Перша зустріч Любові Петрівни та Катерини відбулася задовго до того, як Костя привів дівчину додому. Це сталося в невеликому відділі господарчих товарів, де Катя працювала вже другий рік. Любов Петрівна принесла повертати електричний чайник, на дні якого вже виднівся легкий накип.
— Пані, я ж вам пояснюю, — спокійно казала Катя, тримаючи в руках коробку. — Чайник справний. А те, що він вам за кольором до кухні не підійшов після трьох днів користування, не є причиною для повернення грошей. Це за законом так.
— Ти мені про закон не розказуй, — Любов Петрівна виставила вперед підборіддя. — Ти тут поставлена, щоб покупців обслуговувати, а не повчати. Поклич директора.
Директор, молодий хлопець, не захотів сперечатися з енергійною жінкою, яка обіцяла написати скаргу в усі можливі інстанції. Він просто кивнув Каті: «Оформи повернення, нехай іде з миром». Катя тоді лише стиснула губи, відчуваючи несправедливість.
Через місяць Костя відчинив двері квартири і сказав:
— Мамо, знайомся, це моя Катя.
Любов Петрівна завмерла в коридорі з кухонним рушником у руках. Вона впізнала дівчину миттєво. Вечеря, яку вона готувала пів дня, раптом здалася їй марною тратою часу.
— Оце так вибір, — процідила вона, не запрошуючи гостей до кімнати.
— Мамо, щось не так? — Костя здивовано переглянувся з Катею.
— Все так, синку. Тільки я не знала, що ти вибираєш дівчат у відділі уцінених товарів. Ця панянка мені в магазині нерви мотала пів години через копійчану справу.
— Любове Петрівно, я просто дотримувалася правил магазину, — тихо промовила Катя. — Вибачте, якщо це здалося вам грубістю.
— «Здалося»? Вона ще й знущається, Костю. Ти бачиш?
— Мамо, ну припини. Це ж робота. Давайте просто сядемо за стіл.
— Я за стіл з хамами не сідаю, — відрізала Любов Петрівна і пішла на кухню.
Вечеря не відбулася. Костя з Катею пішли, а Любов Петрівна ще довго сиділа біля вікна, переконуючи себе, що ця дівчина — найгірше, що могло статися з її сином.
Весілля пройшло без матері. Любов Петрівна зачинилася вдома, демонстративно вимкнула телефон і весь день прасувала речі. Вона була впевнена: Костя скоро зрозуміє свою помилку.
Коли з’явилася перша дитина, Світланка, Любов Петрівна передала через знайомих пакунок із пелюшками, але сама не прийшла. Костя заходив до неї сам, вислуховував чергову порцію нарікань на «ту торгашку» і йшов назад.
— Ти подивися на себе, — казала вона сину, коли той забігав на обід. — Сорочка не так випрасувана. Хіба вона за тобою доглядає? От була б у тебе Ірина, донька моєї коліжанки… Вона ж бухгалтер, розумна жінка. А ти що?
— Мамо, мені з Катею добре. У нас своя квартира, діти ростуть.
— Квартира від діда залишилася, не твоя заслуга, — бурчала вона. — А Катька твоя як була за прилавком, так і залишилася. Жодного росту.
Через сім років стабільність похитнулася. Костя почав випивати. Спочатку потроху, на вихідних, потім — серед тижня. На роботі почалися проблеми, вдома — скандали. Катя терпіла два роки. Вона намагалася говорити, вмовляти, водити до лікарів.
— Він через неї п’є! — кричала Любов Петрівна сусідкам біля під’їзду. — Довела хлопця. Він додому йти не хоче, от і шукає розради.
Коли Катя нарешті виставила його речі за двері, Любов Петрівна сприйняла це як особисту образу.
— Викинула батька своїх дітей на вулицю, як непотріб, — казала вона сину, який тепер спав у своїй старій дитячій кімнаті. — Нічого, Костю, минеться. Головне, що ти вдома.
Але Костя вже не міг зупинитися. Без Каті, яка була його стрижнем, він зовсім опустив руки. Через два роки його не стало. На похороні Любов Петрівна стояла осторонь, не дивлячись у бік Каті та дітей. Вона мовчала, але в її очах читалося: «Це ти винна».
Минуло п’ятнадцять років. Катя сама підняла дітей. Світланка вже закінчила університет і працювала в школі, син Ігор поїхав у столицю. Про Любов Петрівну вони майже не згадували — старенька сама обірвала всі контакти.
Одного вечора у квартирі Каті пролунав дзвінок. Це була Світланка.
— Мамо, тут таке діло… Бабуся Люба в лікарні була. Її вчора виписали, але вона майже не ходить. Сусідка її дзвонила мені.
Катя мовчала, перебираючи на столі рахунки за комуналку.
— І що вона хоче?
— Каже, що їй треба догляд. Обіцяє на мене квартиру переписати, якщо ми допоможемо. Бо інакше — доглядальницю найме за дарчу.
— Світлано, ти ж знаєш, як вона до мене ставилася. І до вас не приходила.
