— Олено, ти серйозно? — голос Богдана тремтів від напруги, коли він стояв посеред нашої тісної кухні, тримаючи в руках телефон, з якого щойно завершив розмову. — Ти справді замовила клінінг для тітки Марії? Без мого відома? І оплатила зі своєї картки?

Я стояла біля плити, розмішуючи томатний соус у каструлі. Ложка повільно оберталася в моїй руці, а запах базиліку наповнював повітря. Я не підняла очей. Мені не хотілося бачити його обличчя — те саме обличчя, яке я так любила, але яке зараз виглядало як маска образи й нерозуміння.

— Так, Богдане. Замовила. Оплатила. Все підтверджено, — відповіла я спокійно, майже байдуже, ніби повідомляла про покупку молока в супермаркеті. — У суботу о десятій приїдуть. Адреса: вулиця Соборна, будинок 12, квартира 19. Твій номер вказала для контакту. Чекати на СМС.

Він різко видихнув, ніби я щойно сказала щось образливе. Я чула, як він ступив крок до мене, але зупинився. Повітря між нами загусло, наче перед грозою.

— Ти розумієш, що ти зробила? — його голос став нижчим, з ноткою звинувачення. — Ти не просто найняла прибиральників. Ти перекреслила все! Ти взяла мою відповідальність, мою вдячність до тітки, і перетворила це на якусь комерційну угоду!

Я нарешті повернулася до нього. Мої очі зустрілися з його, і я побачила в них суміш гніву, розгубленості й образи. Але я не відступила. Я більше не могла відступати.

— Твоя вдячність, Богдане, коштувала мені занадто дорого, — сказала я, і кожне слово падало, як камінь у тиху воду. — Я втомилася бути твоїм щитом. Я втомилася вислуховувати від твоєї тітки, яка я нікчемна, доки ти стоїш поруч і киваєш, ніби все гаразд. Ти хочеш бути хорошим племінником? Чудово. Але не за мій рахунок.

Він відкрив рота, щоб щось сказати, але слова застрягли. Я бачила, як його обличчя повільно блідне, як він шукає аргументи, але не знаходить. Я поклала ложку на стільницю й витерла руки об фартух. Тиша між нами була важкою, як бетонна плита.

— Ти називаєш це вдячністю? — продовжила я, і мій голос залишався рівним, хоч усередині все кипіло. — Твоя тітка Марія не потребує допомоги. Їй потрібна аудиторія, яка слухатиме її скарги й терпітиме її шпильки. А ти щоразу тягнеш мене до неї, щоб я була цією аудиторією. Досить, Богдане. Я вийшла з цієї гри.

Він стояв, приголомшений, ніби я щойно зруйнувала щось, що він вважав непорушним.

Я живу в невеликому місті на заході України. Наш будинок — це стара п’ятиповерхівка з облупленими стінами, але всередині я намагалася створити затишок: м’які подушки на дивані, картини з місцевих ярмарків, горщики з фікусами, які я поливаю, ніби вони мої діти.

Ми з Богданом одружені вже чотири роки, і до недавнього часу я вважала, що наше життя — це міцна нитка, сплетена з любові, компромісів і спільних планів. Але ця нитка почала рватися, коли я зрозуміла, що Богданів борг перед його тіткою Марією став моїм тягарем.

Тітка Марія — це окрема глава в нашій історії. Вона виховала Богдана після того, як його мати залишила сім’ю, коли йому було п’ять. Марія, сестра його батька, взяла хлопчика до себе, поступилась власним добробутом, щоб дати йому шанс на краще майбутнє.

Вона працювала вчителем математики в школі й підробляла репетиторством, щоб Богдан мав усе необхідне. Ця історія була для нього священною, і я поважала її. Але з часом я зрозуміла, що Марія використовує цю історію як інструмент, щоб тримати Богдана на короткому повідку — і мене разом із ним.

Наша історія почалася три роки тому, коли ми з Богданом переїхали до цього міста після весілля. Я працюю графічним дизайнером, переважно віддалено, створюючи логотипи й рекламні банери для місцевих бізнесів.

