Цей ранок мав бути звичайним, сонячним, наповненим ароматом свіжої випічки, але він перетворився на важку, сіру пляму в моїх спогадах. Я вийшла на ґанок, щоб полити квіти, і одразу наштовхнулася на несподіване видовище: сусідка Людмила, дружина мого брата Тараса, жваво жестикулювала і розмовляла сама з собою біля нашого паркану. Коли вона побачила мене, її обличчя, зазвичай старанно прикрашене, спотворилося від гніву.

— Оксано, нарешті! — вигукнула вона, її голос був пронизливим, — Ти не уявляєш, що цей твій, що мій чоловік утнув! Це просто неприпустимо!

Я була здивована. Тарас і Людмила завжди справляли враження успішної, хоч і трохи холодної пари. Я підійшла ближче.

— Людо, заспокойся. Що трапилося? Ти так рознервувалася.

Вона вчепилася рукою в паркан, немов шукаючи опори.

— Він! Він просто звільнився! Ти чуєш, Оксано? Звільнився з роботи! З посади, на якій пропрацював стільки років! Просто взяв і сказав: «Я втомився. Досить. Хочу пожити на пенсії у спокої».

Я відчула, як щось всередині мене опустилося. Тарас? Мій брат, відомий своєю неймовірною працелюбністю і відповідальністю, раптом залишив роботу? Це не вкладалося в голові.

— Але чому? Він же завжди так цінував своє місце. Щось із здоров’ям? — обережно запитала я.

Людмила змахнула рукою, немов відкидаючи моє припущення як незначне.

— Здоров’я! Усі ми втомлюємося! Але ми ж не йдемо на таке, чи не так? Він вирішив, що тепер, коли ми маємо його пенсію і стільки дорослих дітей, вони повинні взяти на себе фінансову відповідальність за батька!

— І що ти на це сказала? — запитала я, намагаючись зберегти спокій.

— А що я мала сказати? Я пояснила йому, як дитині! Наші діти тільки-но стали на ноги! Вони самі виплачують великі позики, у них свої родини, свої життєві потреби! Хіба ж можна тепер сідати їм на шию? Рано! Треба ще попрацювати, хоча б кілька років, щоб мати змогу гідно забезпечити себе. І я йому це чітко озвучила!

Людмила схилилася до мене, її голос став більш довірчим, але не менш обуреним.

— Уяви собі: він сидітиме вдома, у своїй піжамі, дивитиметься телевізор і чекатиме, поки йому принесуть гроші! А я маю ще й обслуговувати його? Після всього, що я для нього зробила? Я не можу цього допустити! Я не дозволю йому перетворити наш дім на місце для безтурботного спочинку, поки я тягну цю лямку!

Я мовчала. У душі наростало відчуття глибокої несправедливості й обурення до Людмили. Вона говорила про нього так, наче він був старим, непотрібним меблевим предметом, а не батьком чотирьох дітей і чоловіком, який забезпечував її добробут протягом десятиліть.

— Людо, мені здається, тобі варто поговорити з ним спокійно, — промовила я. — Він не той чоловік, який ухвалює такі рішення без вагомих підстав.

— Спокійно? — вона засміялася коротким, нервовим сміхом. — У нас буде велика сімейна нарада. Нехай діти самі йому пояснять, наскільки його рішення не своєчасне. От тоді він зрозуміє!

З цими словами вона відійшла від паркану, злегка поправила своє дороге вбрання і попрямувала до свого будинку. А я стояла і думала про Тараса, про його втомлені очі, які я бачила останнім часом, і про те, що він, напевно, відчував себе у пастці.

Мій брат Тарас був старший за мене на п’ять років, і для мене він завжди був прикладом надійності та стійкості. Він почав працювати дуже рано, після того, як пішли з життя наші батьки, і завжди піклувався про нас. Його життєвий шлях — це історія про безперервну працю.

