– Ти що, серйозно? – крикнув він, тримаючи папери. – Через те, що я згадую, як мама варила борщ? Ти кидаєш сім’ю, дитину, все наше життя – через борщ?!
– Не через борщ, – відповіла я, стараючись не підвищувати голос, хоч усе всередині кипіло. – Через те, що для тебе я завжди друга після неї. Навіть тепер, коли її немає. Я не витримаю більше жодного «а мама робила так».
Він кинув папери на стіл, і вони розлетілися, як сніг.
– Ти не розумієш мого стану! – його голос тремтів. – Мама була всім для мене. А ти просто хочеш втекти!
– Я хочу жити, а не змагатися з привидом, – сказала я тихо, але твердо. – І якщо ти цього не бачиш, то так, я йду.
Моя історія почалася давно, ще коли я була молодою дівчиною з великими мріями про кар’єру. Я звалася Олена, і моє життя крутилося навколо офісу, зустрічей, проектів і амбіцій.
Я працювала в великій компанії, де кожен день був як марафон: ранкові наради, дзвінки клієнтам, звіти до ночі. Мені подобалося це – відчуття, що я рухаюся вперед, що моя зарплата дозволяє купувати гарні речі, подорожувати з подругами, не залежати ні від кого.
Господарство? Це було десь на задньому плані. Я вміла приготувати прості страви – омлет, салат, пасту з соусом з банки. Головне, щоб було швидко і смачно. Прибирання? Раз на тиждень, і то якщо настрій.
Тоді я познайомилася з Андрієм. Він був інженером на заводі, спокійний, надійний, з теплим поглядом. Ми зустрілися на корпоративі моєї фірми – він прийшов з другом. Спочатку все було як у казці: прогулянки парком, кіно, вечері в кафе.
Він розповідав про свою сім’ю, про маму Марію, яка була справжньою перлиною дому. «Вона все встигає, – казав він з захватом. – І їжу смачну готує, і дім у порядку тримає, і мене з братом виростила сама після тата».
Я посміхалася, думаючи, що це просто синівська любов.
Ми одружилися через рік. Спочатку жили в моїй маленькій квартирі, але скоро переїхали до нього – ближче до його роботи. І ось тоді я вперше побачила Марію наживо.
Вона була елегантною жінкою за п’ятдесят, з акуратною зачіскою і посмішкою, що зігрівала. Її дім сяяв: підлога натерта, вікна блищать, на столі завжди свіжі квіти.
А їжа. О, це було щось! Вона пекла пиріжки з вишнею, варила супи з домашніми галушками, робила салати, де кожен інгредієнт був на своєму місці. «Сідай, доню, – казала вона лагідно. – Спробуй мій фірмовий плов».
Я пробувала, хвалила, але всередині відчувала легкий тиск. Андрій не міг наїстися. «Мамо, це найкраще, що я їв! – вигукував він. – Олено, запам’ятай рецепт». Я кивала, але думала: «У мене роботи по вуха, де я візьму час на таке?».
Марія ніколи не критикувала прямо. Якщо я приносила магазинні пельмені, вона казала: «Я от варю домашні, з тістом на яйцях – смачніше виходить».
Або про прибирання: «Я протираю пил щодня, то й не накопичується».
Андрій же не стримувалася. «Чому ти не прасуєш мої шкарпетки, як мама? – питав він увечері. – У неї завжди ідеальні стрілки». Я пояснювала: «Я в офісі до восьмої, потім дитину з садка забираю. Прасувати шкарпетки? Серйозно?».
Наша донька Соломійка народилася через два роки після весілля. Це змінило все. Я взяла декрет, але швидко повернулася на роботу – кар’єра кликала.
Марія допомагала з дитиною: забирала з садка, годувала, гуляла. «Дивись, як я їй кашку варю, – казала вона. – З фруктами, щоб вітаміни». Андрій пишався: «Мама – золото. Без неї ми б не впоралися».
Я вдячна була, справді. Але порівняння не припинялися. «Чому Соломійка не їсть твої котлети? – бурчав Андрій. – У мами вона все з’їдала». Або про розвиток: «Мама з нами книжки читала щовечора, малювала. Треба Соломійці те саме». Я намагалася: купувала книжки, водила на гуртки. Але мій день був заповнений: робота, дім, дитина. Часу на «ідеал» не вистачало.
Одного вечора, після чергової зауваги, ми посиділи на кухні. Соломійка спала, а ми пили чай.
– Андрію, – сказала я спокійно. – Я не Марія. Я – Олена. У мене своя робота, свої сили. Чому ти завжди її ставиш за приклад?
