— Що за чорт?!

Максим стояв посеред кімнати, стискаючи в руці промаслену ганчірку, яку він щойно з гидуванням зняв зі свого монітора.

У повітрі, яке зазвичай пахло кондиціонером і ледь невловним ароматом дорогих парфумів Марини, тепер стояв густий, важкий дух гаража — суміш бензину, старого заліза та в’їдливого дешевого палива.

Його робочий стіл, його святая святих, місце, де він проводив по десять годин на добу, заробляючи гроші для всієї цієї дивної родини, більше не належав йому.

Клавіатура була зсунута на самий край, балансуючи над прірвою. На її місці, прямо на килимку для миші, височіла купа іржавого металу — розібраний карбюратор від давньої «Волги», яку тесть, Василь Петрович, реанімував уже років п’ять.

Поруч, на стопці важливих роздруківок, валявся розвідний ключ, що залишив на папері жирний чорний відбиток, схожий на пляму Роршаха.

Марина сиділа на дивані, підібгавши ноги, і вдавала, що дуже захоплена вивченням візерунка на шпалерах.

Вона чудово бачила, що сталося, але обрала тактику страуса, сподіваючись, що буря пройде стороною, якщо не робити різких рухів.

— Твій батько знову назвав мене офісним планктоном і викинув мої речі з шафи, щоб покласти свої інструменти! І ти мовчиш? Я втомився бути приймаком в квартирі твого тата-диктатора! Ми з’їжджаємо на орендовану сьогодні ж, або я йду один! — промовив Максим рівним, майже механічним голосом.

Він не галасував. Галас передбачає надію бути почутим, а у Максима надії не залишилося. Залишилася тільки холодна, розважлива лють. Він акуратно, двома пальцями, підняв важку шестерню, що лежала на його щоденнику, і подивився на дружину.

— Максе, ну навіщо ти так одразу? — тихо відгукнулася Марина, нарешті відірвавши погляд від стіни. В її очах читалася звична втома миротворця, який намагається зупинити незворотнє зубочисткою. — Татові просто потрібно було місце. На балконі холодно, там мінус, руки мерзнуть. Він сказав, що тут світло гарне. Це ж лише на пару днів, поки він перебере вузол.

— Світло гарне? — перепитав Максим, розглядаючи чорну пляму мастила, що розповзалася по білій поверхні столу. — Марино, це мій кабінет. Це не майстерня, не гараж і не звалище металобрухту. Я вчора до другої ночі готував звіт. Де він тепер?

Він кивнув на смітник у кутку, з якого стирчали зім’яті аркуші паперу. Тесть не просто зсунув документи, він провів «оптимізацію простору» по-своєму.

Все, що не мало ваги і не було зроблене з чавуну, для Василя Петровича цінності не мало.

— Він не зі зла, — продовжила Марина, нервово смикаючи край домашньої кофти. — Ти ж знаєш, він людина старого гарту. Для нього робота — це коли руки в мозолях, а спина мокра. Він не розуміє твоїх таблиць і графіків. Потерпи трохи, не починай сварку. Він і так на взводі через те, що машина не заводиться.

Максим жбурнув ганчірку на підлогу. Звук вийшов глухим і вологим. Він підійшов до шафи, відчинив дверцята.

Там, де мали висіти його сорочки та піджаки, тепер громадилися ящики з інструментом, мотки дроту та якісь банки з розчинником.

Одяг Максима був звалений у купу на нижню полицю, як ганчір’я в секонд-хенді.

— Я купую продукти, я оплачую інтернет, яким він, до речі, користується, щоб дивитися ролики про риболовлю. Я купив той телевізор, перед яким він засинає щовечора. І як подяку я отримую прізвисько «білоручка» та зіпсовану техніку?

Він підійшов до столу і провів пальцем по корпусу монітора. На пластику залишилася подряпина.

Мабуть, коли Василь Петрович вивантажував своє залізо, він не особливо церемонився з «пластмасовими іграшками» зятя.

— Ми не можемо зараз переїхати, — голос Марини став твердішим, у ньому прорізалися ті самі інтонації, які вона успадкувала від батька. — У нас немає зайвих коштів на завдаток і ріелтора. Ти сам казав, що треба відкладати на авто. А тато… він старий. Йому треба допомагати, а не тікати від нього при перших же труднощах. Це його квартира, зрештою.

