Мене звати Оксана, і я живу в невеликому селі, у міцному будинку, який дістався мені від батьків. Цей дім — мій притулок, моя фортеця, але саме тут мені довелось пережити найважчий період в життя.

Два роки тому я сиділа на ґанку, вдивляючись у вікно, де виднілися сусідське подвір’я. Звідти долинав гомін весілля — гучні вигуки “Гірко! Гірко!” краяли мені серце.

Мій чоловік, Петро, одружувався з моєю найкращою подругою Ритою. Я не була серед запрошених, та й не пішла б, навіть якби мене кликали. Як я могла дивитися, як чоловік, якого я любила, і подруга, якій я довіряла, святкують своє щастя на руїнах мого життя?

— Чому я не була достатньо хорошою? — шепотіла я сама до себе, сидячи біля вікна. — Я ж усе для нього робила: готувала сніданки, обіди, вечері, піклувалася, щоб йому було затишно. А він пішов. Пішов до неї.

Сльози котилися по щоках, але я не витирала їх. Мені було байдуже я повинна була вилити свої почуття. Я відчувала себе тінню — блідою, порожньою оболонкою тієї Оксани, яка колись сміялася і мріяла про щасливе майбутнє.

Два роки я жила, наче в тумані. Петро з Ритою часто проходили повз мій дім, сміючись і тримаючись за руки. Їхнє щастя було для мене величезним випробуванням. Але життя, як кажуть, не стоїть на місці. І одного дня до села приїхав Адріан.

Він з’явився в селі, наче вихор. Молодий, гарний, із гітарою в руках і посмішкою, від якої перехоплювало подих. Адріан був механіком, умів лагодити все — від тракторів до людських сердець, як мені тоді здавалося. Він обрав мене. Не Риту не когось із молодших дівчат у селі, а мене — самотню Оксану, яка вже не вірила в любов.

— Оксано, а ти гарна, коли посміхаєшся, — сказав він одного вечора, стоячи біля моєї хвіртки. — Давай я заграю тобі щось? — І не чекаючи відповіді, він узяв гітару й заспівав стару пісню про кохання.

Я стояла, слухала, і щось у мені ворухнулося. Може, це була не любов, а бажання довести Петрові й Риті, що я варта більшого. Я запросила Адріана до хати.

— Ти серйозно налаштований? — запитала я, коли ми пили чай за столом.

Він усміхнувся, оглядаючи мій дім — міцний, затишний, із вишитими рушниками на стінах.

— А чому б ні? — відповів він, підморгнувши. — Ти ж господиня на всі руки. Давай одружимося?

Я кивнула. Не тому, що була закохана. Мені хотілося, щоб Петро й Рита побачили, що я не пропала без них. Адріан був харизматичним, умів говорити компліменти й жартувати так, що я забувала про свої печалі. А ще він був господарем — лагодив усе, що ламалося, і навіть допомагав із городом.

Життя з Адріаном було як нова сторінка. Я прокидалася рано, щоб приготувати йому сніданок. Одного ранку, коли сонце ледь світило крізь фіранки, я стояла біля плити, смажачи яєчню.

— Адріане, вставай, сніданок готовий! — гукнула я, тримаючи тарілку з яєчнею й свіжовичавленим морквяним соком.

Він потягнувся, сонно посміхаючись.

— Оксано, ти мене балуєш. Я ще очей не розплющив, а ти вже з соком бігаєш.

— Їж, поки гаряче, — відповіла я, ставлячи тарілку на стіл. — А потім я тобі сорочку випрасувала, щоб на роботу гарним пішов.

Він сміявся, але їв із задоволенням. Я дбала про нього, як колись про Петра. Прасувала сорочки, чистила його черевики до блиску, готувала обіди, які він хвалив перед усіма в селі.

Адріан ходив Ключиками, наче павич, — у випрасуваних штанах, із накрохмаленим комірцем. Сусіди заздрили, а я відчувала, що нарешті оживаю.

Але щастя моє було недовгим. Я не помічала, як Рита, моя вічна суперниця, почала кидати на Адріана зацікавлені погляди. Її краса була іншою — яскравою, зухвалою.

