— Ти подиви, яка то є краса? – сплеснула руками свекруха. – Звідки таке чудо? Дорого напевно?

— Чоловік подарував це минулого тижня, — я зніяковіла від компліменту свекрухи, не чекаючи від неї такого.

— Мій син? — Її брови злетіли вгору. — А на які гроші, дозволь запитати?

— На свої! — чоловік вийшов з кухні, витираючи руки рушником. — Я ж працюю!

— Працює він! — передражнила вона. — А квартиру знімати на що будете? Машину коли купите? Чи ти вирішив усю зарплату на ганчір’я спускати?

На просторій кухні, де ще мить тому панувала затишна атмосфера сімейного обіду, стало холодно. Я машинально поправила поділ нового плаття за 10 000 гривень — ніжно-блакитного, з вишуканою вишивкою на комірі.

— Ми справляємося! — примирливо сказав чоловік. — І на квартиру відкладаємо, і на машину.

— Оце й воно, що відкладаєте! — Вона грюкнула чашкою об стіл так, що чай ляпнув на скатертину. — А замість того, щоб накопичити й купити, ти витрачаєш 10 000 гривень на сукні!

— Воно не таке вже й дороге.

— Мовчи! — обірвала вона. — Я бачу, як вона тобою вертить! Спочатку сукні, потім шуби вимагатиме, прикраси.

— Я нічого не вимагаю! — тихо, але твердо сказала я.

— Звісно-звісно! — вдавано всміхнулася вона. — Ти просто натякаєш, зітхаєш, робиш жалісливі очі! А мій син, біжить і купує все.

Чоловік розгублено переводив погляд із неї на мене. Вона підвелася з-за столу.

— Отже, так! Жодних необдуманих витрат на 10 000 гривень! Кожну покупку узгоджуй зі мною! Я не дозволю пускати гроші на вітер!

— Але.

— Жодних «але»! Я краще знаю, що вам треба! А твоя жінка, — вона зневажливо глянула на мене, — може й у старому походити! Не на подіум зібралася!

Мої щоки палали від образи й обурення, але я мовчала, знаючи, що слово лише погіршить усе.

— Добре! — несподівано погодився чоловік. — Ти права, нам треба економити!

— Оце правильно! А сукню цю за 10 000 гривень поверни в магазин! — задоволено кивнула вона.

— Ні! — уперше твердо сказав він. — Сукня залишиться!

— Дивись, — Вона смикнула головою незадоволено. — Тільки не скаржся, що на життя не вистачає!

Вона зібрала сумку й попрямувала до виходу.

— Наступної неділі чекаю вас на обід! І без нових нарядів, зрозуміла? — гримнула вона мені, обернувшись біля дверей, і, не дочекавшись відповіді, вийшла.

Коли двері зачинилися, я повернулася до чоловіка:

— Навіщо ти погодився?

— Так простіше! — зітхнув він. — Ти ж знаєш її — якщо перечити, буде гірше!

Я мовчки пішла до спальні, розстібаючи блискавку сукні.

Недільні обіди в неї стали ритуалом. Щоразу вона оглядала мене — що вдягла, які прикраси, чи нова помада. Після їжі починалося найважче:

— Тебе бачили на тижні в магазині одягу! Навіщо купив два шарфи за 2 000 гривень?

— Один собі, другий дружині! — неохоче відповідав чоловік.

— А старий шарф куди подів? — примружувалася вона. — Той, що я тобі подарувала?

— Він розтягнувся й вицвів.

— Звісно, вицвів! Бо твоя дружина пере неправильно! Спеціально псує речі, щоб нові купувати!

Я стискала в руках ложку. Хотілося сказати, що той шарф був синтетичний і колючий, але я мовчала.

Наступного тижня вона зателефонувала моєму чоловіку на роботу:

— Ти навіщо був у парфумерному магазині?

— Звідки знаєш? — розгубився він.

— Подруга тебе бачила! Парфуми аж за 3 000 гривень купував?

— Так, дружині.

— З якої радості? У неї полиця флаконами заставлена!

— Це мої зароблені гроші! Досить уже.

— Твої гроші — сімейні! А вона їх розтринькує! Жодних парфумів, зрозумів?

Він знову погодився. Як погоджувався, коли вона забороняла купувати мені туфлі за 8 000 гривень, сумку за 12 000 гривень чи крем для рук за 500 гривень.

Вона встановила тотальний контроль. Перевіряла чеки в його кишенях, розпитувала знайомих, вимагала звіту за кожну копійку.

— Може, досить? — не витримала я. — Ми не діти!

— Мовчи! — відрізала вона. — Мій син не розкидався б грішми! Це ти так на нього впливаєш! Такий час, а у вас жодної відкладеної гривні. Про що думаєте? Дорослі а гроші на вітер пускаєте, як малі діти.

Чоловік усе частіше затримувався на роботі, уникаючи дому, де чекали мої докори чи її дзвінки.

Я перестала просити подарунки. Доношувала старі речі, економила на косметиці, відмовлялася від кафе. Але їй усе було мало.