— Саме так, — кивнув Максим. — Це його квартира. Його правила. Його карбюратори на моєму столі. Я тут — ніхто. Просто гаманець на ніжках, який має мовчати і дякувати за дах над головою.

Він почав методично прибирати важкі деталі зі столу, складаючи їх прямо на підлогу, на килим. Глухі звуки металу об паркет через тонкий ворс звучали як вироки. Марина здригнулася, коли важкий вал з гуркотом приземлився біля її ніг.

— Що ти робиш? — злякано запитала вона. — Він же побачить! Він скаже, що ти зіпсував деталь!

— Мені байдуже, що він скаже, — Максим витер руки вологою серветкою, яка миттєво почорніла. — Я звільняю своє робоче місце. Або те, що від нього залишилося. Ти не зрозуміла, Марино? Я не торгуюся. Я ставлю тебе перед фактом. Я зараз зберу сумку. У тебе є час подумати, поки я пакую комп’ютер.

У кімнаті повис важкий запах солідолу, що перебивав усі інші аромати. Цей запах в’їдався в одяг, у волосся, у думки. Максиму здавалося, що він сам просочився ним наскрізь.

Він подивився на дружину, очікуючи побачити хоч іскру розуміння, хоч натяк на те, що вона на його боці.

Але Марина сиділа нерухомо, дивлячись на купу заліза на килимі, і в її погляді був не страх за чоловіка, а страх перед гнівом батька.

— Ти не наважишся піти, — прошепотіла вона. — Це зрада.

— Зрада — це дозволяти витирати ноги об свого чоловіка, — парирував Максим, дістаючи з-під ліжка дорожню сумку. — До речі, подивися на мою білу сорочку в тій купі, що твій батько утрамбував унизу шафи. На ній масляна пляма. Більше я її не одягну. І в цьому будинку я більше ночувати не буду.

За стіною, на кухні, почулися важкі кроки. Грюкнули дверцята холодильника, задзвенів посуд.

осподар території прокинувся після денного сну і вийшов на пошуки провізії. Максим завмер на секунду, прислухаючись до звуків, які раніше викликали у нього лише легке роздратування, а тепер — бажання зникнути без огляду.

Але зникати він не збирався. Спочатку він забере те, що належить йому.

На кухні було душно. Вікно, заклеєне по периметру ще з осені малярним скотчем, не відчинялося, а кватирка пропускала лише вуличний шум, але не свіже повітря.

Пахло пересмаженою цибулею, і тією самою невловною затхлістю, яка оселяється в будинках, де речі цінують більше, ніж людей.

Василь Петрович сидів на чолі столу, як монумент самому собі. На ньому була несвіжа майка, що відкривала в’ялі, але все ще міцні плечі.

Він їв борщ. Їв голосно, зі смаком, втягуючи рідину з ложки так, що цей звук, здавалося, вібрував у шибках.

Коли Максим увійшов до кухні, тесть навіть не підняв голови, продовжуючи метдично виловлювати з тарілки шматки м’яса.

Марина кидалася між плитою та столом. Її рухи були суєтними, ламаними. Вона намагалася створити видимість сімейного затишку там, де повітря було наелектризоване напругою.

— Сідай, Максиме, я насипала, — швидко промовила вона, ставлячи перед чоловіком тарілку. Борщ був гарячим, пара піднімалася вгору, але Максима від самого виду їжі почало нудити.

— Дякую, я не голодний, — сухо відповів він, залишаючись стояти у дверному отворі. Він не хотів сідати за цей стіл. Сівши, він опинився б на одному рівні з людиною, яка щойно знищила його робочий простір. Стоячи, він зберігав хоча б ілюзію переваги.

Василь Петрович нарешті відірвався від тарілки. Він витер губи тильною стороною долоні, залишивши на щоці жирний помаранчевий слід. Його маленькі, глибоко посаджені очі з прищуром втупилися в зятя.

— Не голодний? — прохрипів він, і в його голосі чулася насмішка. — Ну, звісно. Від чого тобі голодувати? Ти ж важче мишки нічого не піднімав. Калорії витрачати нікуди. Це ми, роботяги, їсти хочемо, бо пашемо. А офісний планктон святим духом харчується. Вай-фаєм своїм.

