— Дай сюди свою банківську картку, Вікторе. Негайно! — голос моєї свекрухи пролунав у тиші нашої вітальні як гуркіт весняного грому.

Мій чоловік, який ще хвилину тому велично виходив із кухні, поправляючи краватку й бурмочучи щось про мою «неощадливість», на мить закляк. Його обличчя виражало суміш здивування та дитячого остраху.

— Мамо, ти про що? Це мої зароблені кошти… — почав був він, але Марія Іванівна навіть не дала йому закінчити.

— Твої? — вона підійшла ближче, і в її очах спалахнув такий вогонь, якого я ніколи раніше не бачила. — Ти називаєш це своїм, коли твоя дружина боїться зайвий раз купити дитині свіжі фрукти? Коли Ганна виглядає так, ніби не спала останні три роки, а в холодильнику — лише напівфабрикати, якими навіть вуличних котів соромно пригощати? Ти ж у нас «втомлений працівник», так? Ось і добре. Тепер я буду знімати твою заробітну платню. Будеш отримувати на кишенькові витрати — на каву та проїзд. І не дай Боже, — вона перевела погляд на мене, а потім знову на сина, — Ганна мені ще раз поскаржиться на твою поведінку. Ти мене знаєш, я жартувати не люблю.

Віктор лише безпорадно кліпав очима. Він слухняно дістав гаманець і простягнув пластикову картку матері. Я стояла осторонь, тримаючи на руках маленьку Маринку, і не вірила своїм очам. Людина, яка місяцями змушувала мене звітувати за кожну витрачену копійку, тепер стояла перед своєю матір’ю, наче малий школяр.

Мабуть, мені варто було замислитися ще тоді, коли під серцем забилося наше перше дитя. Ми з Віктором зустрічалися вже досить довго, але він чомусь зовсім не поспішав оформлювати наші стосунки офіційно.

Кожного разу, коли я заводила розмову про майбутнє, він знаходив сотні виправдань: то треба назбирати на «гідне свято», то зірки на небі не так стали, то робота забирає всі сили.

Зрештою, коли термін моєї вагітності вже перевалив за екватор, а живіт став помітним під будь-яким вільним одягом, я поставила питання руба.

— Вікторе, — сказала я тоді, намагаючись стримати тремтіння в голосі, — або ми стаємо справжньою родиною перед законом, або ми розходимося. Я не хочу, щоб наш Павлик народився в статусі, який змушуватиме мене червоніти.

Він погодився. Але те весілля… Ох, я б не назвала це святом своєї мрії. На сьомому місяці я почувалася не нареченою з казки, а незграбним великим судном.

Сукня тиснула, ноги набрякали, а веселитися та танцювати зовсім не хотілося. Я сиділа за столом, спостерігаючи за гостями, і десь глибоко всередині відчувала тривожний холодок. Чи справді це те щастя, про яке я мріяла?

Після народження Павлика моє життя перетворилося на нескінченний марафон. Бабусі жили далеко, або ж були занадто зайняті своїми справами, тож допомоги чекати було нізвідки. Я сподівалася на чоловіка, але Віктор швидко знайшов зручну позицію.

— Ганнусю, я ж на роботі з ранку до вечора, — казав він, коли я просила його вночі хоча б раз підійти до ліжечка сина. — Мені треба мати світлу голову, щоб заробляти гроші. Ти ж вдень можеш відпочити, поки він спить.

Якби ж він знав, що таке «відпочити» з немовлям! Поки Павлик дрімав сорок хвилин, я мала встигнути все: випрати пелюшки, помити підлогу, щось приготувати і, якщо дуже пощастить, помити голову.

Про себе я забула зовсім. Моїм дзеркалом стали очі дитини, а найкращим відпочинком — душ на п’ять хвилин, поки син не почав плакати.

Увечері приходив Віктор — «годувальник». Він оглядав квартиру і зневажливо піднімав брову:

— Чому так пильно? Чому на вечерю лише каша? Раніше ти готувала набагато краще.

Я намагалася пояснити, що Павлик сьогодні цілий день капризував через зубки, що я просто не мала сил стояти біля плити. Але він лише зітхав, ніби я навмисно робила його життя нестерпним.

Минуло близько року. Ми тільки почали трохи оговтуватися, Павлик став спокійнішим, і я навіть почала думати про вихід на роботу. Але доля вирішила інакше. Тест показав дві смужки.

Це не було заплановано. Це було страшно. Віктор, дізнавшись про це, став ще холоднішим.

— Навіщо нам зараз друга дитина? — бурчав він. — Ми й з одним ледь даємо раду. Подумай добре, Ганно.

Але я не могла. Я дивилася на Павлика і розуміла, що не зможу відмовити йому в можливості мати сестричку чи братика. Попри всі труднощі, я вирішила народжувати.

Коли чоловік зрозумів. що я налаштована іти за другим, він ніби зовсім зник із нашого життя, хоча фізично й перебував у квартирі. Він почав повертатися дуже пізно. Казав, що бере «додаткові години», щоб прогодувати нас.

Але я бачила: він просто не хоче йти туди, де на нього чекає втомлена вагітна дружина та малюк, що постійно вимагає уваги.

Найгірше почалося з фінансами. Віктор раптом вирішив, що я витрачаю занадто багато.

— Де ті кошти, які я давав минулого тижня? — питав він, розглядаючи чеки з магазину. — Чому це масло таке дороге? Можна було взяти дешевше.

