– Артеме, ти серйозно? Ти хочеш, щоб я платила за половину твоєї порції, хоча сама їм утричі менше? Це ж не жарти, я не збираюся витрачати всю зарплату на те, щоб годувати тебе, як у ресторані!

– Софія, ти що, не розумієш? Ми разом живемо, значить, усе навпіл! Я не збираюся бути єдиним, хто тягне цей віз. Ти ж обіцяла вкладатися, а тепер вигадуєш відмазки. Якщо не хочеш – пакуй речі й повертайся до мами!

Я стояла на кухні, тримаючи в руках пакет з покупками, які щойно принесла з магазину, і відчувала, як усе всередині кипить від образи. Артем сидів за столом, переглядаючи телефон, і його тон був таким холодним, наче ми не кохаємо одне одного, а просто сусіди по квартирі, які ділять рахунки.

Я не знала, що відповісти відразу, бо в голові крутилася думка: а чи правильно це взагалі – ділити все строго навпіл, коли один заробляє більше, а інший намагається просто встояти на ногах?

Два місяці тому я переїхала до Артема в його затишну двокімнатну квартиру в центрі Києва. Все почалося так романтично: ми гуляли ввечері Подолом, їли морозиво на Андреївському узвозі, і він запропонував: “А давай жити разом? Буде весело, економно, і ми завжди будемо поруч”.

Я погодилася, бо кохала його, і думала, що це крок до чогось серйозного. Перед переїздом ми сіли за кавою в маленькій кав’ярні біля Золотих воріт і обговорили, як усе буде.

Я пам’ятаю той вечір чітко: сонце сідало, відображалося в вікнах, а ми сміялися, плануючи майбутнє.

– Артеме, давай усе продумаємо заздалегідь, щоб не було сюрпризів, – сказала я тоді, помішуючи цукор у чашці. – Ти ж знаєш, моя зарплата не така велика, як твоя. Ти працюєш у IT, а я в маркетингу, тільки починаю.

– Звісно, Соню, – відповів він усміхнено, беручи мене за руку. – Я оплачуватиму комуналку, інтернет, все таке. А ти можеш допомагати з дрібницями – купувати щось для дому, коли матимеш можливість. Продукти я візьму на себе, бо їм більше, ніж ти.

– Допомагати – це звучить добре, – кивнула я. – Я на дієті, їм мало, то не хочу, щоб усе лягало на мене. Але я вкладатимуся, обіцяю.

Він поцілував мене в щоку, і ми домовилися. Здавалося, ідеально. Я зібрала речі, попрощалася з батьками – вони жили в спальному районі, і я платила тільки за свою їжу, бо мама готувала для всіх.

Переїзд був легким: кілька валіз, мої улюблені книги, рослини в горщиках. Артем допоміг усе розставити, і перші дні були як медовий місяць. Ми готували разом вечерю, дивилися серіали на дивані.

Але через тиждень усе змінилося. Одного вечора я повернулася з роботи втомлена, а Артем зустрів мене з блокнотом у руках.

– Софія, давай підрахуємо, – сказав він серйозно, сідаючи за стіл. – Ти ж погодилася на продукти й побутові дрібниці повністю. Чому ти нічого не купуєш?

– Стривай, Артеме, – здивувалася я, знімаючи пальто. – Ми ж домовилися інакше. Ти – основне, я – допомога.

– Ні, ти помиляєшся, – заперечив він, показуючи на телефон. – Я записав: ти береш їжу й хімію.

Я витріщилася на нього. Це було не так! Я точно пам’ятала наші слова. Але сперечатися не хотіла, бо кохала його. Почала купувати трохи продукти в більших об’ємах. Але він почав скаржитися.

– Дивись, скільки я витратив на світло цього місяця, – показав він рахунок одного разу за сніданком. – А ти половину не дала.

– Але ти й без мене платив би за квартиру, – відповіла я тихо, нарізаючи овочі. – І я їм мало. Моя порція – це твоя п’ята частина.

– Справа не в порціях, Соню, – відрізав він. – Справа в принципі. Ми партнери, значить, навпіл повинні ділити абсолютно все.

З того моменту сварки стали щоденними. Не крики, але напруга. Я пропонувала компроміси, а він стояв на своєму.

Одного разу ми йшли з магазину, я несла легкий пакет, він – важкий.

– Артеме, а давай кожен купить собі їжу окремо? – запропонувала я обережно. – Я свої овочі, ти – своє м’ясо. Так справедливо.

– Ні, – відповів він різко. – Я хочу бачити, що ти дбаєш про нас. Не тільки про себе.

