Коли я виходила заміж за Костянтина, мої колеги в школі шепталися. Йому було сорок один — розквіт сил для чиновника, мені — двадцять шість. Познайомилися на моєму уроці, він прийшов з міськради на перевірку. Я глянула на нього і не знаю, як провела урок – розтанула в його очах, харизмі, статурі.
Саме про такого чоловіка я мріяла – гарного і впевненого в собі.
Костя одразу чесно зізнався дружині, що закохався і я ще більше його за поважала, бо він хотів бути чесним і почати чесні стосунки зі мною.
Він переїхав жити до мене, мої батьки купили мені квартиру вже давно, зробили ремонт. Вони знали, що я живу з Костиком, але мій вибір не схвалювали. Мама дуже мене просила зачекати з весіллям і я не розуміла чому.
Ми прожили разом лише пів року, але цього вистачило, щоб я зрозуміла: Костянтин застряг у минулому столітті. Він не шукав партнерку. Він шукав покращену версію своєї колишньої дружини — тільки молодшу, красивішу і таку, що не ставить зайвих запитань.
Сьогодні вівторок. Я повернулася зі школи пізно — були батьківські збори. Костянтин уже був удома. Він лежав на дивані в залі й дивився новини. На підлозі біля дивана валялися його штани та сорочка, кинуті так, ніби він просто вистрибнув із них на ходу.
— Привіт, — сказала я, проходячи повз.
— Привіт, — не відриваючись від екрана, кинув він. — Вікторіє, а що у нас на вечерю?
— Не знаю. Я тільки зайшла. Можемо замовити піцу або роли. Костянтин нарешті повернув голову. Його обличчя скривилося.
— Знову доставка? Я сподівався на щось домашнє. Знаєш, такий нормальний суп або печеню.
— Костю, я на роботі з восьмої ранку. Потім збори. У мене немає сил стояти біля плити дві години.
— Але я теж працював. І я чоловік, мені потрібна нормальна їжа, а не ці твої коробочки з рисом.
— Тоді приготуй. Піди в магазин купи продукти і приготуй.
— Я? Ти ж знаєш, я не вмію. Я навіть не знаю, як духовку вмикати.
— Там лише кілька кнопок, Костю. Навчишся.
Він зітхнув так важко, ніби я попросила його власноруч перекласти бруківку на центральній площі міста.
— Гаразд, замов щось. Але щоб було гаряче.
Я пішла у ванну. Кошик для білизни був переповнений. Зверху лежала його біла сорочка, яку він вчора захляпав кавою. Я вийшла в зал.
— Костю, ти бачив пляму на сорочці? Її треба було одразу запрати. Тепер вона може не відійти.
— Ну то відітри її зараз. Ти ж знаєш, я в цьому нічого не тямлю. Колишня дружина якось виводила.
— Я не твоя колишня дружина. І я не збираюся ввечері терти твої плями. Завтра віднесу в хімчистку.
— Це ж дорого. Простіше самій.
— Простіше не розливати каву.
Я сіла на кухні з ноутбуком — треба було заповнити електронний журнал. Костянтин прийшов через десять хвилин.
— Віко, а чому в мене немає чистої білизни у шухляді?
— Бо пралка зламалася два дні тому. Я тобі казала.
— І що?
— І треба викликати майстра.
— То виклич.
— Костю, це ти вдома весь день на вихідних був. Чому ти не міг знайти номер і домовитися?
— Це не чоловіча справа — сервісами займатися. Ти ж господиня, ти маєш стежити за технікою.
— Я вчителька, а не завгосп. Ти чиновник, ти керуєш департаментом. Невже ти не можеш керувати одним майстром по ремонту пралок?
— Не починай. Я просто хочу, щоб у мене були чисті речі.