Вона носила сукні, які підкреслювали її стрункий стан, і завжди мала той особливий блиск в очах, який притягував чоловіків. Я ж була простішою — у широких  сорочках, із зібраним у під хусткою волоссям. Мені здавалося, що моя турбота й любов достатньо, щоб утримати Адріана. Я помилялася.

Одного дня я повернулася з роботи й побачила Адріана, який збирав речі. Його новий чемодан, який я купила йому на день народження, уже стояв біля дверей.

— Ти куди? — запитала я, відчуваючи, як все стискається від поганого передчуття.

Він не дивився на мене, лише бурмотів, складаючи сорочки.

— До Рити, — кинув він, нарешті піднявши очі. — Ти ж бачиш, Оксано, ти не для мене. Нема в тобі того вогню, що в ній. Я думав, що зможу з тобою, але ти занадто проста.

Я стояла, наче громом уражена. Рита стояла біля хвіртки, посміхаючись своєю фірмовою посмішкою. Вона щойно вигнала мого першого чоловіка Петра, після того, як дізналась про його недугу.

— Адріане, — я намагалася стримати сльози, — я ж усе для тебе робила. Хіба я погано дбала про тебе?

Він зітхнув, наче я була наївною дитиною.

— Ти хороша, Оксано. Але я хочу більшого. Рита інша. Вона жива, яскрава. А ти просто не для мене.

Я кинулася до чемодана, намагаючись його зупинити.

— Не йди! — гукнула я, хапаючи ручку чемодана.

Він різко смикнув, і я полетіла на землю, прямо в калюжу після вчорашнього дощу. Адріан зупинився, подивився на мене, але замість того, щоб допомогти, лише похитав головою.

— Не ганьбися, Оксано. Відпусти, — сказав він і пішов до Рити, яка чекала його біля воріт.

Я лежала в багнюці, сльози текли по обличчю, змішуючись із брудом. Я відчувала себе нікчемною, покинутою вдруге. Чому я завжди була недостатньо хорошою?

Після того дня я вирішила, що з мене досить. Більше ніяких чоловіків, ніякої любові. Я закрилася в собі, жила тихо, працювала, доглядала город. Після того, як Адріан пішов до Рити, я намагалася не показувати, як мені боляче.

Готувала собі каву щоранку, копала город, прала, прибирала — робила все, щоб не думати. Але село маленьке, і кожен крок Рити з Адріаном був на виду.

Вона світилася, хизувалася ним, наче новою прикрасою, а я бачила в її очах лише жагу до грошей. Рита вважала, що чоловік їй усе винен, а вона — ні. Я знала, що Адріан скоро це зрозуміє.

І він зрозумів. Через кілька місяців я побачила його біля моєї хвіртки. Він виглядав як покинутий пес — очі сумні, сорочка пом’ята. “Оксано, я помилився, — сказав він, опустивши погляд. — Рита не така, як ти. Вона мене причарувала. Я не можу пояснити, що зі мною стало і чого я раптом пішов до неї”.

Я стояла, тримаючись за двері, і не знала, що сказати. Мені було шкода його, але у голові все ще кипіла образа. Як він міг мене покинути заради неї?

А потім з’явився Петро. Мій перший чоловік, якого Рита вигнала, коли дізналася про його хворобу. Він приходив щовечора, стояв під вікнами, шепотів: “Оксано, я був дурнем. Ти була найкраща, а я цього не цінував”.

Його слова перевертали мені душу. Я пам’ятала, як любила його, як готувала йому сніданки, як мріяла про наше майбутнє. Але він обрав Риту. А тепер обоє — і Петро, і Адріан — стояли переді мною, просячи пробачення.

Я розгублена. Я просто не знаю, як мені бути? Напевне, я ще їх обох кохаю, але не знаю, кого ж мені обрати у цій ситуації? З Петром ми прожили більше 12 років разом, мріяли про дітей.

Він нині не здоровий, йому потрібен догляд а моя колишня свекруха геть старенька і не може наглядати за сином так, як він того потребує.Я його остання надія і я це розумію.

Але Адріан, він так щиро кається. Він кохає мене, я це бачу. І от тепер скажіть мені, як тепер бути і що робити? Кого мені обрати?

Головна картинка ілюстративна.