Зрештою, він взагалі перестав давати мені готівку чи переказувати гроші на картку. Він став купувати продукти сам. Наш раціон змінився до невпізнання. Тепер на столі постійно були найдешевші сосиски, підозріло пахуча ковбаса та макарони найнижчої якості.

— Вікторе, мені потрібно більше овочів, сиру. Павлику потрібні вітаміни! — намагалася я достукатися до нього.

— Не вигадуй, — відрізав він. — Люди раніше на самій картоплі виростали і були здоровими. Ти просто розбалувана.

Ситуація стала критичною, коли під час планового огляду педіатр зауважив, що Павлик став занадто блідим і млявим, а мій лікар-гінеколог прямо заявила: «Якщо не зміните харчування на повноцінне, у вас не вистачить сил виносити цю дитину».

З народженням маленької Маринки наше життя не полегшало, як я сподівалася. Навпаки, кожен день перетворився на боротьбу за виживання. Мені доводилося буквально випрошувати кошти на памперси чи дитячу суміш, якщо в мене ставало менше молока через постійні хвилювання.

Віктор став справжнім скнарою. Він трусився над кожною гривнею, ніби я збиралася витратити її на діаманти, а не на ліки для сина.

— Ти нікудишня господарка! — міг він голосно заявити посеред вечора. — Тільки й знаєш, що сидіти в мене на шиї. Подивись на себе: ні обіду нормального, ні ладу в хаті. За що я маю тобі давати гроші?

Його слова жалили сильніше за будь-який кропиву. Я часто закривалася у ванній і плакала, намагаючись робити це тихо, щоб не налякати дітей. Найбільше я боялася, що через ці переживання Маринка залишиться без материнського молока, але Віктора це, здавалося, зовсім не хвилювало. Він жив у своєму вигаданому світі, де він — шляхетний лицар-годувальник, а я — невдячний тягар.

Все змінилося в один похмурий вівторок. Я була в абсолютному розпачі: Павлик прихворів, Маринка плакала, а вдома не було навіть звичайних яблук, щоб потерти синові. Я сиділа в кухні, розмазуючи сльози по щоках, коли у двері подзвонили.

На порозі стояла Марія Іванівна, мати Віктора. Вона рідко заходила до нас без попередження, але цього разу, мабуть, відчула щось серцем.

— Ганнусю, що сталося? — вона миттєво оцінила ситуацію: мою заплакану фізіономію, порожню стільницю і втомлений вигляд дітей.

Я не витримала. Вся та образа, весь той біль, який накопичувався місяцями, прорвався назовні. Я розповіла їй про все: про «економію» Віктора, про його закиди, про сосиски замість нормальної їжі та про те, як я випрошую кошти на вітаміни.

Марія Іванівна слухала мовчки, лише її губи ставали дедалі тоншою лінією. Саме в цей момент з роботи повернувся Віктор.

— О, мамо, ти тут? — весело почав він, не помічаючи наелектризованої атмосфери. — А я якраз хотів сказати Ганні, що сьогодні на вечерю купив пельмені за акцією.

Він не встиг договорити. Марія Іванівна підійшла до нього і, не вагаючись, почала

— Ти що коїш, скнаро? — процідила вона крізь зуби. — Ти на кого гроші жалієш? На матір своїх дітей? Ти думаєш, я тебе таким виховувала? Щоб ти над кожною копійкою трусився, поки твоя родина не має елементарної їжі у хаті?

Це був початок тієї самої сцени, з якої я розпочала свою розповідь. Того вечора мій чоловік вперше за довгий час відчув, що таке справжня відповідальність.

З того часу наше життя кардинально змінилося. Марія Іванівна взяла на себе роль фінансового контролера. Два рази на місяць — у день авансу та в день основної виплати — вона особисто супроводжує Віктора до банкомата (або ж просто знімає кошти з його картки, яку тепер зберігає у себе).

Потім вона приходить до нас, віддає мені більшу частину суми і детально розпитує:

— Ганнусю, бери все що потрібно купити? М’ясо, овочі, фрукти? Може, Маринці нову кофтинку? Кажи прямо, не соромся.

А Віктор? Він став дивовижно лагідним. Тепер він не дозволяє собі жодного кривого слова в мій бік. Приходить з роботи вчасно, без зайвих нагадувань бере Павлика на прогулянку, допомагає мені з купанням Маринки. Він навіть навчився чистити картоплю і мити посуд без моїх прохань.

— Тобі допомогти, сонечко? — питає він тепер щовечора, і в його голосі я більше не чую тієї холодної зневаги.

Іноді я спостерігаю за ним і думаю: невже дорослу людину можна так швидко перевиховати? Чи це лише страх перед гнівом матері та загрозою залишитися без копійки в кишені?

Марія Іванівна іноді профілактично заходить до нас і просто мовчки дивиться на свого сина. Він у відповідь лише слухняно киває. Це виглядає трохи комічно — дорослий чоловік, батько двох дітей, який так залежить від маминої волі. Але, чесно кажучи, мені зараз зовсім не до сміху. Мені просто хочеться спокою.

Можливо, звертатися по допомогу до свекрухи — не найкращий спосіб вирішення сімейних негараздів. Можливо, в ідеальному світі чоловік має сам розуміти свою відповідальність. Але в моєму реальному світі саме це втручання врятувало моє здоров’я і, можливо, наше майбутнє.

Чи триватиме цей спокій довго? Я не знаю. Але поки що в нашому холодильнику є свіжі продукти, діти бачать усміхнену маму, а тато нарешті згадав, що таке бути татом.

Головна картинка ілюстративна.