Він пішов у спальню, ображений на весь світ. Я дивилася на монітор, але цифри пливли перед очима. Мені двадцять шість років. Я молода, в мене купа планів, я хочу подорожувати, ходити на виставки, обговорювати книги. А замість цього я обговорюю брудні сорочки з чоловіком, який старший за мене на п’ятнадцять років, але поводиться як підліток.
Через годину привезли вечерю. Ми їли мовчки. Костянтин копирсався в салаті з таким виглядом, ніби я подала йому отруту.
— До речі, — сказав він, відкладаючи виделку.
— Чому інтернет такий повільний? Я не можу пошту відкрити.
— Бо ми не змінили тариф. Треба доплатити.
— То доплати. У чому проблема?
— Проблема в тому, що я вже сплатила за світло, воду і газ цього місяця. Твоїх грошей на «господарство» вже не вистачає, враховуючи ціни на опалення.
— Як не вистачає? Я ж давав тобі два тижні тому.
— Костю, два тижні тому ми ходили в ресторан з твоїми колегами. Ти забув гаманець, і я платила зі спільних.
Він нахмурився.
— Ну, буває. Я ж потім віддав.
— Не віддав. Ти сказав, що «це все в сім’ю».
— Слухай, Вікторіє, ти якась дріб’язкова стала. Рахуєш кожну копійку. Раніше ти такою не була.
— Раніше я не знала, що твій статус чиновника не включає в себе вміння користуватися банківським додатком.
Він кинув серветку на стіл і встав.
— Знаєш, мені не подобається цей тон. Я чоловік, я старший, я маю право на повагу.
— Повага — це не те, що отримують за віком, Костю. Це те, що заслуговують діями. Я поважаю твою роботу, але я не поважаю твою безпорадність удома.
Наступного ранку все стало ще гірше. Костянтин не зміг знайти свою улюблену краватку.
— Віко! Де вона? — кричав він з гардеробної.
— Там, де ти її залишив. Мабуть, у кишені піджака.
— Немає її там! Ти перекладала речі?
— Ні, я до них не торкалася.
— Ось бачиш! Якби ти стежила за гардеробом, такого б не було. У моєї колишньої все лежало по поличках. Кожна річ мала своє місце.
Я зупинилася в дверях.
— Тоді чому ти пішов від неї до мене? Якщо вона була такою ідеальною?
Він замовк на секунду.
— Бо вона стала нудною. Тільки про побут і говорила.
— А ти даєш мені вибір? Ти сам перетворюєш наше життя на побутовий марафон. Ти не хочеш бути партнером, ти хочеш мати безкоштовну покоївку з дипломом філолога.
Він знайшов краватку — вона впала за комод. Не вибачився. Просто пішов, гримнувши дверима.
Весь день у школі я думала про те, як ми до цього дійшли. Мені здавалося, що велика різниця у віці — це гарантія того, що чоловік вже знає всі підводні камені шлюбу і оминатиме їх. А виявилося, що Костянтин просто звик, що жінка — це обслуговуючий персонал. Він хотів мою молодість і красу, але за старими правилами гри.
Увечері я не пішла додому одразу. Зайшла в кав’ярню, взяла велике лате і просто сиділа, дивлячись на людей. Повз пройшла пара — хлопець і дівчина, мої однолітки. Вони сміялися, несли разом якісь пакети з супермаркету, про щось жваво сперечалися. І я раптом відчула таку гостру заздрість, що аж подих перехопило.
Я повернулася в квартиру о восьмій. Костянтин був не сам — до нього зайшов колега, такий же солідний чоловік у дорогому пальті.
— О, Вікторіє, нарешті! — вигукнув Костянтин.
— Зроби нам кави, будь ласка. І там у холодильнику була нарізка, організуй щось швиденько. Ми тут справу обговорюємо.
Я стояла в плащі, з важкою сумкою з зошитами, і дивилася на них. Двоє дорослих чоловіків чекали, поки жінка, яка прийшла з однієї роботи кинеться «організовувати» їм закуски.
