Ольга сиділа за кухонним столом і дивилася в екран ноутбука, не бачачи цифр у таблиці. За вікном мрячив лютневий дощ, і краплі на склі здавалися сльозами, які вона не дозволяла собі пролити. У сусідній кімнаті лунав приглушений голос Дмитра — він уже пів години розмовляв з матір’ю по телефону, і Ольга чудово розуміла, про що йде мова.

Про весілля Софії. Знову.

Коли Дмитро нарешті увійшов на кухню, його обличчя було напруженим, а погляд — майже благальним. Ольга закрила ноутбук і склала руки на столі, готуючись до чергового раунду.

— Олю, нам треба поговорити, — почав він, сідаючи навпроти.— Я чула, — відповіла вона рівно. — Ти вже пів години говориш з мамою.

— Розумієш, ситуація справді складна. Софія так мріє про гарне весілля, вона стільки років чекала цієї миті…

— Дмитре, — перебила його Ольга, — ми вже обговорювали це. Я сказала свою думку.

— Але ти навіть не хочеш вислухати! — у голосі чоловіка проривалося роздратування. — Йдеться про мою сестру, про нашу сім’ю!

Ольга глибоко вдихнула, намагаючись зберегти спокій. Вони були одружені п’ять років, і вона встигла полюбити сім’ю Дмитра — його добродушного батька, турботливу матір і молодшу сестру Софію, яка завжди здавалася їй трохи розбещеною, але загалом милою дівчиною. До останнього місяця.

— Я вислухала, — сказала Ольга. — Я вислухала і тебе, і твою маму, і навіть твого батька, коли він подзвонив минулого тижня. Я розумію, що Софія хоче весілля мрії. Але, Дмитре, ми говоримо про величезну суму.

— Це не вся сума від нас, — швидко вставив він. — Мої батьки готові вкласти частину, батьки Олега — ще частину. Залишається решта, і якщо ми з тобою…

— Решта, — повторила Ольга з гіркою усмішкою. — Ти чуєш, що кажеш? Це величезна сума, Дмитре. Це гроші, які я заробляю, працюючи допізна, включно з вихідними.

— Я знаю, що ти багато працюєш, — голос Дмитра пом’якшав. — Але ж сім’я… Ми ж сім’я. Коли ми одружувалися, мої батьки теж дали нам гроші на весілля.

Ольга відчула, що вже на межі. Вони підійшли до того самого аргументу, який вона чула вже разів десять за останні тижні.

— Невелику суму, — сказала вона тихо. — Твої батьки дали нам невелику суму на скромне весілля в ресторані на п’ятдесят осіб. Це було дуже щедро з їхнього боку, і я вдячна. Але це не порівняти з тим, що вони просять зараз.

— Це тому що тепер ти заробляєш у п’ять разів більше, ніж я! — вирвалося в Дмитра. — Раніше я був головним годувальником у сім’ї, я приносив додому більше грошей, і ти не скаржилася…

Ольга встала з-за столу. Її руки тремтіли, але вона намагалася тримати себе в руках.

— Ти заробляв трохи більше мене, Дмитре. І я ніколи не скаржилася, бо ми були партнерами. Ми складали наші доходи, планували разом, вирішували разом. Але зараз ти чомусь вважаєш, що мої гроші — це наші гроші, а значить, і твоєї сім’ї гроші.

— Вони наші! — заперечив Дмитро, теж встаючи. — Ми чоловік і дружина!

— Тоді чому ми не обговорюємо цю витрату разом? Чому твоя мама дзвонить і каже не «ми хотіли б попросити», а «ви повинні»? Чому твій батько нагадує мені про те, що треба бути вдячною? Чому всі ви вирішили, що я зобов’язана віддати зароблене за цілий рік свого життя, свого труда, свого здоров’я на свято, яке закінчиться за один день?

Дмитро зблід.

— Ти справді так думаєш про весілля моєї сестри? Що це просто свято на один день?