Він одружився з Людмилою, і незабаром у них з’явилася велика родина: четверо дітей — Андрій, Катерина, Роман і найменша, Ольга. Тарас працював на одному й тому ж великому підприємстві майже тридцять років. Його поважали, але й навантажували відповідно.

Він мав чудові професійні якості, був невтомним. На його плечах лежав обов’язок забезпечення цієї великої родини, і він ніколи не скаржився.

Останнім часом я помічала зміни. Його обличчя здавалося мені постійно напруженим, а його завжди веселий погляд став важким.

Якось я зустріла його в магазині і запитала:

— Тарасе, ти виглядаєш дуже втомленим. Як твоє самопочуття?

Він відмахнувся.

— Все гаразд, Оксано. Просто на роботі зараз складний період. Багато відповідальності, багато нових завдань. Але нічого, скоро все стабілізується.

— Ти впевнений? — я поклала руку йому на плече. — Може, тобі варто взяти хоча б кілька днів відпустки? Ти ж постійно працюєш.

— Відпустки? — він сумно усміхнувся. — Хто ж тоді буде приносити необхідну суму для родини? Люда звикла до певного рівня комфорту, дітям постійно потрібна підтримка. Я не можу зупинитися.

У тій розмові не було жодного слова про його бажання або втому, лише про обов’язок. Тому звістка про те, що він просто звільнився, мене вразила. Я обговорила це зі своїм чоловіком Максимом.

— Ти чув, що Людмила розповідає? Тарас пішов з роботи, — сказала я, схвильовано ходячи по кімнаті.

Максим відклав газету.

— Дивно. Я ж знаю Тараса. Він би просто так не пішов. Напевно, його змусили або ж у нього справді щось сталося. Він не схожий на людину, яка сидітиме вдома, коли ще є сили працювати.

— Ось і я так думаю! — погодилася я. — Але Людмила каже, що він хоче, аби діти його утримували. Це ж нісенітниця! Він завжди був таким незалежним.

Ми з Максимом сходилися на думці, що в цій історії щось не так. Тарас був людиною честі та праці. Він ніколи б не сів на шию своїх дітей, поки його серце здатне працювати.

Через кілька днів я помітила біля будинку Людмили і Тараса незвичайний рух. Під’їхало кілька автомобілів — дорогі, солідні. Це прибули їхні дорослі діти зі своїми родинами. Стало очевидно: відбувається той самий «сімейний рада», про який говорила Людмила.

Ми з Максимом бачили, як вони заходять у дім: старший син Андрій, завжди дуже серйозний, Катерина, яка привезла двох своїх малюків, Роман, який нещодавно придбав дороге житло, і молодша Ольга. Всі вони були успішними, амбітними, і всі вони завдячували своїм успіхом безперервній праці їхнього батька.

— Бачиш, — тихо сказав мені Максим, — зараз вони там його «переконуватимуть».

— Мені так шкода Тараса, — прошепотіла я. — Він же, напевно, почувався зле, якщо наважився на таке. А вони тепер його засуджуватимуть.

Розмова тривала довго. Ми бачили через вікно, як Людмила жестикулює, як Тарас сидить, мовчазний, іноді щось тихо промовляючи. Діти виглядали рішучими. Зрештою, автомобільний кортеж роз’їхався, залишаючи після себе лише порожній двір.

Що саме там обговорювалося, я дізналася згодом, але вже через тиждень стало зрозуміло, яким був «вердикт». Я знову зустріла Людмилу. Її обличчя знову сяяло, але вже не від гніву, а від самозадоволення.

— Оксано, ти бачиш? — вона майже співала. — Наша сімейна рада спрацював! Я ж казала!

— Про що ти? — запитала я, відчуваючи неприємний осад.