Він усміхнувся власному жарту і потягнувся за шматком чорного хліба, стискаючи його своїми величезними пальцями, в які назавжди в’їлася робоча чорнота.

— Василю Петровичу, я заробляю цією «мишкою» більше, ніж ви отримували на заводі за рік, — спокійно, карбуючи кожне слово, вимовив Максим. — І продукти в цьому холодильнику, і цей стіл, і навіть ліки від вашої недуги куплені на гроші, які я заробив, сидячи за комп’ютером. Я вимагаю поваги. Або хоча б елементарного дотримання меж. Навіщо ви чіпали мою техніку?

Тесть перестав жувати. Він повільно поклав хліб на клейонку, і цей рух виглядав загрозливо.

— Меж? — перепитав він, ніби куштуючи слово на смак. — Ти, будеш мені в моєму домі про межі розповідати? Я цей карбюратор перебираю, щоб ми на дачу могли поїхати. Картоплю посадити. Ділом зайнятися, а не в екран витріщатися. Техніка у нього… Іграшки це, а не техніка. Чоловік має вміти руками працювати. Цвях забити, кран полагодити. А ти що? Трапся якась біда чи повінь — кому ти потрібен зі своїми таблицями?

— Тату, перестань, будь ласка! — благала Марина, хапаючись за спинку стільця батька. — Максим просто засмучений. Давай поїмо спокійно.

— А я спокійний, — рявкнув Василь Петрович, не дивлячись на доньку. — Це він тут випендрюється. «Не чіпай мій моніторчик»! Тьху! Я місце звільнив для реальної роботи. Залізо — воно вічне. А твоя цифра — пшик. Вимкни рубильник — і немає тебе. Живеш на всьому готовому, в моїй квартирі, та ще й рота відкриваєш.

Максим відчув, як усередині закипає холодна лють. Він дивився на цю людину і розумів: доводити щось марно.

Це були різні цивілізації. Кам’яний вік проти інформаційної ери.

— Я не приймак, — тихо сказав Максим. — Я чоловік вашої доньки. І я утримую цей дім. Але, мабуть, дарма.

— Утримуєш? — Василь Петрович зареготав, бризкаючи слиною. — Та ти дякую скажи, що я тебе пустив сюди. Марина привела а я терплю. Інший би давно тебе виставив геть. Чоловік у домі має бути господарем, а не додатком до клавіатури.

Він різко відсунув від себе порожню тарілку. Та дзенькнула, вдарившись об цукорницю. Василь Петрович важко підвівся, крекчучи і спираючись руками об стіл.

Його долоні були жирними від хліба та масла.

— Все, поїли. Пора ділом займатися, — буркнув він.

Його погляд упав на спинку стільця, де висів рушник. Це був дорогий кухонний рушник з мікрофібри, який Максим купив спеціально для посуду тиждень тому. Чистий, бежевий, ідеально випрасуваний.

Василь Петрович, не замислюючись ні на секунду, схопив його. Згріб у кулак ніжну тканину і з силою витер спочатку жирні руки, а потім і обличчя, розмазуючи залишки борщу та машинного мастила по світлій матерії.

Максим завмер. Це був жест абсолютного зневаження. Демонстрація того, що будь-яка річ, куплена Максимом, для тестя — просто ганчірка.

— Тату! — ахнула Марина. — Це ж для келихів!

— Для келихів, — передражнив батько, кидаючи брудний, зім’ятий ком тканини прямо на стіл, поруч із тарілкою Максима. — Ганчірка вона і є ганчірка. Нема чого фетиші розводити. Попереш.

Він важко ступаючи, попрямував до виходу з кухні, зачепивши Максима плечем. Від нього пахнуло кислим потом.

— Йди, допомагай, зятьку, — кинув він через плече, не обертаючись. — Або йди плач у подушку. Мені все одно, аби під ногами не плутався.

Максим дивився на зіпсований рушник. На яскраві руді плями жиру, що ввібралися в тканину.

Він перевів погляд на Марину. Вона стояла біля раковини, опустивши голову, і мовчки відкрила кран, щоб шум води заглушив тишу, що повисла.

Вона знову обрала не бачити. Вона знову проковтнула.

