— Давно цей дуб стояв тут і стільки всього бачив! Іще б йому жити та й жити, якби не вкоротили віку… — вчителька стояла поруч Тетянки, яка нахилилася над свіжим зрізом дерева і щось там розглядала.
— А правда, що за отими кільцями можна вирахувати, скільки років дереву? — запитала дівчина. — А у людини на серці теж такі кільця?
— У людини, напевне, також кільця…
Віра Степанівна чомусь спохмурніла і пішла до хлопців, які під орудою конюха дядька Миколи вантажили на бричку лантухи з жолудями. Шостий «А» ударно тоді попрацював, виконали норму, ще й висадили обабіч дороги кілька рядків тендітних сосонок. Колись вони гарно обрамлять їхній старий ліс.
…Чомусь Тетяна, надто в дорозі — поїзді, літаку, навіть у міському трамваї, часто знічев’я згадувала той далекий осінній день свого безтурботного дитинства, яке віднесло плином часу на кількадесят літ назад.
Сонце між вітами золотило верхівки вікових дерев, бабине літо заплуталось у кущах. Шурхотіло золоте листя, ховаючи жолуді від зірких дитячих оченят. Але школярі були меткі й спритні, наповнювали свої іграшкові відерця і мчали в зарості. Всіх гріло бажання швидше впоратися, бо наприкінці «жолудевого марафону» очікували приємні посиденьки біля багаття. Дядько Микола он і картоплі припас, цибулі й сала. А Віра Степанівна у двох термосах заварила духмяний чай. Тетяна й тепер, заплющивши очі, пам’ятає, якого кольору були квіточки на тих пузатих китайських термосах. А коли думає про Віру, легенький вітерець пробігає за плечима. Молода вчителька літератури, котра приїхала у їхнє село за призначенням, не просто полонила її тодішнє юне серденько. Вона шукала її очима, коли та була в гурті дітей іншого класу, коли хвацько «тушила» м’ячі на спортмайданчику зі старшокласниками. А як гарно писалося на уроках, коли уявляла, як ті твори читає Вірочка (так потай звав класну керівничку їхній шостий «А»).
— Чому у мене немає старшої сестри? — чіплялася Тетянка до матері. — Була б вона схожа на Вірочку…
У восьмому класі майже всі дівчатка раптом вирішили вступати в училища — в моді 1970-х були педагогічні, кулінарні, а Тетянка вибрала медичне. Не те щоб хотілося — медсестрою була мама. Вечорами, потай від усіх, дівчина писала у щоденник про все, що на душу лягало. Робила це легко, без натуги. Ліричні замальовки, картинки з натури, кумедні випадки зі знайомими.
— Ти не квапся з медучилищем, — порадила якось Віра Степанівна своїй найкращій учениці. — Дивись, увесь клас і два сусідніх списують у тебе твори, тож дорога у тебе дещо інша. Закінчуй 10 класів, ми з тобою працюватимемо, все буде гаразд.
Дівоче серце затріпотіло у передчутті неймовірного щастя.
Але склалося все зовсім непередбачувано. Закінчувалися березневі канікули, Тетяна якраз допомагала мамі виносити з льоху картоплю, як почула їхню із сусідкою розмову.
— Ти дивись, яка вертихвістка, — спересердя притишено сичала тітка Люба. — В тихому болоті й справді змія причаїлася! Від двох дітей батька забрати хотіла. Якби Валька не вчепилася їй у коси та помиями не облила, то й забрала б!
— Тихше. Ти свічку не тримала, то не мели язиком! Он моя Тетяна на неї молиться. Та й уся школа. Хто до нас тепер у глушину знайдеться, а дітям вступати треба. А що, таки поїхала?
— Зібралася за один день. А він, фізкультурник, під гуртожиток під’їхав, речі й книжки її виніс, у машину посадив — і на станцію.
Тетяна проплакала увесь день, ніч, а наступного ранку перед уроками до неї підійшов учитель фізкультури Віктор Васильович і мовчки простяг згорток. Серед двох томиків Костянтина Кудієвського лежав лист: «Моя дівчинко, колись ти зрозумієш мене і перестанеш ображатися. А коли це станеться, значить, стала дорослою. Пам’ятаєш, у лісі ти запитала, чи є кільця на людському серці. Там є свої знаки — зарубки, ми це з тобою будемо знати удвох. Читай, це мої улюблені повісті. Ти зможеш написати краще, вірю в тебе. Вірочка».
…Тетяна Михайлівна у своє село приїздить нечасто, хіба як пролягають через рідні краї газетярські відрядження. Та ще коли попросить старенька матуся, яка давно мешкає у неї, провідати навесні дорогі надгробки. Коли автівка наближається до заповітного лісу і постають на горизонті стрункі крислаті сосни, немов легкий вітерець пролітає за жіночими плечима. І тепло золотим листям огортає душу. Де вона тепер, Вірочка?
Автор- Ганна БОЙЧУК.
Фото – pixabay.
За матеріалами – Українське слово.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