– Але годувати дорослого чоловіка за свій рахунок – це дивно, – сказала я, зупиняючись на тротуарі. – Ти ж сильніший, заробляєш більше. Чому не можеш бути справедливим? Мені овочів на двісті гривень на день вистачить, а тобі на один раз поїсти м’яса. Чому я повинна оплачувати все навпіл?

Він зупинився теж, подивився на мене.

– Бо моя екс так робила. Витягувала все, що могла з мене. Подарунки, поїздки, навіть позики брала на моє ім’я. Я не хочу повторення.

Я зрозуміла його страх. Він розповів про колишню: як вона просила дорогі речі, як вони їздили на відпочинок за його гроші, як вона залишила його з боргами. Тепер він обережний. Але чому я маю платити за її помилки?

– Я не вона, Артеме, – сказала я м’яко, торкаючись його руки. – Я не прошу розкоші. Мені вистачить уваги.

– Увага – це не гроші, – відповів він. – А вклад – це коли ти платиш половину.

Вдома я сіла на диван, обійняла подушку. Подруги розповідали, як їхні хлопці дарують квіти просто так, возять у кафе, купують дрібниці. А Артем? За всі місяці – разів зо три маленькі букетики, і то на свята. Якщо натякну на щось – “Зароби сама”.

– Чому ти ніколи не робиш сюрпризів? – запитала я якось увечері, коли ми лежали в ліжку.

– Бо немає зайвого, Соню, – зітхнув він. – Я економлю на майбутнє. На наше.

– Але майбутнє – це не тільки гроші, – прошепотіла я. – Це й радість зараз.

Він повернувся до мене.

– Ти хочеш, щоб я був як у серіалах? Купував троянди щотижня?

– Ні, просто щоб показував, що дбаєш, – відповіла я.

Він мовчав. А я думала: чи правильно це – ділити все навпіл? У батьків тато завжди брав основне, мама допомагала. У подруг – хлопці платять за спільне. А тут я відчуваю себе не коханою, а співмешканкою.

Іншим разом ми готували вечерю. Я різала салат, він смажив котлети.

– Артеме, давай розділимо: ти – комуналка й твоя їжа, я – моя й дрібниці для дому, – запропонувала я.

– Ні, половину спільного, – повторив він.

– Але моя частка буде більшою за мою потребу! – вигукнула я. – Я на дієті, їм фрукти, йогурти. Ти – великі порції.

– То їж більше, – пожартував він, але я не засміялася.

– Це не смішно. Я не хочу, щоб половина зарплати йшла на тебе.

Він вимкнув плиту, повернувся.

– Ти думаєш, я дармоїд? Я працюю щодня!

– Ні, але ти чоловік. У нашій культурі.

– Культура змінилася, Соню. Тепер рівність.

Ми сіли їсти в мовчанні. Я дивилась у тарілку, думаючи, чи не повернутися до батьків. Там спокійно, без цих розрахунків.

Наступного дня я зустрілася з подругою Олею в кафе на Хрещатику.

– Олю, розкажи, як у вас з фінансами? – запитала я, тримаючи латте.

– Нормально, – усміхнулася вона. – Він платить за квартиру, ми ділимо продукти приблизно, але він більше бере, бо заробляє. Дарує квіти, сюрпризи.

– А мій вимагає навпіл усе, – поскаржилася я.

– Серйозно? – здивувалася Оля. – Це ж не партнерство, а бухгалтерія. Поговори з ним спокійно.

Вдома я спробувала.

– Артеме, давай знайдемо середину, – сказала я, сідаючи поруч на диван.

– Яка середина? – запитав він, не відриваючись від ноутбука.

– Ти – основні рахунки, я – половина продуктів, але тільки моя частина.

– Ні, навпіл спільне.

– Але чому? Я не витягну.

– То шукай кращу роботу, – сказав він різко.

Коло за колом. Я думала ночами: чи правильно ділити навпіл все, коли любов нерівна в зусиллях? Він заробляє більше, але вимагає від мене повної віддачі. Я готова допомагати, але не годувати його повністю.

Запитала у мами а в тієї одне:

— Ти чого, дитино? Яка колишня? Кого ти розумієш? Та він просто живе за твій кошт і все на тому. А що,зручно: дівчина взяла на себе половину витрач, харчуватись дешевше, комуналка навпіл, ще й у домі прибере і їсти приготує. Та він хитрий і економний, а ти про любов. Нащо він тобі, додому повертайся.

Я розумію, що в дечому мама може й права, але вона людина старшого покоління не розуміє сучасної молоді.

От скажіть, хто у цій ситуації правий: мама, а чи мій коханий?

головна кратинка ілюстративна.