Богдан — інженер на заводі, що виробляє запчастини для сільгосптехніки. Наші дні були спокійними: вечері разом, прогулянки парком, плани на майбутнє — будинок за містом, може, собака. Але кожні кілька тижнів усе змінювалося, коли дзвонила тітка Марія.

— Олено, — казав Богдан, повертаючись із коридору після чергової розмови, — тітка просить приїхати. У неї щось із краном у ванній. Треба допомогти.

Я кивала, хоч усередині відчувала, як шлунок стискається від передчуття. Поїздки до Марії, яка жила в сусідньому містечку за 50 кілометрів, завжди закінчувалися однаково: я вислуховувала її критику, а Богдан робив вигляд, що нічого не помічає.

Одного разу, коли ми приїхали полагодити їй кран, Марія зустріла нас із посмішкою, яка більше скидалася на гримасу.

— Олено, ти знову в цих джинсах? — сказала вона, оглядаючи мене з ніг до голови. — У мої часи дівчата вдягали спідниці, коли йшли в гості. Ну, але що з вас, сучасних, узяти?

Я змусила себе посміхнутися.

— Доброго дня, Маріє Іванівно. Джинси зручні для дороги.

Вона фиркнула й перевела погляд на Богдана.

— Богданчику, ходи, покажу, де там тече. А Олена хай чай поставить, вона ж уміє, правда?

Я пішла на кухню, відчуваючи, як її слова осідають у мені, ніби пил. Поки я гріла воду, Марія зайшла й кинула, ніби між іншим:

— Ти ж не ображаєшся, Олено? Я просто хочу, щоб ти була гідною Богдана. Він у мене особливий, знаєш.

Я кивнула, хоч усередині все кипіло. Богдан, повернувшись із ванної, лише усміхнувся й сказав:

— Ну, тітко, все полагоджено. Може, чаю?

Він не помічав, як її слова ображали мене. А може, не хотів помічати.

Такі поїздки стали нашою рутиною. Кожні кілька тижнів Марія знаходила нову причину: помити вікна, пофарбувати паркан, перевезти старі меблі на дачу. Я терпіла, бо бачила, як Богдану важливо бути для неї хорошим племінником. Але щоразу її коментарі ставали гострішими.

Одного разу, коли ми приїхали допомогти з прибиранням перед Великоднем, я привезла торт із місцевої кондитерської — шоколадний, із горіхами, який коштував 650 гривень. Я думала, це буде приємним жестом. Марія взяла шматок, понюхала його й відклала.

— Хімія, — сказала вона, скривившись. — Справжня господиня спекла б сама. Я для Богдана ночами пекла, щоб у нього було що до школи взяти.

Богдан, який сидів поруч, лише усміхнувся.

— Тітко, ти ж знаєш, Олена зайнята на роботі. Торт смачний, спробуй.

Вона знизала плечима й почала розповідати, як колись пекла пироги з яблуками для всього класу Богдана. Я сиділа, стиснувши ложку, і відчувала, як її слова вгризаються в мене, ніби іржа.

Пізніше, коли ми їхали додому, я не витримала.

— Богдане, ти чув, що вона сказала про торт? Чому ти не заступився?

Він зітхнув, не відриваючи очей від дороги.

— Олено, вона старша людина. У неї свої погляди. Не бери близько до серця.

— Свої погляди? — я підвищила голос. — Вона постійно принижує мене, а ти просто мовчиш!

— Вона тебе не принижує, — відрізав він. — Ти перебільшуєш. Вона просто прямолінійна.

Я відвернулася до вікна, відчуваючи, як між нами росте стіна.

Кульмінація настала через рік таких поїздок. Це була субота, і я готувала вечерю, коли Богдан повернувся з коридору після чергового дзвінка від Марії.

— Олено, — почав він, і я одразу відчула знайомий тон — той, що він використовував, коли збирався просити щось, від чого я не могла відмовитися. — Тітка просить приїхати на вихідних. Вікна помити треба, весна ж. Їй самій важко, спина болить.

Я зупинилася. Ложка в моїй руці завмерла над каструлею. Я згадала попередні поїздки: як Марія коментувала мою зачіску („Як у хлопчика!“), як вона зітхала, коли я не вгадала, як правильно складати її серветки („Ну, це ж елементарно!“), як вона натякала, що я не гідна Богдана. І щоразу Богдан стояв поруч, усміхався й мовчав.