— Ні, — Ольга підійшла до вікна і притулилася чолом до холодного скла. — Я думаю, що весілля — це прекрасно. Я пам’ятаю наше весілля, і воно було чудовим, хоч і скромним. Ми були щасливі, нам не потрібен був банкетний зал на триста осіб, живий оркестр і живі лебеді в озері. Нам потрібні були тільки ми і наші близькі.

— Софія інша, — сказав Дмитро тихіше. — Вона завжди мріяла про пишне весілля. Ти ж знаєш, яка вона…

— Знаю, — кивнула Ольга, не обертаючись. — Вона звикла отримувати все, що захоче. Твої батьки ніколи не говорили їй «ні». Новий телефон щороку, машина до закінчення університету. І тепер — весілля за величезну суму, хоча ні вона, ні Олег поки не заробили нічого подібного самі.

— То це погано, що батьки хочуть зробити дочці подарунок?

Ольга повернулася до нього.

— Ні, Дмитре. Погано те, що вони хочуть зробити цей подарунок за мій рахунок. За рахунок грошей, які я відкладала зовсім на інше.

Вона бачила, як щось промайнуло в його очах — цікавість, змішана з роздратуванням.

— На що? — запитав він. — На що ти накопичуєш, про що я не знаю?
Ольга завагалася. Вона не хотіла говорити про це зараз, у розпалі розмови, але, схоже, вибору не залишалося.

— На будинок, — сказала вона просто. — Я накопичую на будинок для нас. На великий будинок за містом, про який ми мріяли, коли тільки почали зустрічатися. Пам’ятаєш? Ти показував мені фото дерев’яних будинків з панорамними вікнами, казав, що хочеш прокидатися і бачити ліс. Я накопичувала три роки, Дмитре. У мене вже є значна сума. Ще рік-півтора, і ми зможемо купити ділянку і почати будівництво.

Дмитро стояв мовчки, і вона не могла прочитати вираз його обличчя.

— Ти… ти накопичувала таємно від мене? — нарешті вимовив він.

— Не таємно, — заперечила Ольга. — Я просто не казала, скільки саме накопичила, щоб не наврочити. Хотіла зробити сюрприз, коли набереться потрібна сума. Але тепер… — вона втомлено провела рукою по обличчю. — Тепер усі вважають, що раз у мене добра зарплата, значить, у мене є вільна сума, яку можна витратити на весілля твоєї сестри.

— Олю, — Дмитро ступив до неї, але вона відступила.

— Ні, дай мені договорити. Ці гроші — не просто цифри на рахунку. Це тисячі годин роботи. Це проєкти, які я тягнула одна, коли всі інші вже спали. Це відрядження, де я ночувала в готелях замість того, щоб бути вдома з тобою. Це вихідні, проведені за комп’ютером, і свята, які я пропустила. Це моє здоров’я, Дмитре. У мене вже проблеми зі шлунком від стресу і постійного навантаження, я сплю по п’ять годин на добу. І все це — заради нашого майбутнього. Заради нашого будинку.

— Але Софія — теж наше майбутнє, — тихо сказав Дмитро. — Вона моя сестра. Вона буде частиною нашої сім’ї все життя.

— І саме тому я не хочу, щоб ми почали її сімейне життя з такої нерозсудливості, — відповіла Ольга з запалом. — Дмитре, подумай сам: величезна сума на один день. Це може бути першим внеском за квартиру для них. Це може бути стартовим капіталом для бізнесу. Це може бути подушкою безпеки на перші роки подружжя. Але замість цього все піде на квіти, які зів’януть за три дні, на їжу, яку з’їдять за вечір, і на сукню, яку Софія одягне один раз у житті.

— Ти говориш як бухгалтер, — пробурчав Дмитро. — Не все вимірюється грошима. Є ще емоції, спогади…

— Саме! — Ольга схопила його за руку. — Саме емоції і спогади! А найтепліші спогади не залежать від розміру банкету. Я пам’ятаю наше весілля, і воно було прекрасним не тому, що коштувало купу грошей, а тому що ми були щасливі. Ми сміялися, танцювали, я бачила, як ти радів, коли ми одружувалися. Ось що важливо. А не кількість гостей і не ціна торта.