— Смачного, — потойбічнм голосом сказав Максим і вийшов з кухні. Тепер він точно знав, що треба робити.

У кімнаті стояла та особлива тиша, яка буває перед грозою. Чути було тільки різке, сухе дзижчання блискавки на дорожній сумці та шелест одягу.

Максим рухався як робот, у якого відключили модуль емоцій, залишивши тільки базову функцію «евакуація»

Він не кидав речі, не м’яв їх. Навпаки, він складав джинси та футболки з лякаючою акуратністю, ніби пакував парашут, від якого залежатиме його життя.

Системний блок уже стояв біля дверей, замотаний пледом. Монітор, той самий, із подряпиною на корпусі, був прилаштований поруч.

Максим методично очищав полиці шафи, залишаючи після себе порожнечу на тлі забитих мотлохом антресолей тестя.

Марина сиділа на дивані у тій же позі, що й пів години тому. Вона нагадувала воскову фігуру, забуту в музеї після закриття.

Її руки лежали на колінах долонями догори — поза повної безпорадності та покірності долі.

Вона спостерігала, як чоловік укладає в бічну кишеню сумки зарядні пристрої, і в її погляді не було пориву встати і допомогти.

— Ти навіть не поворухнулася, — не запитуючи, а констатуючи факт, кинув Максим, не обертаючись. — Я забронював квартиру на іншій вулиці. Ключі в сейфі біля дверей, код мені скинули. Збирайся. У тебе десять хвилин.

Марина важко зітхнула, ніби їй запропонували не переїзд, а сходження на Еверест без кисню.

— Максе, ну яка квартира? — голос її був тьмяним, позбавленим барв. — Я дивилася оголошення в тому районі. Там же старі меблі, килими на стінах і запах нафталіну. І до роботи мені звідти півтори години на двох автобусах. А тут… тут усе звичне. Метро поруч. Мама, коли була жива, гарні шпалери поклеїла…

Максим завмер зі шкарпеткою в руці. Він повільно повернувся до дружини. У цей момент він побачив не кохану жінку, з якою планував прожити життя, а маленьку, перелякану дівчинку, яка виросла, але так і не подорослішала

Вона була точною копією свого батька, тільки зі знаком мінус. Їй було простіше терпіти зневагу і жити в запаху мазуту, ніж вийти з зони комфорту.

— Тобто ремонт для тебе важливіший за самоповагу? — тихо запитав він. — Тобі байдуже, що твій батько витирає об нас ноги, аби до метро було п’ять хвилин пішки?

— Не утрируй, — вона відвела очі. — Просто ти зараз на емоціях. Перекипиш, і все налагодиться. Тато охолоне. Він же не завжди такий…

Договорити вона не встигла. У дверному отворі виросла масивна постать Василя Петровича.

Він стояв, притулившись плечем до одвірка, і колупав у зубах обламаним сірником. Його обличчя виражало ліниве задоволення.

Він дивився на збори зятя як на безкоштовну циркову виставу.

— Ну що, побігли пацюки з корабля? — хмикнув він, перекочуючи сірник з одного кутка рота в інший. — Я так і знав. Трохи притисло — одразу в кущі.

Максим не відповів. Він нахилився до нижньої полиці тумбочки, де зберігав найцінніше — зовнішній жорсткий диск з архівом усіх своїх проектів за останні п’ять років.

Це була його страховка, його портфоліо, його хліб. Там лежали вихідні дані, які коштували більше, ніж уся обстановка цієї квартири.

Рука намацала порожнечу.

Холод пробіг по спині. Максим різко випрямився, оглядаючи кімнату. На столі диска не було. На підлозі серед інструментів — теж.

Погляд його впав на важкі металеві лещата, які Василь Петрович притягнув у кімнату пів години тому і поставив на підвіконня.

Лещата стояли нерівно, і щоб вони не гойдалися, під їхню масивну чавунну основу було щось підкладено. Щось пласке, сріблясте, знайоме.

Максим підійшов до вікна. Йому перехопило подих. Під брудним, іржавим чавуном, здавлений вагою в десяток кілограмів, лежав його накопичувач.

Алюмінієвий корпус був погнутий, пластикова окантовка тріснула, а з роз’єму стирчав вирваний шматок кабелю.