— Подивися на її манікюр! — обурювалася вона. — Знову в салон за 1 000 гривень ходила?

— Це не манікюр! — втомлено пояснювала я. — Я сама нафарбувала!

— Все одно! Лак коштує 300 гривень! Викинь усі її лаки!

Він слухняно зібрав мої лаки в пакет, але викинути не наважився — сховав у гаражі.

Увечері я дивилася на весільну фотографію, де ми щасливі й вільні. Де він дивиться на мене з любов’ю, а не з виною. Де немає її контролю.

«Невже це назавжди?» — думала я, згадуючи, як він ховав очі, забираючи мої лаки. І задумалася, чи зможу так жити.

Наближалася річниця весілля. Я таємно вибирала йому подарунок, відкладаючи зі своєї зарплати по 3 000 гривень.

Він теж готувався нишком. Пригледів мені браслет за 15 000 гривень — недорогий, але гарний. Сховав у шухляді стола, сподіваючись, що вона не знайде.

Але вона ніби відчувала.

— Ти пам’ятаєш, що скоро річниця?

— Так!

— І що не треба витрачати гроші на дурниці?

— Але це особливий день…

— Особливий — це коли квартиру за 5 000 000 гривень купите! А не цяцьки дарувати!

Я, почувши це з кухні, стиснула руки від обурення.

— Я хочу зробити дружині подарунок! — заперечив він.

— Жодних подарунків! — відкарбувала вона. — Це моє останнє слово!

Того вечора я не витримала:

— Чому ти дозволяєш їй нами командувати? Ми дорослі!

— Вона бажає нам добра! — звично почав він.

— Добра?! — Я різко повернулася. — Вона зробила наше життя злиденним! Контролює кожну покупку! Ти цього хотів, коли освідчувався?

— Ні.

— То чому мовчиш? Чому не захистиш наше право жити, як хочемо?

— Ти не розумієш.

— Я не розумію?! — Я відкрила шафу. — Дивись! Я ношу дешеві речі, хоч працюю в офісі і повинна відповідати рівню! Економлю на косметиці, перукарні, продуктах! І все одно для неї я транжира!

Він мовчав, опустивши голову. Я дістала з тумбочки коробочку.

— Я купила тобі подарунок на річницю. І подарую його, попри її заборони!

— Не треба.

— Треба! Бо я твоя дружина! Я тебе люблю! І маю право дарувати тобі подарунки!

Я кинула коробку на ліжко й вийшла. Він довго дивився на неї, не наважуючись відкрити. Потім дістав мій подарунок. Дивно, але як виявилось потім ми обрали майже однакові браслети одне для одного.

Тієї ночі ми спали окремо. Вранці він повернув браслет у магазин. Я, побачивши це, сховала той що подарував він мені у шафі.

Наша річниця минула без подарунків. Тільки вона тріумфально всміхалася за своїм столом.

Мій день народження припав на вівторок. Я не чекала свята — після річниці стало ясно, що вона зіпсує будь-яке торжество.

Чоловік прокинувся рано.

Телефон задзвонив, коли він збирався виходити…

— Що таке? Я поспішаю!

— Куди зібрався так рано? — звісно, це була його мама.

— На роботу!

— Чому не за годину?

— Справи.

— Сьогодні день народження твоєї дружини! — Її голос задзвенів. — Не смій витрачати на неї ні копійки!

— Я хочу купити квіти.

— Жодних квітів! Це марна трата!

— З якого дива я маю питати твого дозволу, щоб подарувати квіти дружині?

— Як ти смієш так говорити? — зайшлась вона.

— А як ти смієш указувати, що мені робити? — Його голос став твердим. — Вона моя дружина! Я її люблю й хочу робити їй подарунки!

— Невдячний! Після всього, що я.

— Досить! — обірвав він. — Я й так довго тебе слухав, мамо! два роки ми жили за твоїм сценарієм відклали аж 100 000 і знаєш що? Ми на межі розлучення, зате із грішми.

Він вимкнув телефон і пішов до квіткового магазину. Обрав найкрасивіші троянди за 3 000 гривень, додавши кілька штрихів для ідеалу.

Вона з’явилася за годину. Побачивши букет, зблідла.

— То ти не послухався.

— мамо нащо ти прийшла? — спокійно сказав він. — Сьогодні день народження моєї дружини, і я не дам тобі його зіпсувати!

— Ти про що?

— Я вже досить тебе слухав і раптом зрозумів. чого я виріс без батька. Мамо, йди!

— Можеш забути про матір! — кинула вона наостанок.

Але, найприкріше у цій ситуації те, що менший брат мого чоловіка планує одружитись за місяць. Весілля не буде, бо такий час і таки треба економити.

Молоді студенти і вирішили після весілля жити біля свекрухи моєї, бо знову ж таки економія. Дівчина при надії.

Дивлюсь я в її закохані і щасливі очі і не знаю, як мені бути? Попередити, сказати, що життя у домі свекрухи їй не буде? А чи хай розбираються самі, бо ніби як ладнають вони гарно?

От ви б попередили?

Головна картинка ілюстративна.