— Знаю, мамо. Але нам з Андрієм жити ніде, по орендованих квартирах мотаємося. Двокімнатна квартира бабусі — це був би шанс. Хочеш, я буду до неї ходити?
Катя зітхнула. Вона уявила свою доньку поряд із цією важкою жінкою.
— Ні, Світланко. Ти в школі до вечора, потім діти. Я візьму відпустку, а там подивимося. Все одно на роботі зараз затишшя.
Наступного дня Катя стояла на порозі квартири Любові Петрівни. В носі закрутило від запаху ліків та старості. Стара жінка сиділа в кріслі, накривши ноги пледом. Вона виглядала меншою, ніж Катя її пам’ятала, але погляд залишився таким же колючим.
— Прийшла таки? — замість вітання сказала Любов Петрівна. — Думала, квартиру вже ділите?
— Доброго дня. Я принесла суп і ліки. Де у вас чиста білизна?
— Там, у шафі. Тільки не розкидай все, я люблю порядок. І пил на підвіконні витри, дихати нічим.
Катя нічого не відповіла. Вона мовчки мила підлогу, готувала їжу, терпіла нескінченні зауваження про те, що чай занадто гарячий, а серіал по телевізору занадто гучний.
— Ти навіщо вікно відчинила? Мене ж продує, — бурчала стара.
— Повітря має бути свіжим, Любове Петрівно. Вам треба дихати.
— Ти мені ще повказуй. Все життя мені зіпсувала, і зараз продовжуєш.
Катя зупинилася з ганчіркою в руках.
— Я вам нічого не псувала. Я просто живу. Якщо вам так неприємно мене бачити — покличте доглядальницю.
Любов Петрівна на мить замовкла, а потім відвернулася до вікна.
— Вари свій суп. Нікого я кликати не буду.
Минув місяць, потім другий. Лікарі казали, що стан стабілізувався, хоча Любов Петрівна продовжувала вдавати, що не може сама навіть налити собі води. Катя звикла до цього ритму: зранку на роботу, ввечері — до колишньої свекрухи.
Одного разу ввечері, коли Катя вже збиралася йти, Любов Петрівна раптом спитала:
— Як там Ігор? Кажуть, у Києві влаштувався?
— Влаштувався. Працює в IT-компанії. Додому рідко приїздить, усе в справах.
— А Світланка? Діти в неї як?
— Ростуть. Старший вже в перший клас пішов. Світлана втомлюється, звісно. Школа, гуртки, побут.
Любов Петрівна довго мовчала, дивлячись на свої руки.
— Я ж їх і не бачила до пуття. Тільки на фотографіях, що Світлана приносила минулого тижня. Гарні діти. На Костю схожі.
— Схожі, — коротко кивнула Катя.
— Ти, Катю, мабуть, мене ненавидиш, — раптом сказала стара жінка.
Катя сіла на край стільця.
— У мене немає на це часу, Любове Петрівно. Діти, робота, тепер от ви. Ненависть — це занадто багато.
— А я тебе винила. Весь час винила. Думала, якби він на Ірині одружився, то живий би був. А тепер бачу… Ірина та вже тричі розлучена, дітей по батьках порозкидала. А ти… ти сама все тягла.
— Костя сам зробив свій вибір, — тихо промовила Катя. — Ні ви, ні я не могли за нього жити.
Любов Петрівна зітхнула, і цей звук був схожий на хрип.
— Давай завтра Світлану з малими покличемо. Нехай квартиру подивляться. Я документи підготувала. Переїду до тебе, якщо не виженеш. Твоя квартира менша, мені там легше буде ходити. А молодим простір потрібен.
Катя здивовано підняла очі.
— Ви впевнені? Ви ж казали, що з цієї квартири — тільки вперед ногами.
— Казала. Багато чого дурного казала. А зараз от сиджу і думаю: нащо мені ці стіни, якщо в них порожньо? Ти мені сьогодні новини почитаєш? Очі щось зовсім не бачать.
Катя взяла газету, сіла ближче до лампи й почала читати. В кімнаті стало тихо і спокійно.
Минуло ще два роки. Тепер у квартирі Каті ввечері завжди пахло свіжою випічкою. Любов Петрівна, яка виявилася цілком бадьорою для свого віку, взяла на себе кухню.
— Катю, ти знову пізно, — казала вона, виходячи в коридор, коли Катя поверталася з роботи. — Роздягайся швидко, я там вареники зліпила. Твої улюблені, з картоплею та кропом.
— Дякую, мамо Любо. Зараз тільки руки помию.
— Іди вже. Та відпочинь хоч трохи, забігалася зовсім.
Вони сідали вечеряти на маленькій кухні. Розмовляли про школу, про ціни на ринку, про те, що Ігор обіцяв приїхати на вихідні. Про минуле більше не згадували — воно залишилося десь там, за зачиненими дверима старої двокімнатної квартири, де тепер було чути сміх онуків.
— Знаєш, — сказала якось Любов Петрівна, прибираючи зі столу. — Я вчора в магазині була. Ті занавіски, що ти хотіла, з’явилися. Я купила. Повісимо завтра?
— Повісимо, — посміхнулася Катя.