— Тарас! Він знову знайшов собі місце! — Людмила поправила свій шарф, сяючи від гордості. — Діти, звичайно, дуже чітко йому пояснили, що зараз такий час, коли кожен повинен піклуватися про себе сам. Вони ще не готові до таких великих витрат на батька. І він, мій розумний чоловік, усе зрозумів! Він послухав і дітей, і мене. Завтра виходить на нову роботу! Звичайно, він не дуже хотів, але він мусив!

Я відчула холод. Людмила розповідала про це, немов про свою велику перемогу, про те, як вона впоралася з непокірним предметом. Але про мого брата вона говорила так, ніби він йшов на якесь дуже важке випробування, без бажання, без радості.

— Він не хотів? — запитала я. — А як же його втома, про яку ти казала?

— Утома минає, коли людина розуміє свій обов’язок! — Людмила була непохитна. — От побачиш, все буде як раніше. Він знову буде в тонусі, знову буде приносити необхідну стабільність.

Я відійшла від неї, не бажаючи більше слухати цю бездушну розмову. Я почувала себе спустошеною. Мій брат, людина з великим серцем і виснаженим тілом, був змушений знову йти працювати, і це було рішення його власної родини.

Через тиждень після цієї розмови Максим прийшов додому з робочою зустрічі, його обличчя було сірим і напруженим.

— Оксано, сядь, — тихо сказав він.

Я одразу зрозуміла, що трапилося щось непоправне.

— Що? Що?

Максим важко зітхнув.

— Тарас, він пішов з життя сьогодні. Прямо на робочому місці. Раптово.

Світ навколо мене розмився. Неможливо. Не мій Тарас. Не той, хто завжди був опорою. Це сталося прямо там, куди його відправили його найрідніші люди. Прибула медична допомога, але нічого не змогла вдіяти.

Похорон був багатолюдним. Людмила та діти плакали, демонструючи глибокий смуток. Я сиділа в першому ряду, і моя душа була сповнена не стільки горем, скільки гнівом і нестерпним відчуттям несправедливості. Я дивилася на Людмилу і не розуміла: як можна було так?

На поминальному обіді Людмила, можливо, відчуваючи якусь провину, яку не могла визнати вголос, почала розповідати мені, що сталося на тому сімейному засіданні. Її слова були поєднанням щирого смутку й самовиправдання.

— Оксано, — вона плакала, її голос тремтів, — він просив! Він просив нас із дітьми, лише про невелику фінансову допомогу! Він казав, що відчуває важкість. Що йому потрібно трохи перепочити.

Я напружилася. Мої долоні стиснулися. Я знала, що він був втомлений. А вона знала, що він просив!

— І що ви? — мої слова прозвучали глухо.

— Діти… вони сказали, що зараз не можуть. У Андрія великий кредит на бізнес. Катя вкладає гроші в освіту дітей. Роман щойно купив дорогу нерухомість. Вони всі сказали: «Тату, ти ще молодий! Ти завжди був сильним! Іди і попрацюй ще трохи, а ми обов’язково допоможемо пізніше».

Вона знову почала плакати, закривши обличчя долонями.

— І я була на їхньому боці, Оксано! Я сказала йому, що рано сидіти вдома. Що ми звикли до його заробітку. Що ми не можемо так ризикувати нашим становищем. І він пішов. Він послухав нас усіх і пішов.

Я мовчала. Я просто не могла вимовити жодного слова. Я встала і, ледве стримуючи себе, вийшла з кімнати.

Мій дорогий брат Тарас, справді, відчував, що його виснажено, що вже не здатен витримувати навантаження, і прагнув подбати про себе. Він просив про кілька років спокою. Але його власна родина, заради якої він працював усе життя, мала інші, більш меркантильні плани.

І я ніколи, ніколи не пробачу їм цього бездушного вироку, який вони винесли йому на тому сімейному засіданні. Я завжди пам’ятатиму його як чоловіка, який працював до останнього подиху, щоб забезпечити тих, хто його не підтримав у найскладніший момент життя.

Головна картинка ілюстративна.