Дія відбувається у багатоповерховому будинку.
Жінка років п’ятдесяти дзвонить у двері навпроти. Двері відчиняються, і на порозі з’являється сусідка.
— Сусідко, мій у тебе?
— Ну?
— Що ну?
— Я бачу ти сама прийшла?
— Ти мені зуби не заговорюй. Бачить вона. Ще раз питаю – мій чоловік у тебе?
— А що?
— Кажуть, ти його сьогодні вночі знову до рук прибрала?
— І що?
— Що – що?! Мій чоловік – моя власність. Повертай її назад.
– Тю. То ж ти вчора особисто від цієї дорогоцінної власності відмовилася.
— Коли це?
— А коли він на килимку перед твоїми дверима валявся.
— Так він же на моєму килимку валявся, а не на твоєму. Я його з цього килимка не гнала.
— Ще й як гнала. Пам’ятаєш, що ти йому казала?
— То ти підслуховувала чи що?
— Не тільки я – учора весь будинок чув, як ти зреклася рідного чоловіка.
— Хіба ти не чула, що він мені до цього сказав? Перед тим, як я відправила його куди подалі.
— Чула. Він казав, що любить тебе.
— Та де ж ти таке почула, що він мене любить?
— Та ж коли він сказав, що боготворить тебе.
— По- перше, у цих слів було інше закінчення. А по-друге, якби він мене з негарними жінками не порівнював, я б його, може, додому й пустила.
— А як тебе з гарними жінками порівнювати, якщо у коридорі темно? Я теж не бачила, яка ти вчора була – гарна чи не дуже.
— Ну, ти й! Хай він подякує, що взагалі живим залишився.
— То ти тільки для цього прийшла?
— Для чого – для цього?
— Почути від нього дякую?
— Не тільки. Я йому яєчню приготувала. Прийшла сказати. що їжа холоне.
— Страшна ти жінка, сусідко. Ох, страшна. За ніч тричі відреклася від чоловіка, а потім прийшла, і як ні в чому не бувало запрошуєш його на яєчню.
– Я його не запрошую. Я йому говорю — нехай йде їсти. І чим швидше – тим краще для нього. Так і передай. Зрозуміла?
– Я давно вже все зрозуміла, сусідко.
— Що ти зрозуміла?
— Те, що ти не поважаєш свого чоловіка. Вчора додумалася сказати, що він такий нікому не потрібен. Ти хоч би так голосно не лементувала. Жінки ж за стінами кругом.
— Щооо, та кому він такий потрібен?
— Дарма ти так. У цьому світі дуже багато дивних жінок. Я переконалася на власному досвіді. І деякі готові проміняти свою особисту свободу на найгіршого чоловіка.
— Цікаво. І де ж ти вчора в моєму бовдурові побачила чоловіка?
— Я не про себе говорю. Я у твоєму чоловіка вчора не шукала. Але дехто таки пошукає. Мого ж хтось підібрав. І ти свого на килимку спокійно залишаєш. Дивись, бо дозалишаєшся. Скажи спасибі, що я його вчора прибрала.
— Не доводь до гріха, сусідко. Ану, швидко давай його сюди.
— Немає його вже.
— А де він?
— Ой, дивна ти. Скільки років ти з ним бідуєш?
— Двадцять.
— Я зі своїм прожила всього десять, і то встигла зрозуміти, що в неділю зранку шукати чоловіка в квартирі безглуздо. Тим більше, якщо він усю ніч проспав на килимку.
— І де ж його тепер шукати?
— Там, де він був зранку вчора.
— А де вони бувають у вихідні зранку?
— Мабуть, там, де добрі люди мешкають. Де, зранку, нехай і в борг, але їх частують.
— Виходить, ми з тобою не добрі?
— Виходить так. Я тобі хочу сказати, сусідко, ось що. Більше я твого затягувати на свій килимок у передпокій не буду. Набридло мені за твоє майно переживати. А ти килимок біля своїх дверей поміняй на інший, м’якіший. Чоловік — це все ж таки не просто так, це — яка-не-яка — доля. А на холодному доля й захворіти може.
Аnisimov.
Фото ілюстративне.