— Ви… — видихнув Максим. Голос його здригнувся від шаленої напруги. — Ви що наробили? Це ж мій архів! Там роботи за п’ять років!

Василь Петрович навіть бровою не повів. Він виплюнув розжований сірник на підлогу, прямо під ноги зятю.

— А чого воно валялося? — спокійно, з лінню в голосі відповів тесть. — Лещата гойдалися, працювати незручно.

А ця штука якраз по товщині підійшла. Міцна наче, залізна. Скажи дякую, що я їх взагалі прилаштував, а не викинув у сміттєпровід.

— Тату, це ж Максів диск… — слабо подала голос Марина з дивана, але навіть не спробувала встати.

— Не лізь, коли чоловіки розмовляють. Хоча тут чоловік тільки один.

Максим дивився на знищений диск. На тріщину, що перекреслила корпус. У цій тріщині він побачив фінал.

Точку неповернення. Більше не було сенсу щось пояснювати чи вимагати компенсації. З варварами не ведуть переговорів. Від варварів ідуть, спалюючи мости.

Він мовчки розвернувся, підійшов до столу, одним рухом змахнув у сумку залишки документів і різко застебнув блискавку. Звук пролунав сухо і остаточно.

— Дякую, Василю Петровичу, — сказав Максим, і його голос став страшним у своїй спокійній відстороненості. — Ви мені зараз дуже допомогли. Ви знищили єдине, що мене тут ще тримало — ілюзію, що з вами можна жити по-людськи.

Він підхопив сумку, перекинув через плече ремінь від ноутбука і взяв у руки системний блок. Вага техніки відтягувала руки, але ця вага була приємною. Це була вага його власного життя, яке він нарешті забирав собі назад.

— Марино, — він подивився на дружину востаннє. — Ти йдеш? Чи залишаєшся сторожити татові лещата?

Марина сиділа, обхопивши себе руками. Вона дивилася то на розгніваного батька, то на чоловіка, що стояв з речами.

В її очах плескався острах перед змінами. Вона знала цей дім, знала ці плями на шпалерах. А там, за дверима, була невідомість.

— Я… я не можу зараз, Максе, — прошепотіла вона ледь чутно. — Давай завтра поговоримо? Коли всі заспокояться.

Максим кивнув. Він очікував цієї відповіді.

— Завтра не буде, — сказав він і попрямував до виходу з кімнати, прямо на тестя, який перекривав прохід своїм масивним тілом. — Дайте пройти.

Василь Петрович усміхнувся, але, побачивши скляні очі зятя, все-таки зробив пів кроку вбік.

— Йди, — прошипів він у спину Максиму. — Тільки ключі на тумбочку поклади. Не вистачало ще, щоб ти нас обікрав наостанок.

Максим вийшов у передпокій. Фінал був близький. Залишалося тільки переступити поріг.

Передпокій зустрів Максима напівтемрявою і запахом старого взуття. Лампочка під стелею тьмяно мерехтіла, відкидаючи жовтуваті тіні на обшарпані стіни.

Максим поставив системний блок прямо на брудний килимок біля дверей, поруч із черевиками тестя, вкритими кіркою засохлого бруду.

Цей контраст — сучасна, дорога техніка поруч із розтоптаним взуттям — краще за будь-які слова описував прірву між ними.

Він сів на низький ослінчик, щоб взутися. Пальці рухалися чітко, зав’язуючи шнурки на кросівках подвійним вузлом. Це був не просто вузол — це була крапка.

Василь Петрович не залишився в кімнаті. Він виплив у коридор слідом, грузний, тріумфуючий, заповнюючи собою весь простір.

Він став так, щоб Максиму доводилося проштовхуватися повз нього до виходу, і схрестив.

— Ключі, — нагадав він, простягаючи широку долоню. — Не забудь покласти. А то знаю я вас, інтелігентів. Зробиш дублікат, прийдеш, поки нас немає, і винесеш останнє.

Максим випрямився. Він дістав зв’язку ключів із кишені джинсів. Брелок дзенькнув, ударившись об метал.

Максим не вклав ключі в руку тестя. Він демонстративно, з холодним дзвоном, кинув їх на поличку для взуття, прямо поверх квитанцій за квартиру, які сам же і оплатив вчора ввечері.

