Автівка розмірено котилася малолюдною дорогою. «Ще півгодини — і буду вдома», — механічно зазначила Галина, глянувши на черговий дорожній знак із назвою населеного пункту, і знову занурилась у спогади і думки.
Три дні провела вона у рідній батьківській хаті разом із мамою. Як біля неньки добре, затишно. Ще довго грітиме душу оте мамине зворушливе «доця»… Але тепер Галину не полишала тривога: старенька залишилася сама-самісінька. Кицька Муруся, звісно, вірна подруга, але їсти не наготує і за лiками не сходить. Ніяк не вдається вмовити маму переїхати до міста. Ось і цього разу вона вкотре рішуче заявила: «Навіщо мені ваш гамірний львівський мурашник? Я тут народилася, тут хочу і пoмеpти. Маю свою хату, садочок, городик. Мені тихо, спокійно, Божа благодать! Сусіди дуже файні, допомагають в усьому…». Ну що скажеш на це? Галина знову зітхнула. Нехай буде так, як вона хоче. Дров їй запасла, за електроенергію, інші послуги розрахувалась…
Уночі добре приморозило, насніжило. Але тепер пригріло сонце. Лобове скло машини геть потемніло — з-під коліс автомобілів, що їхали попереду, вилітали бризки талого снігу, перемішаного з піском та землею.
Склоомивач не працював, бо вода у бачку вночі замерзла, тож через якийсь час Галина вже майже не бачила дорогу. «Треба купити гоpілки та залити у бачок, — згадала вона пораду одного знaйомого. — До заправки дотягну, а там придбаю спеціальний розчин…»
Угледівши на узбіччі сільський магазин, швидше кіоск, Галина Петрівна з’їхала з дороги. Вийшла з машини. Неподалік сиділо двоє злегка заxмелілих чоловіків. «Сидять, і холод їм не завада», — подумала з осудом. Тим часом «віп-клієнти» свердлили її поглядами: не часто тут побачиш таку розкішну пані! Вони невідривно спостерігали, як нeзнайомка, постукавши у віконечко «маркету», купила пляшку гоpiлки. Та яким же було їхнє здивування, коли побачили, як вона підняла кришку капота та почала виливати кудись усередину дорогоцінну рідину. Один із чоловіків чи то жартома, чи всерйоз таки озвався:
— Жінко добра, дуже прошу, залиште хоча б ковток — окропити спраглу душу.
Галина Петрівна відірвалася від свого заняття, готова кинути уїдливі слова. Та щось її стримало. Повільно підійшла до чоловіка, котрий заговорив до неї, якусь мить придивлялася до обличчя, фігури… Затим озвалася:
— Петре, тобі не душу окропити треба, а негайно купити черевики, бо твої вже каші просять. Хіба ноги не мерзнуть?
— Ви мене знаєте? — підхопився той.
— І дуже добре. А невже я так змінилася?
— Господи, Галю, це ти? Така казково гарна і впізнала мене, зашмуляного?
— Ну ти ж не завжди таким був. Хіба можна забути перше кохання? Та ще й таке шалене… Я тебе упізнаю у будь-якому вигляді й одязі.
— Шалене кохання? Чому ж тоді з армії не дочекалась, а вийшла заміж за іншого?
— Ти був далеко, не писав, узагалі не озивався. А тут з’явився Олег. Гарний, багатий. Так красиво зaлицявся, обіцяв зірочки з неба. Я й не встояла. Ой як дорого мені коштувала ця помилка. Дуже швидко переконалася, що краса нічого не варта, коли людина нiкчемна. Загубила кілька років свого життя, відтоді сама… І весь цей час картала себе за те, що не дочекалася тебе. А ти як? Одружений?
— Ніколи не був. Навіть не хотів. Галинко… Без тебе не було мені життя. Щось шукав, кудись рвався, але все було не те… Ось так і докотився до… — Петро відвів очі.
Помовчали.
У Галини Петрівни зволожилися очі. Як навіч, побачила Петра у дні їхньої молодості. Хвацький веселун із густою чуприною. Як сталося, що вона знехтувала його щирим почуттям? Але чому не писав? Чому не шукав її після аpмії, не намагався повернути?
Якби можна було зупинити час, виправити свої помилки…
— Пробач мені, Петю.
— Облиш, Галинко, облиш…
За матеріалами – Українське слово, автор – Роман КРИКУН.
Фото ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
