— Ти хоч усвідомлюєш, у що ти встромила свій ніс, Ангеліно? — я відчувала, як кожне слово дається мені з зусиллям, наче я ковтала розпечений пісок. — Хто тобі дав право розкопувати чуже минуле? Ти прийшла в нашу родину гостею, а поводишся як слідчий!
Моя невістка лише тонко посміхнулася, тримаючи в руках той клятий конверт.
— Світлано Володимирівно, я лише захищала свою честь. Ви ж самі заварили цю кашу, витратили чималу суму, щоб довести мою провину. А виявилося, що шукати треба було зовсім в іншому місці. Тепер у нас є секрет, правда? Один на двох.
Я дивилася на неї й не впізнавала. Ця тиха, пересічна дівчина, яку мій син привів у дім, виявилася справжньою змією, що підстерегла момент для вирішального кидка.
Вона не просто сунула свій ніс куди не мала — вона зробила це знаряддям впливу на мене. Моя репутація, мій шлюб, спокій мого чоловіка — усе тепер залежало від примхи цієї особи.
З першого ж дня, коли Владислав привів її за руку і сказав: «Мамо, тату, це Ангеліна, вона буде моєю дружиною», я відчула холод у душі. Не того я бажала своєму синові.
Ми з чоловіком усе життя працювали, будували свій світ, збирали статки, а тут — нічим не примітна дівчина, без роду, без племені, з посередньою освітою і нульовими амбіціями.
Тридцятирічний ювілей сина наближався, а він замість того, щоб знайти собі гідну пару з нашого кола, вчепився в цю Ангеліну ніби більш гідни дівчат не існувало узагалі.
Ми намагалися пояснити йому, що шлюб — це не лише почуття, а й спільність інтересів, соціальний рівень. Але він був наче загіпнотизований. Сказав: «Кохаю», і на цьому всі аргументи закінчилися.
Весілля ми оплатили, аби хоч якось підтримати свій статус, хоча серце було не на місці. Я сподівалася, що, можливо, там є якийсь розрахунок, можливо, вона чекає дитину? Але ні, перші місяці минули тихо, і лише через пів року ми почули новину про поповнення.
Стосунки наші були сухими. Ми бачилися лише на великі свята, обмінювалися черговими фразами про погоду. Я навіть не вважала за потрібне записувати її номер у телефонну книгу.
Навіщо? Якщо мені щось було треба, я телефонувала синові. Вона була для мене просто фоном, тимчасовою помилкою мого Владислава. Я знала, що рано чи пізно він прозріє і вона зникне із нашого кола так само швидко, як сюди завіялась.
Коли настав час народження малюка, я трохи відтанула. Усе ж таки, перший онук! Я навіть переступила через себе, зателефонувала їй у пологовий будинок, привітала.
Мені дуже не сподобалось що замість того, аби говорити як належить із радістю і розумінням, що я роблю їй послугу, вона відповідала сухо, ніби не усвідомлювала усієї глибини моєї доброти до неї.
Проте справжнє потрясіння чекало на нас під час виписки. Ми організували все по вищому розряду: найкращі квіти, дорогі подарунки, святковий обід.
Але коли я зазирнула у візочок, у мене всередині все похололо. Дитина була абсолютно чужою. У п’ятиденного немовляти не було жодної спільної риси ні з моїм сином, ні з цією Ангеліною.
А коли хлопчик розплющив очі — темні, майже чорні — я зрозуміла: щось тут не так. У нашому роду всі світлоокі. Мій чоловік теж помітно зніяковів. Єдине, що збігалося — це група крові, яку нам озвучили ще в лікарні, але хіба це доказ?
Ангеліна помітила мою реакцію. Вона стояла в святковій сукні, така самовпевнена, і запитала прямо при всіх:
— Щось не так, Світлано Володимирівно? Онук не до душі припав?
Я тоді промовчала, не хотіла влаштовувати сцену. Але вдома я не витримала. Я сказала Владиславу: «Сину, відкрий очі! Хлопчик зовсім на тебе не схожий. Ти впевнений, що це твоя дитина узагалі?»
Він спалахнув, почав захищати її, казати, що я прискіпуюся. Після тієї розмови ми не спілкувалися два роки. Вона заборонила нам бачити дитину, викреслила нас зі свого життя.
Минуло два роки. Мій чоловік почав здавати, він сумував за онуком, але сумнів гриз його не менше за мене. Одного вечора він сказав:
— Знаєш, досить жити в невідомості. Треба або поставити крапку, або визнати, що ми помилялися. Потрібна перевірка.