Дмитро звільнив руку і відійшов до столу. Він опустився на стілець і закрив обличчя долонями.

— Моя мама плакала сьогодні по телефону, — сказав він глухо. — Вона казала, що мріяла все життя про те, як видасть дочку заміж. Що вона не може спати, думаючи про те, що Софія буде розчарована. Батько сказав, що вони готові взяти кредит, якщо ми не допоможемо.

— Кредит? — здивувалася Ольга. — Дмитре, їм майже шістдесят! Вони виплачуватимуть його до кінця життя!

— Я знаю, — він підняв на неї червоні очі. — Саме тому я не можу просто відмовитися. Це моя сім’я, Олю. Я не можу сказати «ні» і дивитися, як вони влізають у борги.

Ольга сіла поруч з ним.

— А чому ти не можеш сказати «ні» Софії? — запитала вона м’яко. — Чому ніхто у вашій сім’ї не може сказати їй «ні»? Вона доросла дівчина, Дмитре. Їй двадцять шість років. Може, пора навчити її, що мрії не завжди збуваються в тому вигляді, в якому ми їх уявляємо? Що іноді потрібно адаптуватися до реальності?

— Ти хочеш, щоб вона відмовилася від своєї мрії?

— Я хочу, щоб вона змінила свою мрію, — виправила Ольга. — Весілля на меншу суму може бути таким же красивим і пам’ятним, як на більшу. Просто з меншою кількістю гостей, з простішим декором, з іншим рестораном. Але батьки Софії — і ти, схоже, теж — боїтеся їй про це сказати. Ви боїтеся її розчарувати.

— Ти не розумієш, — Дмитро похитав головою. — Після того як її наречений зробив пропозицію, Софія вже розповіла всім подругам про свої плани. Вона показувала фото майданчиків, говорила про сукню від відомого дизайнера. Якщо зараз все зміниться…

— То що? Вона виглядатиме нерозумно перед подругами? — Ольга відчула, як до горла підкочується роздратування. — Дмитре, ти чуєш себе? Ми повинні влізти у величезні витрати чи дозволити твоїм батькам взяти кредит, щоб Софія не втратила обличчя перед подружками?

— Не спрощай, — огризнувся він. — Справа не тільки в цьому.

— А в чому ж іще?

Він встав і почав ходити по кухні, явно збираючись з думками.

— У тому, що коли ти відмовляєшся допомогти моїй сім’ї, ти показуєш, що ми — не єдине ціле, — нарешті видав він. — Мама казала, що дружина повинна бути частиною сім’ї чоловіка, повинна підтримувати…

— Стоп, — Ольга теж піднялася. — Що сказала твоя мама? Що дружина повинна підкорятися сім’ї чоловіка? Дмитре, ми живемо у двадцять першому столітті, а не у дев’ятнадцятому.

— Я не це мав на увазі!

— Але саме це ти сказав! — Ольга відчула, як усередині неї починає кипіти гнів, який вона стримувала останні тижні. — Чому я повинна скидатися на безумно дороге весілля твоєї сестри? — видала вона нарешті фразу, яка крутилася в неї на язиці весь цей час. — Поясни мені, Дмитре. Не тому що «ми сім’я», не тому що «так прийнято», не тому що «вони колись дали нам грошей». Поясни мені по суті: чому я повинна віддати рік своєї роботи, свою мрію, свої плани на наше майбутнє, щоб твоя двадцятишестирічна сестра могла похвалитися перед гостями?

Дмитро стояв мовчки, і Ольга бачила, як його обличчя проходить через цілу гаму емоцій — від образи до злості, від розгубленості до чогось схожого на усвідомлення.

— Я… — почав він і замовк.