— Ні, — сказала я тихо, але твердо.

Він здивовано закліпав.

— Що значить „ні“? Олено, ти ж знаєш, що їй ніхто не допоможе, крім нас.

Я повернулася до нього. Мої очі горіли, але голос залишався спокійним.

— Я втомилася, Богдане. Я не поїду. Якщо тобі так важливо, їдь сам.

Він нахмурився, ніби не вірив своїм вухам.

— Ти серйозно? Ти не поїдеш допомогти старій людині, яка мене виховала? Я думав, ти краща.

Ці слова стали останньою краплею. Я поклала ложку й зробила крок до нього.

— Краща? — перепитала я. — А знаєш, що вона сказала мені на мій день народження, коли подарувала ту жахливу рожеву кофту за 200 гривень? „Носи, Олено, тобі личить. Прикриє твої недоліки“. А ти стояв у машині, копирсався в багажнику й нічого не чув. Ти ніколи не чуєш, Богдане. Ти не хочеш чути.

Він спробував заперечити, але я не дала.

— Вона не просто „прямолінійна“. Вона навмисно принижує мене, а ти дозволяєш їй це робити. Ти тягнеш мене до неї, щоб вона могла виплеснути на мене свою злість, а ти почувався хорошим племінником. Це не допомога, Богдане. Це зрада.

Слово „зрада“ повисло в повітрі. Богдан стояв, ніби приголомшений. Я бачила, як у його очах з’являється щось нове — не гнів, не образа, а розуміння. Але він ще не був готовий його прийняти.

— Ти не розумієш, — сказав він нарешті, і його голос тремтів. — Вона все для мене зробила. Вона пожертвувала своїм життям. Я не можу її кинути.

— Я розумію, — відповіла я. — Але я не хочу більше бути потерпати від твоєї вдячності. Їдь сам. Або найми когось, хто зробить цю роботу. Але я не поїду.

Того вечора я не могла заснути. Я лежала в ліжку, дивлячись у стелю, і думала про те, як далеко ми зайшли. Я любила Богдана, але не могла більше терпіти цю роль — роль дівчинки для критики, яку він мені нав’язував. Наступного дня я відкрила ноутбук і почала шукати клінінгові компанії.

— „Чистота плюс“, — прочитала я вголос, гортаючи сайт. — „Генеральне прибирання, миття вікон, ціна від 1500 гривень“. Непогано.

Богдан зайшов до кімнати, коли я вводила дані його картки для оплати.

— Що ти робиш? — запитав він, його голос був сповнений підозри.

— Те, що ти мав зробити давно, — відповіла я, не відриваючи очей від екрана. — Замовила клінінг для твоєї тітки. Вікна помиють, квартиру приберуть. Усе за 2000 гривень. Тобі прийде СМС із підтвердженням.

Він стояв, не знаючи, що сказати. Я закінчила оформлення замовлення й закрила ноутбук.

— Ось, Богдане, — сказала я, дивлячись йому в очі. — Тепер тобі не треба тягнути мене до Марії. Її вікна будуть чистими, а я залишуся вдома. Ти можеш їхати до неї, пити чай і слухати, як вона скаржиться на прибиральників. Але мене там не буде.

— Нікому не потрібен твій клінінг. – раптом почав Богдан, – справа не у чистоті і не в тому, чи вимиті вікна. Справа в увазі і повазі. Ти не поважаєш старшу людину, яка зробила для мене так багато. Ти не хочеш напружуватись, хоч розумієш, як то для мене важливо. Звісно, легше оплатити карткою і забути.

Він розходився не на жарт, образився, відмінив замовлення і майже увесь день витратив на те, аби вмовити мене поїхати допомогти тітці. Я стояла на своєму і так нікуди і не поїхала.

Вже другий тиждень Богдан демонстративно німує. Навіть не вітається, живемо, як незнайомці. Напевне чекає, що я буду просити вибачення. Однак я не розумію, чого я повинна це робити?

Ну от скажіть, хіба я не права?

Головна картинка ілюстративна.