Ми придумали хитрість. Була осінь, я придбала для них розкішну путівку на морське узбережжя — дорогий відпочинок у готелі, де все включено. Сказала, що хочу примирення: «Відпочиньте удвох, а ми з дідусем поглядимо Дмитра». Вони погодилися, на мій подив.
Ці два тижні з малим були дивними. Я звикла до нього, він був чудовою дитиною, але думка про перевірку не покидала мене. Ми з чоловіком вирішили здати матеріал.
Оскільки сина не було поруч, ми надали зразки дідуся — це теж дає точний результат щодо спорідненості по чоловічій лінії. Я була впевнена: тест покаже нуль відсотків. Я вже уявляла, як ми показуємо ці папірці синові, як він розлучається з цією ошуканкою, і ми забираємо дитину собі.
Коли вони повернулися, результати були вже в нас на руках. І вони були негативними. Жодного зв’язку між моїм чоловіком і маленьким Дмитром.
Ми зібралися у вітальні. Я з тріумфом виклала бланки з печатками на стіл.
— Ознайомтеся, дорогі мої. Ось ціна вашої чесності, Ангеліно.
Владислав похмурішав з кожною секундою, читаючи висновок. А Ангеліна… вона просто засміялася. Це був такий зневажливий сміх, що в мене волосся дибки стало.
— Ви впевнені в цій лабораторії? — запитала вона. — Бо я впевнена в собі. Ми зараз же їдемо в інший центр, найавторитетніший у країні. І зробимо тест заново, але тепер — між Владиславом і сином.
Через кілька днів вони привезли інший конверт. Там чорним по білому було написано: «Батьківство підтверджено на 99,9%». Мій син — біологічний батько Дмитра.
Ангеліна підійшла до мене, коли чоловіки пішли на балкон. Вона дивилася на мене з такою ненависною мені перевагою.
— Ну що, Світлано Володимирівно? Будемо вимагати від лабораторії гроші за помилку? Чи ви самі поясните своєму чоловікові, чому його ДНК не має нічого спільного з ДНК вашого сина?
Мене наче холодною водою облили. Усе моє життя, мій авторитет, мій тридцятирічний шлюб — усе зависло на волосині. Вона переступила межі дозволеного.
У Ангеліни в руках був ще один конверт і там були результати спорідненості мого чоловіка і сина.
— Тут узагалі ніякої спорідненості, мамо, – сказала вона максимально глузливо.
Ця дівчина, що не має ні освіти, ні права голосу у нашому роду, вона настільки самовпевнена і невихована, настільки недобра, вона розкопала мою таємницю, яку я ховала глибоко в душі ще з молодості.
Тоді, багато років тому, була одна коротка мить слабкості і я ніколи не сумнівалася, що Владислав — син мого чоловіка. А тепер вона тримала в руках те, що могло зруйнувати усю нашу сім’ю.
— Яка ти підла, — прошепотіла я. — Ти спеціально це зробила. Влізла у нашу сім’ю мов змія і колотиш.
— Ні, це ви зробили, — спокійно відповіла вона. — Ви хотіли знищити мене, а знищили власну легенду про ідеальну дружину. Але я не така, як ви. Мені не потрібна руйнація родини. У мене є пропозиція.
Вона запропонувала мовчання. Вона ніколи не скаже моєму чоловікові, що він виховував не свою дитину. Вона не скаже синові, що він не має ніякого зв’язку з батьком.
Але, натомість я маю стати «ідеальною свекрухою» для цієї сільської графині. Я маю припинити її зачіпати, маю допомагати і, головне, ніколи більше не ставити під сумнів її місце в цій сім’ї.
Яке вона мала право лізти в ці справи? Яке право мала молода дівчина судити мене, жінку, яка прожила життя? Хто буде мені ставити умови? Вона?
Зараз ми звісно ж спілкуємося. Збоку здається — ідеальна родина. Я дарую їй дорогі речі, я хвалю її кулінарні здібності перед усіма. Але щоразу, коли я бачу її посмішку, я відчуваю, як моє серце стискається від усвідомлення: вона може все зруйнувати діставши той папірець.
Я не здамся. Я все зроблю аби вона зникла із життя мого сина. Я врятую його від цієї помилки. Тепер я ще більше переконалась у тому, що вона йому не пара.
Головна картинка ілюстративна.