— Ось саме, — кивнула Ольга. — У тебе немає відповіді, бо її не існує. Єдина причина, через яку від мене чекають цих грошей, — це те, що вони в мене є. А це не причина, Дмитре. Це не причина.

Вона пройшла до спальні і зачинила за собою двері. Їй потрібно було побути одній, подумати, розібратися у своїх почуттях.

Наступні кілька днів у квартирі панувала напружена тиша. Дмитро йшов на роботу рано і повертався пізно. Ольга здогадувалася, що він проводить час у батьків, обговорюючи ситуацію. Її ніхто не запрошував на ці сімейні ради, і це було показово.

У п’ятницю ввечері на порозі з’явилася свекруха. Валентина Іванівна виглядала втомленою і засмученою, і Ольга відчула укол провини.

— Можна увійти? — запитала вона тихо.

Ольга мовчки відступила, пропускаючи її в квартиру.

Вони сіли на кухні, і Валентина Іванівна довго розглядала свої руки, перш ніж заговорити.

— Я прийшла вибачитися, — нарешті сказала вона. — Дмитро розповів про вашу розмову. Про те, що ти накопичувала на будинок для вас.

Ольга нічого не відповіла, чекаючи продовження.

— Я не права була, — продовжила Валентина Іванівна, і в її голосі чулися сльози. — Ми з чоловіком не праві. Ми так звикли давати Софії все, що вона хоче, що перестали думати, правильно це чи ні. А коли зрозуміли, що не можемо собі дозволити таке весілля, першою думкою було: попросити в тебе. Бо ти заробляєш, бо ти… — вона підняла на Ольгу очі. — Бо ти завжди була розумною і відповідальною, і ми вирішили, що ти зрозумієш.

— Валентино Іванівно…

— Ні, дай мені договорити, — жінка підняла руку. — Ми переклали на тебе відповідальність за щастя Софії. Ми сказали собі, що якщо ти не допоможеш, значить, ти погана дружина, погана невістка. Але насправді це ми погані батьки. Ми виростили дочку, яка не розуміє ціни грошам. Яка вважає, що світ повинен виконувати її бажання. І тепер намагаємося виправити свої помилки за чужий рахунок.

Ольга відчула, як у неї щипле в очах. Вона не чекала таких слів.

— Я розмовляла з Софією сьогодні, — продовжила Валентина. — Серйозно розмовляла, можливо, вперше в житті. Сказала їй правду: що в нас немає такої суми, що ми не можемо взяти такий кредит, і що просити тебе віддати всі свої заощадження — це неправильно. Вона плакала. Казала, що я все псую, що це її особливий день.

— І що ви вирішили? — тихо запитала Ольга.

— Ми влаштуємо весілля на ті гроші, які є. Частину від нас, частину від батьків Олега. Це буде гарне весілля, Олю. Може, не таке пишне, як мріяла Софія, але гідне і красиве. А головне — не в борг і не за чужий рахунок.

Сльози нарешті покотилися по щоках Ольги.

— Дякую, — видихнула вона. — Дякую, що зрозуміли.
Валентина встала і обійняла її.

— Це я повинна дякувати тобі. За те, що виявилася сильнішою і мудрішою за нас усіх. За те, що не побоялася сказати «ні», коли це було потрібно.

Можливо, саме це і потрібно було Софії — почути «ні». Навчитися жити в реальному світі.

Коли свекруха пішла, Ольга довго сиділа на кухні, стискаючи чашку з остиглим чаєм. Вона відчувала одночасно полегшення і спустошення. Конфлікт було вирішено, але щось усередині їхньої сім’ї все одно змінилося.

Дмитро повернувся пізно вночі. Побачивши світло на кухні, він увійшов і зупинився в дверях.

— Мама була в тебе, — сказав він. Це було не питання.

— Так.

— Вона розповіла тобі?

— Так.

Він підійшов і сів поруч.