Він зітхнув: «Бо вона була ідеальною дружиною. Все для сім’ї. А ти більше про кар’єру думаєш».
– Кар’єра годує нас! – відповіла я. – Ти ж не скаржишся на мої премії.
– Гроші – не головне, – відрізав він. – Головне – дім, затишок.
Ми мовчали. Потім він додав: «Навчися в мами. Вона тільки за».
Я пішла до Марії наступного тижня. «Маріє Петрівно, – сказала я. – Андрій просить повчитися готувати». Вона посміхнулася: «З радістю, доню. Почнемо з борщу».
Ми стояли на кухні. Вона різала буряк: «Дивись, тонко, щоб смак віддав». Я повторювала. «А тепер квашена капуста – секрет смаку». Ми сміялися, коли я пересолила. «Нічого, наступного разу вийде», – заспокоювала вона.
Я старалася. Готувала борщ удома. Андрій пробував: «Майже як у мами! Але в неї ніжніше м’ясо». Я ковтала образу.
Порівняння тривали. Про прання: «Мама виварювала білизну». Про дитячі свята: «Мама пекла торт на три поверхи». Я відчувала себе в тіні. Друзі казали: «Терпи, свекруха ж добра». Але всередині накопичувалося.
Одного разу ми поїхали до них на вихідні. Марія спекла млинці. Андрій: «Олено, дивись, як мама наливає тісто – тонко, рівно». Я кивнула, але ввечері сказала: «Андрію, досить. Я не копія твоєї мами».
Він здивувався: «Я ж хвалю!».
– Ні, ти порівнюєш. І завжди я програю.
Ми посперечалися. Вперше голосно. Соломійка чула, плакала. Ми помирилися заради неї, але тріщина з’явилася.
Роки минали. Я піднялася по кар’єрній драбині – стала начальницею відділу. Зарплата зросла, ми купили більшу квартиру. Андрій радіє, але дім – на мені. Прибирання, покупки, дитина. Марія допомагала, але порівняння не зникали.
«Чому підлога не блищить, як у мами?» – питав він.
Бо я працюю до ночі, думала я.
Ми кілька разів були на межі. Одного разу, після чергового «а мама б так не зробила», я зібрала валізу. «Йду», – сказала. Він благав: «Заради Соломійки». Залишилася. Звичка, дитина, спільні спогади.
Але щастя не було. Я відчувала себе запасною. Марія була на п’єдесталі, я – на землі.
Потім Марії не стало. Раптово, серце. Андрій змінився. Він плакав ночами, згадував дитинство. «Мама пекла мені пиріжки в школу», – розповідав. Спочатку я співчувала: обіймала, слухала.
Але скоро згадки стали щоденними. «Мама варила компот з сухофруктів – найкращий». Або: «У мами дім завжди пахнув свіжістю».
Я терпіла. Думала: мине.
Але ні. Через рік: «Твій суп не той. У мами був наваристіший».
Я не витримала одного вечора.
– Андрію, досить! – крикнула. – Твоя мама була чудовою, але її немає! А я є! Жива, намагаюся!
Він подивився: «Ти ревнуєш до покійниці?».
– Ні, втомилася бути другою.
Того вечора я вирішила. Пора.
Наступного дня пішла до юриста. Папери на розлучення.
Коли показала Андрію – він дивився великими очима.
– Чого? – питав він.
– Бо я більше не можу цього терпіти.
Він дзвонив мамі моїй: «Переконай її!».
Мама приїхала: «Олено, підтримай чоловіка. Порівняння – дрібниця».
– Для тебе дрібниця, – відповіла я. – А для мене – щоденне приниження.
Подруги: «Терпи. Сім’я важливіша».
Але я не могла. Рік після втрати – і нічого не змінилося. Тільки гірше. Я зібрала речі. Соломійка питала: «Мамо, куди ми?».
– До бабусі, сонечко. На певний час.
Андрій благав плакав: «Давай все виправимо. Я зімнюсь».
Але я знала: не вийде. Культ мами сильніший.
Тепер я в новій квартирі. Працюю, виховую доньку. Вчу її готувати прості страви – свої. Без порівнянь.
Іноді Андрій дзвонить: «Соломійка сумує».
Я дозволяю бачитися. Але назад – ні.
Я вільна. Нарешті. І хай мене ніхто не розуміє. хай усі думають, що я зруйнувала прекрасну сім’ю, але я нарешті щаслива. Вперше за багато років я не повинні змагатись із тінню.
Головна картинка ілюстратвина.