— Кава в шафці праворуч. Все інше в холодильнику. Дошка і ніж на кухні. Мені треба перевірити тридцять творів на тему «Моя мрія».
Я пішла в спальню і зачинилася. Чула, як вони шепталися на кухні. Потім колега пішов. Костянтин увірвався до мене.
— Ти мене зганьбила! Що він тепер про мене подумає? Що я вдома не господар?
— А ти не господар, Костю. Ти гість. Який вимагає сервісу, але не хоче за нього платити — ні грошима, ні емоціями, ні допомогою.
— Ти просто маленька дівчинка, яка не розуміє, що таке сім’я! — крикнув він.
— Якраз я розумію. Сім’я — це коли обом легше, ніж поодинці. А мені з тобою вдесятеро важче. Я маю працювати, готувати, прибирати, платити рахунки й ще й вислуховувати, яка я погана господиня порівняно з твоєю колишньою. Знаєш що? Повертайся до неї. Вона точно знає, де твої шкарпетки.
Костянтин не очікував такого. Він звик, що я мовчу або віджартовуюся. — Я піду, — сказав він тихо, з погрозою. — Ти ще пошкодуєш. Ти нікому не потрібна зі своїм характером. Кому цікава вчителька, яка не вміє навіть супу зварити?
— Багатьом, Костю. Повір.
Він зібрав речі за годину. Сумка була та сама — спортивна, брендована. Він стояв у дверях, чекаючи, що я зупиню його, але я навіть не вийшла закрити за ним двері.
Він пішов. А я сіла на диван. Вперше за пів року я не відчувала провини за те, що не вимила посуд чи не попрасувала чиюсь сорочку.
Минуло три тижні. Я жила у своєму ритмі. У квартирі було чисто — виявилося, що без Костянтина пилу і бруду втричі менше. Я їла те, що хотіла, і коли хотіла.
І ось сьогодні — дзвінок. Він стояв на порозі в костюмі і не свіжій сорочці.
— Привіт, Віко. Я… я за забутою книжкою.
— Заходь, забирай.
Він пройшов усередину.
— О, пахне смачно. Ти щось готувала?
— Так, спекла шарлотку.
— Можна шматочок? Я сьогодні весь день на сухом’ятці.
— Бери. Він почав їсти, майже не жуючи.
— Знаєш, Віко… Я тут подумав. Може, ми погарячкували? Все ж таки шість місяців — це термін. Я звик до тебе.
— Тобі просто немає кому сорочки прати, Костю?
— Ну, і це теж. Але я сумував. Юля мене навіть на поріг не пустила. Сказала, що в неї тепер йога і театральна студія, і їй не потрібен «тягар». Уявляєш? Назвала мене тягарем!
— Вона права, Костю. Ти і є тягар. Великий, солідний тягар у костюмі.
— Віко, ну чого ти… Я ж змінився. Я навчився платити через додаток! Чесно. Вчора сам за світло сплатив.
— Вітаю. Це велике досягнення для сорокарічного чиновника.
— То що? Може, я занесу речі?
Я подивилася на нього. Більше не було ні трепету, ні поваги, ні навіть злості. Була тільки втома.
— Ні, Костю. Книжку забрав?
— Забрав.
— Тоді виходь. У мене завтра відкритий урок, мені треба готуватися. — Ти серйозно? Виганяєш мене через якусь роботу?
— Я не виганяю. Я просто вибираю себе. А ти вибирай хімчистку поближче до свого нового житла.
Я зачинила двері. Костянтин ще хвилину стояв на майданчику, я чула його важке зітхання. А потім він пішов.
Я повернулася до свого пирога. Він був ідеальним. І ділити його з кимось, хто не цінує нічого, крім власного комфорту, я більше не збиралася. В двадцять шість років життя занадто коротке, щоб витрачати його на обслуговування чужих ілюзій про «главу сім’ї».