— Вибач мені, Олю, — сказав він тихо. — Я повівся як останній егоїст. Я навіть не запитав, на що ти накопичуєш ці гроші. Не поцікавився твоїми планами, твоїми мріями. Я просто вирішив, що раз ми сім’я, то твої гроші автоматично стають доступними моїй сім’ї.

— Це наша сім’я, Дмитре, — виправила його Ольга. — Але «наша сім’я» — це насамперед ми з тобою. А вже потім усі інші.

— Я це зрозумів. Мама допомогла мені зрозуміти. Вона сказала… — він усміхнувся крізь сльози, — вона сказала, що якби вона була на моєму місці, то обрала б тебе, а не Софію. Бо ти — моє майбутнє, а Софія вже будує своє.

Ольга взяла його руку.

— Я не проти допомогти твоїй сім’ї, — сказала вона. — Але допомога і жертва — це різні речі. Я готова допомагати в розумних межах, але не ціною наших планів і нашого майбутнього.

— Я знаю. І знаєш, про що я думав сьогодні? — Дмитро повернувся до неї. — Про те, що мені теж потрібно почати більше заробляти. Що я розслабився, переклавши все на твої плечі. Я розмовляв з колишнім колегою — вони пропонують мені перейти до них, зарплата там відсотків на сорок вища.

— Правда? — Ольга відчула проблиск надії.

— Правда. Я думав відмовитися, бо там ненормований графік, багато роботи. Але якщо ми обидва будемо старатися, то будинок побудуємо швидше, правда? — він усміхнувся, і ця усмішка була такою теплою, такою рідною, що Ольга відчула, як тане останній лід образи в її серці.

— Правда, — кивнула вона. — Ми побудуємо наш будинок.

Весілля Софії відбулося в червні. Це був справді красиве свято — у заміському ресторані на березі озера, з живою музикою і вишуканим оформленням. Гостей було не так багато, як вона планувала, але це були найближчі люди, і атмосфера була теплою та щирою.

Ольга помітила, що Софія виглядала щасливою. Може, не тією безхмарною щасливою, якою вона себе уявляла, стоячи перед дзеркалом у сукні від відомого бренду. Але це було справжнє, доросле щастя — з розумінням того, що не завжди отримуєш те, що хочеш, але те, що отримуєш, може бути прекрасним.

Під час банкету Софія підійшла до їхнього столу. Вона була трохи весела від шампанського і щастя.

— Олю, — сказала вона, обіймаючи невістку. — Дякую.

— За що? — здивувалася Ольга.

— За те, що не дала нам зробити дурницю. Мама розповіла… ну, частину. Сказала, що ти мала рацію. І знаєш що? Мені подобається це весілля. Мені подобається, що тут усі мої улюблені люди, а не натовп малознайомих гостей, яких запросили заради статусу. Мені подобається, що Олег не нервує через борги. Мені подобається, що ми починаємо наше життя не з величезної діри в бюджеті.

Вона поцілувала Ольгу в щоку і побігла до подруг, залишивши її з вологими очима.

— Бачиш, — прошепотів Дмитро, обіймаючи дружину за плечі. — Все вийшло.

— Так, — кивнула Ольга, притискаючись до нього. — Все вийшло.

А через три місяці вони купили ділянку. Ділянку з видом на ліс, де восени вранці висів густий туман, а навесні цвіли яблуні. Ділянку, на якій вони почнуть будувати свій будинок — будинок, за який не потрібно було жертвувати чиїмись мріями, бо він сам був мрією, до якої вони йшли разом.

І коли Ольга стояла на цій ділянці, уявляючи майбутній будинок з панорамними вікнами, вона думала про те, що іноді найважливіше, що ти можеш зробити для сім’ї, — це навчитися говорити «ні». Бо справжня сім’я будується не на безкінечних поступках і жертвах, а на повазі, розумінні і готовності рости разом, навіть коли це важко.

Навіть коли це означає відмовити в чомусь, що здається важливим, заради того, що важливе насправді.

Головна картинка ілюстративна.