— Не турбуйтеся, Василю Петровичу, — вимовив Максим, дивлячись прямо в маленькі, колючі очі старого. — Мені звідси нічого не потрібно. Я навіть пил із підошов готовий струсити, аби нічого вашого з собою не узяти.

У дверному отворі кімнати здалася Марина. Вона стояла, обхопивши себе руками за плечі, ніби їй було нестерпно холодно.

Її обличчя було сірим. Вона дивилася на чоловіка, як дивляться на потяг, що йде, на який у тебе є квиток, але немає сил піднятися по сходах.

— Максе… — її голос був схожий на шелест сухого паперу. — Може, не треба так? На ніч дивлячись… Куди ти підеш?

— Я вже сказав куди, — Максим закинув на плече важку сумку. — Я йду жити. Туди, де мої речі не використовують як підставку для металобрухту. Туди, де мене не називають планктоном. А ось ти, Марино, залишаєшся.

Василь Петрович хмикнув, задоволений тим, що донька навіть не зробила спроби одягнутися.

— Правильно, доцю, — прогудів він. — Хай котиться. Нам такий баласт не потрібен. Знайдемо тобі нормального чоловіка. Рукастого. Який лазню мені на дачі побудує, а не кнопки буде тицяти.

Максим взявся за ручку вхідних дверей, але завмер. Він повільно повернувся до тестя. У цей момент у ньому не було ні страху, ні поваги до віку.

Тільки холодне презирство професіонала, який дивиться на зламаний механізм, що не підлягає ремонту.

— Ви нічого не зрозуміли, Василю Петровичу, — тихо, але чітко вимовив Максим. — Ви думаєте, ви перемогли? Ви думаєте, ви вигнали? Ви щойно вигнали свого опікуна та спонсора.

Тесть наїжився, його шия почервоніла.

— Ти що верзеш?

— Те, що чуєте, — Максим усміхнувся, і ця усмішка була гострішою за бритву. — Ваше авто потребує капітального ремонту, на який у вас немає коштів. Ваша спина потребує масажу та дорогих ліків, які купував я. Квартплата за цю трикімнатну квартиру з’їдає половину вашої пенсії. Друга половина йде на їжу, яку ви звикли споживати відрами. Марина отримує копійки у своїй бібліотеці.

Він перевів погляд на дружину. Вона втиснулася в одвірок, розуміючи, до чого він веде.

— Через місяць, коли закінчиться мій останній внесок за комуналку, ви почнете гризти один одного, — жорстко продовжив Максим. — Ви, Василю Петровичу, будете сваритись на неї за те, що суп порожній, без м’яса. А ти, Марино, будеш плакати у ванній, бо тато не дає грошей на нові речі. Ви залишаєтеся у своєму болоті, але тепер у вас немає насоса, який відкачував бруд.

Він відчинив двері. Зі сходового майданчика пахнуло прохолодою і свободою. Максим підхопив системний блок, ступив за поріг і, не обертаючись, сказав наостанок:

— Прощавай, Марино. Коли він почне ламати твої речі, не дзвони мені. Я зміню номер сьогодні ж.

Двері зачинилися. Не гримнули, не здригнулися. Замок клацнув сухо і коротко, як затвор фотоапарата, що зафіксував кінець епохи.

У квартирі повисла тиша. Василь Петрович важко дихав. Він дивився на зачинені двері, і в його очах, де щойно було торжество, почало проступати усвідомлення сказаного зятем.

Страх бідності та самотності кольнув його десь під ребрами, але він тут же задавив його звичною злобою.

Він повернувся до доньки. Марина стояла там же, дивлячись на порожню вішалку, де ще п’ять хвилин тому висіла куртка чоловіка.

По її щоці котилася одна-єдина сльоза, але вона не видала жодного звуку.

— Чого стала?

Марина здригнулася. Вона витерла щоку долонею і, зсутулившись, побрела на кухню.

— Зараз, тату, — тихо сказала вона. — Зараз підігрію.

Василь Петрович задоволено хрюкнув, почухав живіт і пішов у кімнату, штовхнувши по дорозі тапочок, який залишив Максим.

Життя повернулося в звичне русло. Тепер у цьому домі знову був тільки один господар.

Головна картинка ілюстративна.