і незабаром неприємні події почали сипатися одна за одною. Найсумнішим і найважчим з них став раптовий і передчасний відхід моєї коханої дружини, Катерини.
Це вибило мене з колії, завдало глибокого душевного болю і залишило в моєму житті величезну порожнечу.
Майже одразу після того, проблеми почалися і в Ореста. Його невелику фірму, де він працював за контрактом, ліквідували, і його скоротили. Оплачувати орендоване помешкання він не міг.
Теща Ореста сприйняла його фінансові проблеми дуже гостро, постійно додаючи емоційного напруження у їхні стосунки. Вона була незадоволена його безробіттям і тим, що він не забезпечує її доньку. Їхнє спільне життя швидко перетворилося на суцільне розчарування. Зрештою, Орест подав на розлучення і переїхав жити до мене.
— Тату, мені нікуди йти, — сказав він, в’їжджаючи з кількома валізами. — Я знайду роботу, я обіцяю. Але поки що мені потрібен час, щоб прийти до тями.
Я не міг відмовити синові, особливо після того, як втратив дружину. Мені було самотньо, і я вірив, що він справді намагатиметься виправити ситуацію.
Орест заробляв невеликими, разовими підробітками, але цих коштів ледве вистачало йому на дрібні витрати. З грошима у нього справді було напружено, і я, бажаючи полегшити йому життя, час від часу давав йому свою основну пенсійну картку, коли він збирався до супермаркету.
— Оресте, візьми картку, придбай, що потрібно, і поверни мені, — казав я. — Постарайся вкластися в розумну суму.
Спочатку він брав картку з деякою ніяковістю і завжди одразу її повертав. Я бачив, що йому соромно просити.
— Дякую, тату. Я віддам, як тільки знайду нормальну роботу, — обіцяв він.
Але з часом його збентеження зникло. Одного разу він повернувся з супермаркету, приніс продукти, але картку мені не віддав. Я не став акцентувати на цьому увагу. Подумав, що син просто втомився і забув про неї, залишивши у себе в гаманці.
Але все виявилося набагато складніше. Орест «не згадав» про повернення моєї основної картки ні наступного дня, ні через три дні.
Я чекав, сподіваючись, що він сам згадає і віддасть. Я намагався зберігати спокій. Проте через тиждень, коли мені знадобилося оплатити певні рахунки, я все ж попросив його:
— Оресте, мені потрібно сплатити комунальні послуги. Будь ласка, поверни мені картку.
І тут я зіткнувся з тим хамським опором, який прозвучав у діалозі на початку.
— А навіщо вона тобі, тату? Я куплю, що потрібно, ми якось протягнемо, — відповів він тоді.
У той момент я чомусь не знайшов, що відповісти на таку зухвалу відповідь. Можливо, я був занадто збитий з пантелику його нахабством, або просто не хотів здіймати галас.
Напевно, потрібно було одразу рішуче розставити всі крапки над «і», забрати картку, вимагати, щоб він знайшов гідну роботу і припинив жити за мій рахунок. Але я цього не зробив.
І тепер я живу у своєрідній залежності від власного сина.
Він розпоряджається моїми коштами, вирішує, що нам «потрібно» придбати для дому, а що, на його думку, є зайвою тратою.
— Тату, навіщо тобі той дорогий сир? — може запитати він, оглядаючи список покупок. — Я купив звичайний. Так економічніше.
— Це мої гроші, Оресте, і я хочу їсти той сир, який мені подобається, — намагаюся я обстоювати своє право.
— Так, але вони наші спільні зараз. І я повинен піклуватися про наш бюджет, — без тіні сумніву відповідає він. — Ти ж не хочеш, щоб ми в кінці місяця залишилися ні з чим?
Слава Богу, що мені допомагає Сніжана. Її перекази надходять на окрему, іншу банківську картку, яку я тримаю при собі. Це мій недоторканний резерв, мій особистий запас.
Періодично Орест не вписується у мій основний пенсійний бюджет. Тоді він починає обережно, але наполегливо, натякати на перекази від сестри.
— Тату, бачиш, треба заплатити за електрику, а на твоїй картці майже нічого не лишилося. Може, ти позичиш мені трохи зі своїх заощаджень? Ти ж можеш взяти з іншої картки. Ти ж їх не витрачаєш.
Я не маю наміру його «рятувати» з цього резерву, бо тоді я залишуся зовсім без грошей і буду повністю залежним від його примх.
— Ні, Оресте, — твердо кажу я. — Це мої особисті заощадження. На них не розраховуй. Тобі потрібно навчитися правильно розподіляти ті кошти, які є.
Я часто думаю про Сніжану. Я впевнений, що вона швидко поставила б брата на місце. Вона жінка рішуча, енергійна і дуже прагматична. Один дзвінок від неї, і Орест, мабуть, одразу б повернув мені картку і почав шукати роботу.
Але мені не хочеться сварити брата і сестру. Я боюся, що якщо вона втрутиться, це призведе до великого родинного розладу. Орест може образитися на сестру, вирішити, що вона втручається в його життя, і їхні стосунки можуть бути остаточно зруйновані. Через це я мовчу. Принаймні, поки що.
Я розумію, що моя мовчазна згода стала причиною його нахабства. Моя надмірна доброта і бажання йому допомогти, особливо після того, як не стало Катерини, обернулися проти мене. Я дозволив йому перетнути межу.
Якось увечері, коли Орест дивився телевізор, я знову взяв до рук телефон, дивлячись на номер Сніжани.
— Що ти задумав, тату? — запитав Орест, навіть не відриваючись від екрана.
— Нічого, сину, — відповів я, кладучи телефон. — Просто думаю, чи варто мені замовити доставку деяких продуктів.
Він байдуже знизав плечима.
— Не варто. Я сам куплю завтра, — він поклав на це крапку.
Я зітхнув. дуже люблю своїх дітей, бажаю їм усього найкращого, але те що відбувається мені дуже не подобається. От як вчинити у цій ситуації правильно?
Головна кратинка ілюстративна.
